Січ на канікулах

У селі Вереміївка на Черкащині цього літа вперше відбувся козацький вишкільний табір «Вереміївська Січ на Дніпрі». Базою для таборування стала територія музейного комплексу Володимира Недяка «Козацькі землі України». У 2006 році пан Володимир отримав Шевченківську премію за книгу «Україна — козацька держава» і розпочав будівництво скансену у Вереміївці. Вже є вітряки, господарські споруди для утримання волів, коней, кіз. Будується «хутір Тараса Бульби».

Табір — за три кілометри від села, дістатися до нього можна лише стежкою, що в’ється поміж ярами — авто туди не їздять. На березі Дніпра вишикувалися військові намети, що слугують козацькими куренями. У кожному з них мешкає по десять хлопчиків. Діти розподілені на групи — чоти, рої, курені, що мають свою старшину. Завдяки цьому вчаться відповідати не тільки самі за себе, а й за інших. Вік 8—14 років — здавна вважали особливим у чоловічому житті, перехідним. Хлопчиків починали готували до майбутнього суспільного і військового життя, саме в цей період за часів Київської Русі хлопця вперше садовили на коня, давали до рук зброю. Діти в таборі переважно міські — з Києва та Хмельницького. Для багатьох із них — це перша мандрівка далеко, від дому і перший досвід життя без зручностей цивілізації, за старовинним козацьким звичаєм.

Сьома ранку. «Табір, побудка!» — гукає високий парубок у полотняних шароварах. З наметів висипаються дітлахи і швидко шикуються в струнку лаву. Починається козацька руханка. «Хлопчики прагнуть бути сильними, так уже влаштована чоловіча психіка, тому виховувати їх треба по–особливому, всіляко сприяючи розвитку вольових, чоловічих якостей: хоробрості, сили, витривалості, — говорить керівник табору, президент Київської федерації бойового гопака Володимир Шерстюк. — У сучасному житті це не так просто, діти виховуються в «тепличних» умовах, багато часу проводять за комп’ютером, а прикладами для наслідування обирають героїв американських бойовиків. Наша мета — дати їм інші цінності».

У таборі дітей вчать загартовуватися повітрям, сонцем, водою. А ще плавати, стріляти, боротися, володіти навиками лікаря–травника, співати, знати історію свого краю, лицарів свого народу. Щодня відбуваються різноманітні туристичні походи та ігри з елементами екстриму: орієнтування на місцевості, в лісі і полі, виживання в умовах, наближених до екстремальних. Є невеличкий дерев’яний човник–довбанка, на якому козачата плавають по Дніпру. Одна з улюблених забав — «козацький футбол» — «це коли треба забрати у команди суперника м’яч, при цьому можна робити що завгодно, тільки не кусатися і не битися», та бій на палицях, стоячи на колоді або на бочках, розповідають діти.

Усім подарували пісенники, щовечора хлопці біля ватри співають козацьких, чумацьких і повстанських пісень.

Тарас Розкішний хоч школяр, але в таборі допомагає вчителям: «Дехто з дітей вперше взяв до рук лук чи весло, вперше сів на коня. Звичайно ж, це все відбувалося не без труднощів та курйозів: звиклим до комфорту дітям важко було збагнути суть козацької науки. Проте вже наприкінці заїзду було помітно, як діти загартовувалися, переставали боятися труднощів. Дехто до табору не те що ніколи не куштував козацького кулешу, а й борщем та кашею ремствував. Тут одні батьки, забравши дитину після першого заїзду, дзвонили: «Що ви з сином зробили? Він тепер харчами не коверзує, ще й молиться перед їжею!»

Порядки у таборі суворі. Дітей привчають до думки, що вони дорослі чоловіки, які мають відповідати за свої дії. Як розповідають вихователі, дехто з дітей не бажав повертатися додому, то батьки лишали їх на другий заїзд. У першому заїзді був син телеведучого Ігоря Пелиха. Малий дуже вподобав таборового вороного коня і просив дозволу забрати його з собою до Києва.

Тринадцятирічний Юрій розповідає, що мама наскладала йому в наплічник купу одягу, який не знадобився, бо дітям тут видали козацькі шаровари і пояси. На поясі у хлопця пришиті дві стрічки. «Це нам за перемоги у конкурсах дають. Першу заслужив за розповідь про Івана Мазепу, а другу — за вірш–гасло для Рою, — пояснює. — У таборі мені цікаво, нам розповідали про характерників і пластунів–розвідників, ми вчилися збирати лікарські трави, я навіть додому насушив звіробою. Але найцікавіше було стріляти з лука і битися!».

Наталка ПРИСТУП