Валерій Семененко: Ситуація з українством у Росії катастрофічна

З Валерієм Семененком, який нині є співголовою Об’єднання українців Росії, постійно спілкуємося ще з радянських часів. Не в останню чергу тому, що він є земляком — народився і виріс у Синельниковому. Але востаннє бачилися досить давно. Тому нинішня зустріч викликала в кореспондента «УМ» неабиякий інтерес: як живеться організованому українству в Росії за Путіна — Медведєва? У перебудовчі часи генсека Горбачова та за президента Єльцина українці РФ поставали досить потужною силою. Однак часи змінилися...

«В українців Росії нема мотивації, аби віддавати дітей в українські школи»

— Власне, у Росії все починалося з Товариства шанувальників української культури «Славутич», яке постало у 1988 році, — згадує Валерій Фокович. — Згодом воно, як нерідко тоді водилося, розкололося. Одна з частин, переважно молодь, створила Український молодіжний клуб. Я, хоч молодим себе на той час уже не вважав, теж до них приєднався.

— Москва хоч і столиця, але світ на ній клином не сходиться. Як поширювався український рух по всій Росії?

— Українські організації стали виникати фактично по всій Росії — на Далекому Сході, у Сибіру, Воркуті, Санкт–Петербурзі, на Уралі, Камчатці... Вельми гучною подією став перший Конгрес українців Росії у 1993 році. На хвилі тодішнього піднесення на ньому засвітилися чимало політиків і відомих людей — багатьом, зокрема, запам’ятався виступ українською мовою Григорія Явлінського — вихідця зі Львова, були також українці зі США...

Згодом оформилося Об’єд­нан­ня українців Росії — його першим головою став відомий публіцист Олександр Руденко–Десняк, нині, на жаль, уже покійний.

— Які досягнення організованого українства Росії можна навести як приклад?

— Досягнення є, й немалі. Зокрема, помітним напрямом стала наша культурно–мистецька діяльність. Насамперед ми пропагували українську пісню й мову. Форми такої роботи були найрізноманітнішими — хори, дитячі ансамблі, самодіяльні колективи. Особливо помітною подією стали організовані нами виступи чотирьохсот талановитих українців з усієї Росії.

— Чимало говорилося і про ваші намагання створити в Росії систему української освіти. Як складаються справи в цій царині?

— Української освіти на теренах Росії не існує. Працюють недільні школи (в таких навчалися і мої діти), Український освітній центр із хореографічним і фольклорним відділеннями. Але про систему української освіти в Росії годі говорити.

— Очевидно, найбільша проблема — це нестача дітей, які бажали б навчатися в українській школі чи центрі...

— Саме так. Як кажуть у таких випадках, в українців Росії для цього немає достатньої мотивації. Та й про що можна говорити, коли навіть співробітники посольства України в Москві не подають такого прикладу. Неподалік від українського посольства розташована 124–та школа, де діє вищезгаданий Український центр. Однак дітей співробітників нашої амбасади ми там практично не бачимо. Зазвичай вони віддають перевагу престижній 1520–й гімназії, звісно, російській.

Неабиякий фурор свого часу спричинило відкриття українського класу в лінгвістичному ліцеї № 1555. Скільки делегацій туди приїздило, щоб подивитися, як вивчають українську мову в Москві! Тепер же нашу мову тут опановують... лише п’ять осіб. Причина та саме — немає бажаючих і жодної підтримки з боку українського посольства.

Та й по всій Росії невеличкі центри українства — недільні школи, аматорські гуртки тощо — збереглися лише в кількох містах. Приємним винятком хіба що є філія Московського відкритого педагогічного університету в столиці Башкиртостану Уфі, де ректором Василь Бабенко.

Немає своєї церкви — втрачаємо коріння

— Може, в усьому винна ментальність українців Росії? Мабуть, вони втрачають самобутність і не відчувають потреби повернутися до своїх українських коренів?

— Це теж неабияка проблема... До того ж, у Росії немає української церкви.

Щодо бізнесменів, то вони швидко асимілюються і втрачають українську ментальність (якщо вони, звісно, до цього її мали). Чіткої, системної допомоги з боку української держави немає й близько.

Я виділив би дві риси нашої діаспори в Росії — це наслідок тривалої русифікації і асиміляції. Не кращим чином впливає на її національну свідомість і складніший соціально–економічний стан в Україні.

«Зараз Росія взяла курс на відновлення імперських традицій»

— Ну а російська влада вас не пригнічує?

— Зараз Росія взяла курс на відновлення імперських тра­дицій, потурання шовіністичним проявам. Побиття і вбивства людей неросійського походження вже давно стали звичними.

Гасло «Росія для росіян» не тільки не знаходить належної відсічі, а й нерідко стає сигналом для дії навіть державних органів. Приміром, коли загострилися стосунки між Росією та Грузією, міліція вимагала в школах списки дітей грузинської національності. На щастя, жоден директор цьому не піддався. Декілька сотень грузинів узагалі були депортовані.

Логіка таких дій справді нагадує відомий вислів, що «розумом Росію не збагнути». Недавно, приміром, на радіо «Эхо Москвы» я зійшовся в дискусії з сумновідомим в Україні депутатом Державної думи Росії Костянтином Затуліним. Тема передачі, яку вів Матвій Ганапольський — «кому належить Севастополь?». Свою позицію я аргументував тим, що, коли в 1954 році Севастополь передали Україні, його належність північному сусідові до цього в Конституції Росії зафіксована не була. Протягом десятків років факт передачі ніхто не піддавав сумніву. І в договорі між Україною та Росією 1997 року статус Севастополя теж не піддається сумнівам.

Однак у мого опонента логіка виявилася своєю — мовляв, той договір Москва підписувала з Україною дружньою, а не НАТОвською, тому й закрила на все очі.

Найстрашніше — що після таких слів часто настають конкретні дії. Доля Бібліотеки української літератури в Москві може бути яскравою ілюстрацією. Її створення ще у 1989 році стало можливим завдяки жертовності Юрія Кононенка, багатьох українців Москви та наших друзів в Україні та світі. Вдалося зібрати фонд, який нараховував 50 тисяч книжок. А газети передплачували, здавалося, всі, що видавалися в Україні з 1989 року.

Надалі події розвивалися оптимістично. У 2000 році уряд Москви видав постанову про створення в Москві державної установи культури «Бібліотека української літератури», яка в 2006–му отримала прекрасно оснащене приміщення загальною площею близько 600 кв. м. Однак радість виявилася нетривалою. Вже восени того ж 2006 року біля бібліотеки з’явилися пікети провладної молодіжної організації «Мєстниє» з гаслами на кшталт «Нє дадім поссоріть два братскіх народа». Приводом для цього став організований у бібліотеці «круглий стіл», присвячений темі Голодомору в Україні в 1932 — 1933 роках.

Згодом із бібліотеки було звільнено під різними приводами дев’ятьох працівників. Лиха доля не оминула навіть Юрія Кононенка. Натомість прийшли нові люди, які не знають ані української мови, ані літератури. А сам факт звільнення колишніх працівників називають не інакше як «ліквідацією гнізда бандерівців та націоналістів». У бібліотеці поступово стало втілюватися гасло так званої панслов’янської єдності під російською зверхністю. Якщо раніше до громадської ради бібліотеки входили представники українських організацій, то тепер їх звідти немов корова язиком злизала...

Тому, коли лідери російської держави говорять про розвій у Росії української культури, їм вірити не доводиться. Бо той розвиток — фікція.