Батурин без Мазепи?

Свято–Покровська церква — одна із 39 пам’яток, які входять до комплексу заповідника «Гетьманська столиця» у Батурині. Однак її то згадують, то «забувають», бо й справді, що там показувати спраг­лому на сенсацію екскурсантові? Зрештою, у державній програмі розбудови Батурина як туристичної столиці українську Покровську чомусь геть «загубили». Тим часом до російської Воскресенської — найпильніша увага: її дбайливо відреставрували, бо ж усипальня Кирила Розумовського! Логічно, ця церква не хоче поступатися своєю монополією на духовність і ставлення свічок туристами. Хоч Мазепу досі кляне «анафемою», а жертв Батуринської трагедії вперше пом’янула лише минулого року.

Мазепина сповідальня

Іван Мазепа дуже любив Батурин і перетворив його у столицю. Понад 20 000 золотих він виділив на побудову кам’яного Троїцького собору, 4 000 золотих — на зведення мурованого Миколаївського храму, 15 000 золотих — на будівництво Свято–Покровської та Воскресенської дерев’яних церков. Троїцький собор був найголовнішою прикрасою гетьманської столиці, проте сповідальнею Мазепа обрав собі чомусь Свято–Покровську.

Коли восени 1708 року Меншиков підступно взяв Батурин і, вмертвивши все живе та пограбувавши православні святині, арсенал і скарбницю, запалив гетьманську резиденцію, то згоріла й дерев’яна Мазепина сповідальня, хоч і стояла за мурами твердині... Загалом, у колишній квітучій столиці–твердині свого часу було 40 церков і чимало пишних палаців, ремісничих майстерень.

Таємна інструкція Катерини ІІ генерал–прокуророві сенату кн. В’яземському (1764 р.) наказувала: «Ці провінції (Малоросію, Ліфляндію та Фінляндію) слід русифікувати. Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу». Це мовилося в рік одібрання в Кирила Розумовського гетьманської булави й остаточного скасування в Україні гетьманства. Через 11 років було знищено й Запорозьку Січ.

Минали довгі роки руїни, і першою відродилася саме Свято–Покровська — на її місці постав мурований храм. У 1789 році його освятили. Однак у 1936–му церкву розібрали, а в 1950–ті загорнули бульдозером дзвіницю і цвинтар, а на їх­ньому місці збудували... водонапірну вежу: символ колгоспної системи.

Знак, що почуто

У 2000 році на батуринську парафію Київського патріархату попросився молодий священик родом із Івано–Франківщини отець Роман Кривко. Знав, що лаври там його не чекають, проте вірив у відновлення історичної справедливості, у відродження сповідальні Мазепи та всього мученицького Батурина і бажав докласти до цього й свого серця. Невеличка громада парафіян, які захотіли належати до української церкви, притулилась у приміщенні колишньої церковно–парафіяльної школи — лише вона й зосталась на згадку від Свято–Покровської церкви. Саме місце було святе. Недарма ж Роман Іваничук у своєму творі «Орда» сказав: «Свято–Покровська — серце України...»

Святопокровці у «похідних умовах» облаштували в холодному підвалі церковцю Київського патріархату і почали служити відправи. Влітку 2000–го отець Роман уперше за 292 роки на батуринській землі відспівав жертви московської навали 1708–го. В момент відправи з ясного червневого неба став накрапати дощик — усі сприйняли це як знак, що ПОЧУТО.

Проте виявилося, що українській святині в Батурині, хоч і як це парадоксально звучить, поставати непросто. Отець Роман із родиною мужньо витримував усілякі житейські (лиш винаймуть квартиру — вже вона продається) й моральні (постійний жорсткий натиск із боку Воскресенської церкви Московського патріархату) випробування, вперто сподіваючись, що полита кров’ю батуринська земля таки оживе, воскресне. «Допоки Батурин мовчить — і душа українська мовчить», — твердив.

«Бачили б ви, як старі люди з діаспори приїжджають, падають на коліна і цілують цю землю», — казала Алла Павлівна Олещинська, тодішній директор заповідника, — коли я 2 листопада 2001 року вперше приїхала на поминання жертв Батуринської трагедії. У 2003–му на благодійні кошти нарешті було куплено для священницької сім’ї стареньку хату, а на храмове свято Покрови на тому місці, де стояла колись гетьманова сповідальня, заклали фундамент: нехай Мазепина церква втретє воскресає! Окрилений отець уже планував, як наступної осені церкву освятять, українська громада нарешті утвердиться. І сам копав котлован під кам’яний фундамент...

Однак невдовзі почалася Помаранчева революція, гроші були потрібні на інше, і з Мазепиною церквою на тому й скінчилося. А до того ж виявилося, що фундамент закладено «без проекту», отже, його потрібно розібрати.

Діаспорна поміч

Під час Помаранчевої революції саме в Свято–Покровській був штаб «Нашої України». На ту пору це теж не додало їй у Батурині прихильників. Не знаходячи нізвідки підтримки, звідчаєний отець Роман уже почав виготовляти документи, щоб навесні 2006–го поїхати попрацювати до Чехії, заробити там гроші й самому взятися за будівництво церкви.

Проте в листопаді 2005 року, на днях поминання батуринських жертв, отець Роман познайомився із паном Миколою Кочергою, батуринцем, що з 1943–го мешкає у США. Порозмовляли, і пан Микола небагатослівно порадив: «Працюйте». «Напевне, він нічого не зрозумів», — бідкався отець перед парафіянами...

А пан Кочерга після свого візиту до Батурина розповів парафіянам церкви Святого Андрія Первозванного (Чикаго, Іллінойс) про свято–покровську громаду. На зборах чикажці вибрали цю парафію братньою і взялися допомагати. До наглядової ради увійшли найініціативніші. Голова її, пан Іван Деркач, вклав чималі власні кошти; пані Лариса Діяк — голова сестринства; пан Тарас Коновал — голова братства; сам пан Микола залучає до цієї справи якомога більше людей; пані Марія Яресько допомагає всією родиною. Всі ці люди горять Україною, вони збирають кошти і вкладають свої власні для побудови храму — сповідальні Івана Мазепи.

Достатню для початку суму навесні 2007 року перерахували в Київ у патріархію УПЦ КП. А невдовзі було вибрано і куплено під будову землю в центрі Батурина, неподалік від будинку Кочубея. Патріарх Філарет освятив місце, і закипіла робота (на сьогодні використано 250 тисяч доларів).

Унікальний випадок: за півроку храм уже сяяв мідними куполами, у грудні на них встановлено хрести, кошти на які виділив політик Роман Безсмертний. А весь обсяг будівельних робіт фінансує меценат із Конотопа Євген Сур. Різьбярам замовлено вівтар, а художники готуються писати ікони. Й Україна, й усе світове українство чекають, що на кінець літа знаковий для нас храм буде освячено, і на листопадові поминання, на 300–ті роковини Батуринської трагедії, дзвін Свято–Покровської озветься до небес...

Символи важливі й не дуже

Селищні сюжети часом карколомніші за державні. Нещодавно дізнавшись, що Президент під час відвідин гетьманської резиденції проїжджатиме біля Свято–Покровської, її громада разом зі священиком зібралася біля своєї церкви — аби й пошанувати Президента, і похвалитися відновленою святинею. Очевидно, керівництво заповідника не повідомило, що це відроджена церква Івана Мазепи і не порадило зупинитися. Тому згодом прихильники «Третього Риму» злостиво кепкували з «недоладних свято–покровців» і переказували, що Президент «цілих 15 хвилин» перебував у їхній Воскресенській...

Після століть потопту, забуття та жорстокої зневаги колишня гетьманська столиця повниться дзвоном будівельних робіт, гамором нарад і конференцій, зацікавленими розпитуваннями й роздивляннями численних екскурсантів, що віднедавна невпинною лавиною рушили до Батурина. Українська Голгофа, так рясно полита кров’ю відданих гетьману Мазепі вояків і мирного населення, що шукало у фортеці захисту, воскресає до нового життя. 15 тисяч замордованих озвірілими Петровими стрільцями людей, серед яких діти, жінки, старі, озиваються до нас своїм безмовним заповітом: НЕ ЗАБУДЬТЕ!.. Їхні кістки особливо рясно трапляються на місці відновлюваної нині Цитаделі — останнього прихистку оборонців. Наказний гетьман Дмитро Чечель зібрав сюди всіх дітей — мав надію їх оборонити. «Батурин — це велика могила», — знов і знов кажуть місцеві мешканці.

Згодом Батурин Кирила Розумовського вражав пишнотою і розмахом намірів, однак чин творив, гордість і непокору в гени засівав таки Батурин Івана Мазепи. Та все до найменшого, що стосувалося його імені, понищено, викорчувано й випалено...

Із траси Київ—Москва автобус завертає ліворуч, на вулицю Гетьманську. З трагічних років у Батурині вцілів лише будинок генерального судді Кочубея — бо це був будинок зрадника. Від нього гостей по селищу вже супроводжує екскурсовод. На роздоріжжі, де Гетьманська вулиця переходить у Центральну, стримано–гордо здіймається нова Свято–Покровська. Так, вона не відтворює давньої сповідальні Мазепи. Хоча збудована у стилі козацького бароко. Це унікальна святиня, бо створена великою жертовною любов’ю — до рідної землі, до її історії, до героїв, що діяли тут і залишили свої заповіти. Ім’я Мазепи було цій любові зорею. Дуже багато людей у нашій державі та поза її межами прагнули, аби церква відновилася. Однак екскурсовод мовчить. Автобус минає цер­кву. А далі починається інший Батурин... Екскурсовод звільнений від обов’язку не те що заводити гостей до Свято–Покровської, а й просто казати, що в Батурині, крім московської, є ще й українська церква: хтось десь постановив, що вона «не є історичною цінністю», тому виключена з переліку об’єктів Національного історико–культурного заповідника «Гетьманська столиця»...