(Тетяни ШЕВЧЕНКО)
Востаннє чинний Константинопольський патріарх побував в Україні за місяць після Переяславської ради, та й то проїздом з Москви. Отже, вселенські патріархи не жалували нашу землю вже 354 роки. Нинішній Патріарх Константинопольський і Нового Риму Варфоломій І перерве цю сумну традицію, вочевидь, народжену не духовними різнобаченнями, а суто політикою. І якби не урочиста дата — 1020–річчя хрещення Русі, невідомо, як довго зустріч Вселенського патріарха з Україною ще залишалася б на межі неможливості.
Запрошення Варфоломієві І надіслала світська влада — Президент України Віктор Ющенко. Поділена церковна влада країни зробити цього не могла, бо ж очільник УПЦ Московського патріархату підпорядковується Алексію ІІ і не має відповідного статусу, а Київська церква самим Вселенським патріархатом вважається «неканонічною». Вшановувати візитом Київ чи ні — вирішував Синод у Стамбулі. Цьому передувала, вочевидь, значна внутрішня боротьба. Адже хоч як би Варфоломій І не говорив про сестринство православних церков, «старшосестринство» Російської вельми відчутне, й РПЦ дозволяла собі закинути Константинопольській «матері–церкві», що приїзд до Києва Вселенського патріарха неможливий без спеціального запрошення Алексія ІІ, духовно і юридично прописаного в Москві. За таких умов візит Варфоломія І до української столиці і «матері городів руських» радше можна розглядати як візит ввічливості, а не візит визнання.
У середу Варфоломій І прийняв у своїй резиденції, що в європейській частині Стамбула, групу журналістів з України. Розмову з нами чи, хай пробачить мені Його всесвятість, монолог Вселенський патріарх побудував так, щоб не зачепити краєм слова жодної актуальної гострої теми. І патріархові це вдалося — він зовсім відмовився відповідати на запитання. Отож бачення вселенським престолом міжукраїнського міжконфесійного діалогу залишилося нез’ясованим, як і питання визнання УПЦ Київського патріархату. Натомість Його всесвятість Варфоломій І розповів ось про що:
Насамперед, користуючись нагодою зустрітися тут з вами, я хочу передати всьому українському народу моє вітання і патріарше благословіння. Для мене є великою радістю, що за кілька днів матиму можливість відвідати Україну. Я вже один раз бував в Україні, але до 1991 року, і на той час не був Патріархом. Хочу подякувати шановному Президенту Ющенку за надіслане мені особисте запрошення на святкування 1020–річчя хрещення Русі. Також хочу подякувати патріарху московському Алексію ІІ, який запросив усі православні церкви планети взяти участь у цьому святкуванні. Радий, що 27 липня в Києві разом з ним та з владиками інших православних церков ми спільно служитимемо літургію. Ця спільна літургія та спільне причастя за одним вівтарем буде для нас очевидною ознакою єдності церкви.
Вселенський патріархат є першим престолом у панправославному світі. Як такий він має право та зобов’язання координувати стосунки між православними церквами, очолювати і проводити зустрічі православних церков. А також допомагати сестринським церквам, коли в них виникають проблеми. Наведу такий приклад: зовсім нещодавно постало питання зміни Єрусалимського патріарха. Ми зініціювали зустріч очільників православних церков і ухвалили остаточне рішення. Дещо схожа ситуація склалася недавно з Кіпрським патріархатом (ця церква має статус автокефалії). Тамтешній архієпископ Христосумус страждає на хворобу Альцгеймера. Брати з Кіпру звернулися до Вселенського патріархату з листом, в якому просили посприяти у вирішенні дилеми: дати можливість Христосумусу керувати автокефалією до смерті чи обрати наступника? З ініціативи Вселенського патріархату в Женеві було скликано Синод, на якому й ухвалили рішення про обрання нового архієпископа.
Наведені приклади доводять першорядність Константинопольської церкви і підтверджують, що це не тільки почесне звання, воно має конкретне наповнення. Але хочу підкреслити: це не означає домінування, це не та першорядність, яку має Папа Римський. Подеколи Вселенський патріархат звинувачують в амбіціях, а патріарха — в бажанні стати «другим Папою», тобто Папою православного світу. Звісно, Вселенський патріарх не є Папою християнського Сходу і не претендує на це. Водночас православ’я потребує послуг Вселенського патріархату, його координаційної ролі. Кілька років тому навіть один журнал Російської церкви, що видається у США, надрукував редакційну статтю під назвою: «Вселенський патріархат потрібен».
Оскільки Константинопольська церква є церквою–матір’ю, вона робить для цього відповідні жертви та кроки. У деяких випадках ми надали частину своєї території для формування автокефальних церков, і це була пожертва. Так, церкви на Балканах, в Україні та Росії були під прямою юрисдикцією вселенського трону, але задля блага православних народів Вселенський патріархат надав своє благословіння для формування автокефальних церков.
Ми завжди поважали національну ідентичність, мову та культуру православних народів. Коли наші брати з Салоніків Кирило та Мефодій були надіслані в Моравію патріархом Фотієм, вони принесли в ті землі не лише християнство, а цивілізацію — писемність, зокрема, кирилицю. Вони не намагалися перетворити ті народи на греків чи візантійців — вони цінували їхню унікальність.
Вселенський патріархат у своїй діяльності має на меті лише духовне життя, ніякої політики. Що стосується мого візиту до України, то з нашого боку немає жодних політичних критеріїв, жодної політичної мети — ми хочемо разом зі шляхетним українським народом відсвяткувати поворотний момент у його історії. Адже ваша національна християнська ідентифікація походить від Константинопольської церкви. Ми є і лишатимемося назавжди для вас матір’ю–церквою. Для нас дуже велика духовна радість разом із Президентом Ющенком та вашим народом відсвяткувати цю подію і ще раз принести вам любов та благословіння церкви–матері.
Важливо, що резиденція Вселенського патріархату, де ми зараз знаходимося, є престолом протягом останніх чотирьох століть. Доти патріархат знаходився в інших районах міста. До падіння Константинополя в 1453 році він розташовувався неподалік Святої Софії. Потім патріархат зумів вижити в цьому місті під Османською імперією, і в 1923 році, коли виникла сучасна Турецька Республіка, при зміні різних режимів та влад ми змогли вижити саме тому, що наша мета — винятково духовна й релігійна.
Саме з цією метою ми працюємо на зближення роз’єднаних церков, координуємо двосторонні діалоги з іншими християнами, зокрема з католиками та англіканами. Коли я кажу «ми координуємо», то маю на увазі, що всі православні церкви беруть участь у цьому діалозі. Протягом останніх 25 років з ініціативи Вселенського патріархату відбувається академічний діалог з ісламською та іудейською церквами. Ми провели сім міжнародних та міжконфесійних симпозіумів. Зараз готуємо восьмий, який відбудеться у квітні 2009 року в дельті Нілу, в Єгипті, і буде присвячений проблемам довкілля. Ви знаєте, що Вселенський патріархат велику увагу приділяє збереженню довкілля.
Розповім про два аспекти труднощів, з якими ми стикаємося. По–перше, відсутність достатніх можливостей виховувати молоде покоління монахів, єпископів, теологів. Маю на увазі колишню богословську школу на Принцевих островах, на острові Халкі, яку турецька влада закрила в 1981 році. Для нас проблема цієї школи висвітлює порушення прав людини та меншин у Туреччині. Доказом того, що ця школа не суперечить світському устрою країни є те, що вона функціонувала успішно весь час існування Турецької Республіки. То чом би їй не дозволити функціонувати й нині?!
Друга складність — проблема з власністю церкви. Наприклад, випадок із колишнім грецьким притулком на Принцевих островах. Цей великий будинок турецька влада хотіла забрати в нас. Ми програли всі суди тут, а потім звернулися до Європейського суду з прав людини. І буквально кілька днів тому Європейський суд виніс рішення на нашу користь. У нас є ще багато проблем із власністю церковної громади, і надалі ми намагатимемося вирішити її тут, на місці.
Але ми співпрацюємо з владою Туреччини. Я задоволений тим, що під час мого візиту до Києва посол Туреччини в Україні готує ланч для делегації Вселенського патріархату, яка прибуде разом зі мною на святкування 1020–річчя Хрещення Русі.
Вселенський патріарх Варфоломій І (Деметріос Архонтоніс) народився 1940 року в с. Агіої Теодорії на острові Імврос (Туреччина). Навчався у Константинополі, потім — у богословській школі на о. Ханки, по закінченні якої став дияконом під іменем Варфоломій. Невдовзі потому служив у турецькій армії. У 1963 році продовжив навчання у Папському Східному інституті Григоріанського університету в Римі. Тема його дисертації — канонічне право православної церкви.
Після богословських студій повернувся до Стамбула, де був призначений помічником декана Теологічної школи на о. Халки. У 1969 році був висвячений на священика. У 1973 став єпископом Константинопольської архієпископії. Невдовзі став найближчим помічником Вселенського патріарха Димитріоса, після смерті якого у 1991 році був обраний Вселенським патріархом.
Як і всі вселенські патріархи, є громадянином Туреччини і має ранг державного службовця. Володіє грецькою, турецькою, англійською, французькою, італійською, німецькою мовами, розуміє російську, вільно знає давньогрецьку та латину. Є почесним доктором 30 університетів світу.
1587—1589 рр. патріарх Константинопольський Єремія ІІ двічі відвідував Україну. На українських землях він провів низку реформ — надав широкі права братствам, а Львівському Успенському братству надав право ставропігії, зобов’язав митрополитів щорічно скликати церковні собори, позбавив сану багатоженців (з–поміж них і київського митрополита Дівочку), призначив патріаршим екзархом луцького єпископа Терелецького.
1654 рік. Патріарх Афанасій, якого називали Царгородським святителем, Лубенським чудотворцем, подорожуючи з Москви, у лютому заїхав до Мгарського монастиря, що під Лубнами на Полтавщині. Він бував тут і раніше, але цього разу занедужав і в квітні 1654 року помер. Мощі святого Афанасія зберігаються у Благовіщенському соборі в Харкові.
1760–ті роки. Уже колишній патріарх Константинопольський Серафим ІІ похований у Мгарському монастирі.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
