Де «зарвав» ченця чудесний сон

У невеликому — всього півтори сотні дворів — селі Зарваниця Теребовлянського району Тернопільщини розміщений один з п’ятнадцяти світових духовних Богородичних центрів, визнаних Вселенською католицькою церквою. За своїм релігійним та історичним значенням він прирівнюється до славнозвісних Києво–Печерської та Почаївської лавр. Ще в 1867 році Ватикан надав чудотворній зарваницькій іконі Матері Божої паломницький статус, а в наші дні її щорічно відвідують сотні і сотні тисяч паломників з усього світу.

Ікона, що спустилася з небес

Трапилося це 1241 року (принаймні так стверджують перекази і легенди), коли Київ особливо потерпів від нищівного нападу монголо–татарської орди. Тоді, рятуючи життя, вирішив шукати більш спокійних місць і монах–самітник. Лише Богом підказані дороги привели його в затишну мальовничу долину, оточену рікою і густим лісом. У тому лісі, біля джерела, і приліг знесилений монах відпочити. Приснився йому незвичайний сон: наче сама Матір Божа з’явилася і подала йому як допомогу край свого покривала–омофора. Коли ж ченець прокинувся, то побачив справжнє диво: у стовпі сліпучого світла над джерелом висіла у повітрі ікона Богородиці з маленьким Ісусом на руках. Як найдорожчий дар, прийняв він ту ікону, а коли напився води з джерела і обмився в ньому, то відразу відчув себе здоровим і повним сили. На тому місці святий чоловік і заснував спочатку печерний монастир, а потім і храм, серцем якого стала дарована з небес ікона. Місцевість же, де його «зарвав», тобто зборов, сон, назвав Зарваницею.

Відтак виявилось, що той образ і вода з джерела, над яким він з’явився — цілющі, і рятують від багатьох недуг. Чутки про це швидко розійшлися навколишніми поселеннями і до диво–місця потягнулися люди. За одним із переказів, у Зарваниці зцілився брат короля Данила Галицького Василько Романович, князь Теребовлянський. Важко захворівши, він уже лежав мало не при смерті, коли піддані повідомили про чудотворні зарваницькі ікону і воду. Князь тут же наказав доставити їх, але посланці повернулись з порожніми руками і твердою відповіддю монаха, що якщо князь хоче видужати, то мусить сам прийти до Богородиці. Василька принесли до ікони на ношах, а пішов він звідти своїми ногами. Із вдячності князь збудував у лісовому урочищі дерев’яний храм, знищений потім монголо–татарами.

Що ж до чудотворної ікони, то вона має свою непросту історію і належить до найдавніших в Україні. Упродовж століть усе навколо не раз руйнувалося, але вона дивом залишалася неушкодженою. А в 1867 році відбулася її урочиста коронація — тодішній Папа Пій IХ надав їй відпустового статусу, тобто підтвердив особливу Божу благодать для всіх, хто приходить до Зарваниці на прощу спокутувати гріхи.

Цілющу воду таємно переправляли в сибірські табори

У другій половині ХVII століття церкву і монастир у Зарваниці дощенту спалили турки, врятувати вдалось тільки ікону. Під час Першої світової відбудований монастир знову було спалено, і до третього його відродження долучився сам митрополит Андрей Шептицький.

Але найбільше постраждала Зарваниця вже за радянської влади. Храм тоді перетворили на склад, зведену над цілющим джерелом каплицю підірвали, а саме місце засипали сміттям і обгородили колючим дротом. Атеїстична влада навіть виставляла деякий час міліцейські пости, щоб перешкодити прочанам іти до чудотворного місця, однак віра була сильнішою. Почався особливий, ще навіть повністю не досліджений, період діяльності Української греко–католицької церкви. Її священнослужителі відправляли служби підпільно, у лісі чи в оселях найсміливіших селян, піддаючи великому ризику і себе, і близьких. Щоб набрати цілющої води, люди проповзали під колючим дротом. Відтак у маленьких пляшечках з–під пеніциліну переправляли її таємно навіть землякам, ув’язненим у сибірських таборах.

Чудеса і Зарваниця — це нероздільні поняття. В усі часи під час прощ траплялися чудесні зцілення. Ось лише одна з багатьох загальновідомих історій, які передаються віруючими з уст в уста. У середині 80–х одна жінка, мешканка області, важко захворіла на ноги — відкриті гнійні рани позбавили її можливості ходити. Зрозумівши після тривалого і безрезультатного лікування, що медицина не спроможна їй допомогти, глибоко віруюча жінка вблагала рідних привезти її до зарваницького лісу, а з собою взяла лише дві ковдри, накидку від дощу, вервицю для молитов та торбину з сухарями. Позаяк чудотворне місце було тоді в жорстокій опалі, вдень вона переховувалася в лісовій гущавині, ревно молячись Богородиці, а вночі підповзала до джерела, щоб пити воду і змочувати бинти на ранах. Рівно через тиждень ноги хворої повністю загоїлись.

Подібних історій розкажуть вам немало і самі прочани, і мешканці села. А кого цікавлять письмові підтвердження — раджу почитати книжку спогадів ( про події з 1927–го по 1944–й роки) дружини колишнього зарваницького священика Марії Кузьмович–Головінської, що так і називається — «Зарваниця». Є там і про раптове прозріння перед іконою сліпої багатодітної гуцулки, і про чудесний порятунок важкохворих дітей, і про незвичайне припинення пожежі.

Є у Зарваниці і вже справді матеріальні свідчення чудесних зцілень. Це — числені воти, тобто дарунки, що їх прочани залишають біля чудотворної ікони Матері Божої Зарваницької на знак вдячності. У давнину такі речі спеціально виготовляли з дорогоцінних металів у формі серця, ока, руки чи й цілої людської фігурки. Зараз люди приносять просто ювелірні прикраси. Тож нині у скляній вітрині біля ікони можна побачити золоті чи срібні ланцюжки, персні, сережки тощо, і до кожної речі причеплена картка з написом, від кого і з якої нагоди здійснено дар.

Проща для... підприємців і податківців

Липень 2000–го, коли на Першу національну всеукраїнську прощу з відкриттям сучасного архітектурного комплексу прибуло майже півмільйона прочан з багатьох країн світу, вважається часом остаточного відродження Зарваниці. У ній панує особлива аура, тож тисячі людей поспішають сюди не тільки під час прощ. Коли ж вони починаються, вервечки й цілі колони паломників тягнуться до чудотворного місця звідусюди, долаючи пішки іноді й понад сотню кілометрів. Приїжджають сюди групи з багатьох країн Європи, з Росії і Казахстану, Канади і США. На останній всеукраїнській прощі за участю вищого духовенства УГКЦ та Римо–католицької церкви 12—13 липня побувало понад сто тисяч чоловік.

Цьогоріч прощу родин і молодіжну вперше об’єднали в одну, приурочивши її до 1020–річчя хрещення Руси. Безумовно важливою подією стала й передача для Папи Римського звернення від обласних рад трьох західних областей щодо надання УГКЦ статусу патріархату та зарахування до лику святих Митрополита Андрея Шептицького та Патріарха Йосифа Сліпого.

Усе більше розвивається останнім часом і започаткована в зарваницькому Маріїнському духовному центрі традиція так званих цільових прощ — для окремих категорій людей та представників різних професій. Так спеціальні богослужіння вже проводилися для підприємців і податківців, для працівників СБУ, пенітенціарної системи, для міліціонерів, аграріїв, митників, держслужбовців. Прочани стверджують, що отримали потужний духовний і енергетичний заряд. А чи відкрилися усім якісь чудеса? У Зарваниці стверджують, що такі трапляються лише з воістину глибоко віруючими. Адже давно відомо, що тільки Всевишній знає, яка і кому насправді потрібна його допомога.