Степан Бандера з молодшими дітьми.
Так склалося, що ім’я Степана Бандери стало символом для націоналістичного руху, а сам Бандера ще за життя став живою легендою. Але час від часу варто пригадувати, що людина є частиною свого роду. А у випадку Степана Бандери слід згадати про предків, які заклали патріотичний підмурівок у майбутнього Провідника ОУН, про братів та сестер, що заплатили дорогу ціну за діяльність брата, про дітей, які з дитинства пережили разом зі своїм батьком те, що випало на його долю.
Попри гучне ім’я, генеалогія родин Бандер є малодослідженою. Історичні розвідки згадують діда — Михайла Бандеру, який жив у містечку Стрий на Львівщині. Пізніше, навчаючись у Стрийській гімназії, внук Степан проживатиме у нього й допомагатиме у господарці.
Михайло і Єфросина Бандери мали чотирьох дітей, усі вони пов’язали свою долю зі священством, армією чи вчительською працею. Андрій Бандера — батько Степана, був найстаршим сином у родині. Після закінчення Стрийської гімназії та богословського факультету Львівського університету у 1906 році отець Андрій Бандера розпочне свою священицьку працю у селі Старий Угринів на Калущині. Він, молодий помічник місцевого пароха Володимира Глодзінського, в перший же рік перебування в Угринові одружився з донькою отця Глодзінського — Мирославою. А ще через якийсь час, після смерті тестя, перебрав парафію.
Згодом отця Бандеру називатимуть «революціонером у рясі» і недарма. З проголошенням Західно–Української Народної Республіки Андрій Бандера став депутатом парламенту ЗУНР, а з початком україно–польської війни виконував обов’язки капелана в одному із полків Української Галицької Армії. Коли в УГА закінчились боєприпаси і армія перейшла за Збруч, отець Бандера також відійшов туди зі своїм військом. Незважаючи на епідемію тифу, отець до кінця залишився сповідати хворих і сам ледве пережив цю небезпечну хворобу.
Велика сім’я отця Бандери залишилася під наглядом дружини Мирослави, яка впродовж 1919—1920 років переховувала дітей. Утім повернення батька із фронту та радість родинного життя у Старому Угринові не принесли тривалого щастя для сім’ї, адже у 1922 році від туберкульозу горла померла матір. Тринадцятирічний Степан у цей час уже навчався в гімназії й, за невеликими винятками, подальше життя провів поза батьківською хатою.
Проте вплив батька на сина був беззаперечним. Так, перебуваючи в лавах Української Військової Організації, Степан Бандера разом із батьком у 1928–му і 1930–му затримуватиметься польською поліцією. Але «революціонер у рясі» загине від рук радянського НКВС. Під час радянської окупації Степан Бандера двічі намагався вивезти батька та сестер із України, проте отець Андрій передав через зв’язкового: «Від втечі з краю відмовляюся, народ залишити не можу...». 23 травня 1941 року отця Андрія арештували і перевезли до Києва. Там, після допитів, 10 липня 1941 року священика розстріляли. У 1992 році Андрія Бандеру посмертно реабілітували, а його ім’я внесли у список мучеників за віру, щодо яких Українська греко–католицька церква розпочала беатифікаційний процес.
Родина майбутньої дружини Степана Бандери — Ярослави Опарівської, теж зазнала переслідувань і була знищена. Спочатку батько–священик, капеланом УГА загинув під час україно–польської війни, а в Другу світову війну боївка прокомуністичної польської Армії Людової замордувала матір, а гестапівці — брата.
У сім’ї Андрія і Мирослави Бандер було восьмеро дітей, щоправда, наймолодша дитина померла немовлям. Решта семеро прожили насичене страдницьке життя. Усі четверо братів загинули насильницькою смертю, а троє сестер відбули довгі роки ув’язнень.
Ще за «польських» часів батько подбав, щоб усі його діти отримали належну освіту — гімназійну та університетську. Після смерті дружини Андрій Бандера віддав своїх доньок на виховання у близькі священицькі родини, а після здобуття відповідної освіти вони повернулися до батьківського дому. Найстарша сестра, Марта, закінчила учительську семінарію і долучилася до націоналістичного підпілля. Володимира Бандера після навчання в Стрийській гімназії одружилася й разом із чоловіком виховувала шістьох дітей. Активно займалася громадською діяльністю. Наймолодша сестра, Оксана, після закінчення гімназії допомагала батькові й учителювала. Втім лише до 1941 року, а далі батька та доньок заарештують і сестри на довгі роки опиняться поза Україною. Лише Володимирі Бандері–Давидюк вдалося пережити лихоліття війни на рідних землях. Матір шістьох дітей разом із чоловіком–священиком заарештували вже у 1946 році. У час, поки подружжя відбувало кару на далекій Півночі, діти опинилися в сиротинцях.
Доля братів Степана Бандери була не менш драматичною. У тогочасному суспільстві освіті чоловіків присвячувалося значно більше уваги. Тож Олександр і Василь, молодші брати Степана, після закінчення Стрийської гімназії навчалися на агрономічному факультеті Львівської «Політехніки». Таку ж освіту здобув і Провідник ОУН, але далі його життєва дорога звивалась через в’язниці та польські й німецькі концтабори. Олександр та Василь продовжили навчання після «Політехніки»: Василь вступив на філософський факультет Львівського університету, а Олександр виїхав до Італії, де продовжив навчання у Римській вищій школі економічно–політичних наук, яку завершив із ступенем доктора.
Брати Бандери були активними діячами націоналістичного руху, тому їхній арешт нацистами не можна пов’язувати лише з діяльністю старшого брата. Промовистий факт — Олександр, який досить комфортно облаштувався в Італії і навіть одружився з родичкою міністра закордонних справ Італії Чіано, після проголошення ОУН 30 червня 1941 року Акту відновлення Української Держави свідомо повернувся, щоб працювати в Україні. Коли Степан Бандера перебував у нацистському концтаборі Заксенхаузен, Олександр і Василь відбували ув’язнення в сумновідомому Аушвіці (Освенцімі). У липні 1942 року обох братів замордували польські фольксдойчі. Розслідування смерті Олександра Бандери посприяло тому, що українцям полегшили умови перебування у найвідомішому «млині смерті».
По смерті Василя Бандери залишилася продовжувач роду — донька Дарина, яка згодом одружилася з відомим митцем та дисидентом Опанасом Заливахою. Наймолодший із братів Бандер — Богдан, в час ІІ Світової війни у складі похідних груп ОУН пішов на Південь і, найімовірніше, загинув від рук гестапо в 1943 році у Херсоні.
У житті Степана Бандери було багато несподіванок. Отримавши у 1935 та 1936 році два довічних ув’язнення, уже у вересні 1939 року він опинився на волі. А зважаючи на радянську окупацію Галичини, наступні два роки провів у Кракові — без перебільшення, в центрі тогочасного українського життя. Дружина Ярослава Опарівська, активна учасниця українського підпілля, на довгі роки стала вірною супутницею Бандери у різноманітних життєвих випробуваннях. А вони розпочалися уже в 1941 році, в час арешту та перебування Провідника ОУН у концтаборі Заксенхаузен.
Із тримісячною донькою Наталкою на руках Ярослава Бандера восени 1941 року перебралася до Берліна — поближче до місця затримання чоловіка. Наступних двадцять років їй доведеться багато переїжджати та переховуватися із своїми дітьми, а їх у подружжя Бандер було троє — Наталка, Андрій та Леся. Найнапруженішими для сім’ї виявляться повоєнні роки, адже радянські спецслужби полюватимуть не лише за Провідником, а й за його дітьми. Лише до 1948 року сім’я шість разів змінюватиме місця проживання: Берлін, Інсбрук, Зеефельд, Мюнхен, Гільдесгайм, Штарнберг. Останнє місце проживання особливе — самотня хата в лісі поблизу Штарнберга. Тут Бандери вп’ятьох проживали в одній кімнаті, де не було навіть електрики, а старшій доньці Наталці треба було щоденно шість кілометрів іти через ліс до школи. Згодом родина перебралася в українські табори біля Міттенвальда, але до подібних місць була прикута увага радянських спецслужб, тому Бандера майже не бував із сім’єю. В наступні роки, щоб уникнути переслідувань, Бандери були вимушені поселитися у німецькому селі, де не було українців, що загрожувало дітям асиміляцією.
Так тривало до 1954 року — поки Степан Бандера не перевіз сім’ю до Мюнхена. Це економило йому щоденно 80 кілометрів їзди, а також давало нагоду дітям здобувати достатню освіту. В той час сім’я крилася під прізвищем «Попель», і Наталка Бандера згадувала: «Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних спостережень, постійної зміни прізвища, як і через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера — це мій батько. Вже тоді я собі усвідомила, що я не смію казати цього моїм молодшим сестрі та братові; було б дуже небезпечно, якщо б малі діти через свою наївність у чомусь проговорилися».
А в цей час за найменшими дітьми Бандери було встановлено спостереження радянських спецслужб. Утім шкоди їм завдати не вдалося. А 15 жовтня 1959 року Степан Бандера загинув від рук радянського агента. Під час суду над убивцею Бандери його старша донька Наталка сказала: «Мій незабутній батько виховав нас у любові до Бога і України. Він був глибоко віруючим християнином і загинув за Бога та незалежну, вільну Україну — за свободу всього світу. Мій блаженної пам’яти батько, який уособлював цей великий ідеал, залишиться провідною зіркою всього мого життя, так само життя мого брата і моєї сестри та української молоді».
Сім’я по смерті батька перебралася до Канади, але життя лише частково стало спокійнішим — останньою втратою родини стала загадкова й несподівана смерть Андрія Бандери — сина Провідника і батька відомого в Україні журналіста Степана Бандери. Це сталося 17 липня 1984 року. Бандери, чиє прізвище перекладається як «прапор», упродовж кількох поколінь платили за визвольну ідею найдорожчою ціною — власним життям.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
