Культури як козирний туз

У неділю в польському Сопоті, в знаменитій Лісовій опері, яка за свою історію приймала найгучніші імена світової музики (Уїтні Х’юстон, Елтон Джон, Гару, Бі Бі Кінг, Брайан Адамс) закінчився XIX фестиваль української культури. І перший закордонний український захід на моїй пам’яті, який би проходив так широко, організовано і сучасно. Яскраві афіші хорошого дизайну, які можна зустріти в костелах та на афішних тумбах у Гданську, Сопоті, грамотний прес–центр, серйозна програма, широка інформація — від звернення голови Об’єднання українців у Польщі з проханням заохочувати українців приїздити на фестиваль у газеті «Наше слово» до адресної інформації по громадах, костелах, гуртках. Такий рівень фестивалю забезпечує не тільки відпрацьована технологія — як–не–як фестиваль проходить удев’ятнадцяте, але й сприятлива економічна ситуація: в Польщі, за словами нашого посла Олександра Моцика, найбільші українські інвестиції за кордоном — понад 1 млрд. доларів. Відтак вітчизняні бізнесмени трохи інвестують в українську культуру в Польщі, та й «велика Україна» в особі Міністерства культури і туризму дала свій «пай» — адже нинішній «культурний» міністр у 2000, 2003 та 2005 роках був режисером фестивалю української культури в Сопоті.

Від трагічного до веселого — один день

Музика — тільки одна зі складових фестивалю, нехай і дуже притягальних: якщо з польського боку виступали переважно аматорські колективи, які співають народні пісні й танцюють українські танці через ностальгію і щоб зберегти національну самість, то з України приїхали переважно професіонали — гурт «Божичі», Національна академічна заслужена капела «Думка», вокальний секстет «Менсаунд», хор «Оранта» (Луцьк), гурт «Шоколад» (Львів) та інші. А ще в рамках фестивалю пройшли семінар «Дисиденти та інтелектуали в тоталітарні часи, портрет по роках: Польща, Німеччина, Україна» та заходи, присвячені 75–м роковинам Голодомору в Україні — в тому числі й концерт «Панахида за померлими з голоду» Євгена Станковича. Проректора Українського Католицького університету у Львові, дисидента Мирослава Мариновича, який був голов­ним доповідачем з українського боку на «дисидентському семінарі», така розмаїтість культурної програми — від трагічного до веселого — не стурбувала: «Мене це не дражнить, навпаки, мені здається, що організатори фестивалю показали долю народу достатньо багатосторонньо. В Олександра Олеся є дуже гарні слова — «З журбою радість обнялася», от цей фестиваль ілюструє цю тезу. Що поруч із концертами, роковою музикою співіснуватиме виставка про Голодомор — це в сучасному світі нормально. Я проведу ще таку паралель: часом, коли мені доводиться розповідати про табір, люди дивуються, що ми в таборі сміялися, жартували, часом до захльобу, і це нормально — людина не може весь час тільки плакати або тільки сміятися».

Дві трагедії в один день — терор поляків на Волині і Голодомор

Спочатку міжнародну акцію «Україна пам’ятає — світ визнає», присвячену 75–м роковинам Голодомору, планували проводити самостійно — у Варшаві та Гданську. Утім, як завжди, «підвів календар». Перший секретар українського посольства Микола Ярмолюк сказав, що в липні у Варшаві — мертвий сезон. Зрештою, в якій столиці світу він у середині літа живий? І зібрати публіку на концерт–реквієм чи організувати «круглий стіл» з обговорення Голодомору було б драматично–проблематично. Тому вирішили приєднати «Панахиду» Станковича до українського фестивалю, а щоб виглядало повноцінніше, в день виконання реквієму за померлими з голоду на Лостовіцькому цвинтарі, на 70–й, українській ділянці, святі отці 6 конфесій провели екуменічну молитву біля пам’ятника жертвам Голодомору. Потім відкрили на подвір’ї Двору Артуса фотовиставку з жахливими карточками української трагедії. Перетасовування дат і об’єднання заходів — це зрештою нормально, звичайні організаційні рокіровки. Тільки є одне «але»... Вшанувати пам’ять жертв Голодомору, який до честі поляків, їх Сейм визнав геноцидом одним із перших, українці запропонували 11 липня — в день, коли Річ Посполита відзначала 65–ту річницю волинської різні. І звісно всі польські посадовці, чиновники, громадські діячі, які були на цвинтарі, відкритті виставки чи фестивалю, дипломатично і політкоректно, але нагадували українцям, що це їхні співвітчизників у 1943 році нищила Українська Повстанська армія. Як і пам’ятник жертвам волинської різні, що стоїть у Гданську неподалік костелу святої Бригіти. Історія українсько–польських стосунків упродовж століть була і кривавою, і жорстокою, але, попросивши вибачення і вибачивши, до таких дражливих дат слід ставитися делікатно й обережно. Невже не зрозуміло?

Міні–компенсацією відсутності «круглого столу» українських і польських істориків (у надії хоча б на прес–конференції дати польській пресі кваліфіковану наукову інформацію про Голодомор 1932—1933 років у Польщу їздив доктор історичних наук Юрій Мицик, утім нагоди не було), був подарунок від Гданської бібліотеки Польської академії наук. Кристина Яцковська передала українському послу Олександру Моцику скановані копії документів, які ще раз засвідчують нелюдську трагедію в Україні. Це кілька листів протестантських священиків до своїх «отців» у Німеччині з проханням допомогти їхній пастві, два описи ситуації німецьких інженерів, які працювали в Україні, і звернення українських студентів до міжнародної громади, надруковані у Швейцарії. Ці документи свого часу були надруковані в німецькій пресі, архіви якої до 1944 року зберігаються в бібліотеці колишнього німецького міста Данциг, а нині польського міста Гданськ.

«Пленерну» виставку фотоматеріалів щодо Голодомору з архівів Інституту національної пам’яті Польщі та архівів СБУ, яку показали вже в кількох польських містах, відкрили на центральній туристичній вулиці Старого міста — Длугий Тарг, на сходах Двору Артуса. Натовпи туристів біля сцени поруч із Артусом — у цей час вирував якийсь концерт, хвилин на 20 повернули голови в бік чоловіків у костюмах і краватках. Потім наші дипломати повернули позичений мікрофон артистам — відкриття відбулося. Виставка стоятиме в туристичній зоні близько двох тижнів: страшні, обтягнені шкірою кості, машини, що вивозять зерно і припаси з комор, заплакані люди, благальні очі — в сучасному світі все поруч, відділяти морозиво від трагедії, музику від проблем, високе мистецтво від сувенірів — на це немає часу.

Дві красиві середньовічні вулички праворуч і — костел святого Яна. Традиційно аскетичний, з мінімумом декору, з дивовижно реалістичним розп’ятим Христом у правій частині трансепту. Симфонічний оркестр польської балтійської філармонії імені Фредеріка Шопена в Гданську трохи перекриває капелу «Думка» і солістів, але переповнений людьми костел — скаути, українці з усієї Польщі, поважні особи від влади, колишній посол України в Польщі, автор слів до «Панахиди за померлими з голоду» Дмитро Павличко, маршалок Сенату Богдан Борусевич, міністр культури і туризму України Василь Вовкун, дипломати — вслухається в цю тривожну музику попри недосконалий звук старого обладнання. Тут не очікується несподіванок — на «Панахиді» люди завжди плачуть, в усіх країнах. Плачуть і в Гданську. Василь Вовкун як заклинання вкотре повторює формулу: «Ми просимо вибачення, бо самі прощаємо». Вона красива і має згладити накладку з неприємною для нас датою».

А ти записався українцем?

Василь Вовкун має сантимент до фестивалю української культури в Сопоті — три рази був тут режисером. Він обнімається з телеоператорами і фотографами, в першу чергу біжить до сцени подивитися, як іде репетиція, хвалить цьогорічний порядок — спочатку провести відбіркові тури на місцях і делегувати найкращих у Сопот. Бо, каже, часто йому доводилося брати удар на себе і відмовляти слабким колективам уже на місці, а це ображає людей. Привезти народних майстрів з України — теж його ідея. І вже на невеличкому п’ятачку під керівництвом відомого етнолога Олексія Долі розкладають свій високомистецький крам гончарі, вишивальниці, різьбярі, писанкарки. «Ви такі красиві речі привезли, але ж це мистецтво і дорого коштує», — кажу Долі. «Так, це мистецтво і коштує дорого, але мені так набрид той «косівський Китай», якого розвелося вже повно. Ми привезли найкращих майстрів і їх справді високохудожні речі, більше того, я останнім часом акцентую на майстер–класах, щоб людина не тільки подивилася і щось купила, а й могла своїми руками писанку розписати, глечик виліпити. Ярмарками вже нікого не здивуєш. А щодо того, що дорого — я вже переконався: кожен крам знайде свого покупця, наш міністр тільки–но підходив, придивився собі дві вишиванки». «У вас, мабуть, удома багато таких шедеврів?» — питаю. «Я живу в гуртожитку, в 13–метровій кімнаті, тому просто фізично не маю де їх зберігати». Сказати, що я шокована — не сказати нічого. Знаний фольклорист, етнолог, який стільки зробив для популяризації українського, як може мало хто взагалі — в гуртожитку на 13 метрах... Для цього варто було поїхати на фестиваль...

До розкладок притягуються люди — міряють, беруть у руки дерев’яних волів і кобзарів, розписаних у стилі Приймаченко керамічних звірів, запашні букети із пшениці і засушених квітів. Поруч продають книжки з проблематики Закерзоння, диски Ірини Білик, фестивальні футболки. Тут український дух, тут Україною пахне. Може, такий привабливий український образ і тепло батьківщини врятує від втрати національної ідентичності емігрантів, переселенців і їхніх дітей та онуків. Бо, як сказав голова Об’єднання українців Польщі Петро Тима, переселенців з України в Польщі нараховувалося 150 тисяч, але з переписом 2003 року українцями записалися 30 тисяч осіб і 5 тисяч — лемками. Можливо, виною є погано проведений перепис, каже Петро Тима, ймовірно — не дуже добрий імідж українців у Польщі, об’єктивні також процеси еміграції польських українців до Канади та США. Значить, треба виправлятися і виправляти ситуацію. Недарма на прес–конференції хтось із журналістів порушив питання «карти українця» в Польщі.