Сьогодні вже нікого в Польщі не здивуєш іменами Андруховича, Жадана, Прохаська, Любка Дереша чи Наталки Сняданко. Молоді українські автори все гучніше заявляють про себе на польському видавничому ринку. Приємно зауважити, що і ми відповідаємо полякам взаємністю: український читач протягом останніх років уже мав можливість познайомитися з творчістю таких польських авторів середнього і молодшого покоління, як Анджей Стасюк, Ольга Токарчук, Войцех Кучок, Міхал Вітковський, Дорота Масловська…
Постать Даніеля Одії заслуговує не меншої уваги. У себе на батьківщині автора називають одним із найперспективніших молодих прозаїків та майстром змалювання «темних сторін світлого капіталістичного життя». У Польщі про Даніеля Одію заговорили на повен голос у 2000 році після виходу збірки оповідань «Мандри на місці». Далі були романи «Вулиця», «Тартак» і «Склозавод». В Україні, однак, Одія до недавнього часу залишався відомим хіба що з фрагментів роману «Вулиця», вміщених у часописі «Потяг 76. Спецрейс до Польщі». Ось чому поява першого в Україні повного перекладу роману Даніеля Одії «Тартак» — це справді подія. Особливо, якщо взяти до уваги майстерність перекладача Олександра Бойченка, перед яким стояло непросте завдання — адаптувати польську дійсність до українських мовних норм. Зі своїм завданням перекладач впорався на відмінно: під час читання роману «Тартак» складається враження, що автор описує зовсім не польські реалії, а наші рідні, українські.
Не менш близькою є для нас і назва твору. Той, хто вряди–годи цікавиться українською музикою, може подумати, що свій роман польський письменник присвятив відомій українській групі «Тартак». Чи знав Даніель Одія про українських музикантів, нам, на жаль, невідомо. Але наразі суттєвішим є інше: 2003 року «Тартак» був опублікований в Польщі, а в 2008 році він в українському перекладі побачив світ у чернівецькому видавництві «Книги — ХХІ».
У центрі роману — оповідь про невеличке постпегеерівське село (PGR — Panswowe Gospodarstwo Rolne — щось на зразок нашого колгоспу чи радгоспу — примітка перекл.) з його замкнутою культурою та дивакуватими мешканцями. Одразу ж впадає в око типологічна схожість з українськими населеними пунктами, яким у спадок від комуністичного режиму залишились спільні форми власності та зруйноване сільське господарство. Тут прискіпливі критики можуть подумати, що Даніель Одія — співець села з його натуралістичними принадами. Але це «оспівування» має дещо жаданівський нахил — з долею песимізму і легкого стьобу, який то тут, то там виринає як у творах українського автора, так і в Даніеля Одії.
У романі «Тартак» ми зустрічаємося з «біблійною» родиною — Йозефом, Марією та Кшиштофом, котрі в Одії описані в кращих традиціях постмодерністської літератури. Від канонічного біблійного персонажа Йозефу залишилася хіба професія столяра. Але в Одії це не просто столяр, а власник тартака і багатьох прилеглих земель. Йозеф — дивак і бабій, що не заважає йому заробляти добрі гроші. Його дружина Марія є матір’ю їхнього єдиного сина Кшиштофа. Відсутність інших дітей штовхає Йозефа в обійми місцевих жінок найдавнішої професії, серед яких особливе місце займає власниця корчми «Обійстя» пані Маріоля.
Життя селян польський автор змальовує цілком у дусі Панаса Мирного: «бруд і злидні, нудьга і безробіття». Герої роману прив’язані до двох місць — тартака і корчми, між якими й протікає їхнє злиденне існування. Єдиною радістю є гастроном, «де вина продавалося більше, ніж хліба», ну і ще «Обійстя» пані Маріолі, де можна було сподіватися на ласку місцевих дівчат. Невідповідність між ідеалом і дійсністю змушує героїв перебувати в стані перманентного вибору: між пити і не пити, любити й не любити, жити чи померти. Усі страхи щедро запиваються горілкою, а сварки зазвичай закінчуються доброю бійкою. Любов у романі набирає то піднесених, але недосяжних форм (як у випадку з Тосиком та Марією, чи Маріолею та юнаком із високовольтної лінії), то зводиться до банального задоволення фізичних потреб (як у випадку з Йозефом та його коханками). Протягом усього роману Даніель Одія майстерно розвінчує своїх героїв і приводить їх до божевілля, запійного пияцтва і смерті. У будь–якому разі їхнє життя минає в самотності. І, можливо, в цьому, на думку автора, полягає єдина істина їхнього існування.
«Тартак» читається на одному подиху. Невимушений стиль автора дозволяє читачам так само легко осягнути глобальні проблеми, наслідки яких ще не одне десятиліття впливатимуть на наші посткомуністичні країни.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
