Владика Ігор завжди поміж людей.
Харків’яни знають і пам’ятають владику різним: опліч когось він стояв на харківському майдані на початку 1990–х, хтось впізнає його голос на радіо, помічає на всіх важливих культурних і громадських заходах міста. Моє знайомство з цією людиною розпочиналося з Харківського університету, де владика, кандидат філологічних наук, викладає курс давньої української літератури. Цьогоріч, 12 липня, у день пам’яті святих апостолів Петра і Павла, виповнюється 15 років архієрейської хіротонії (висвяти на єпископа) владики. До цієї дати з’явилася чергова книжка архієпископа Ігоря — збірка інтерв’ю за останні 10 років «Розмови на межі тисячоліть», презентована у Львові та Харкові.
— Владико, якось ви назвали Слобожанщину найбільш секуляризованим регіоном України…
— Кожна людина, знайома з церковним життям України, не раз бачила, як прагнуть вирватися зі Сходу священики–галичани. На Сході, який був секуляризованим не лише через руйнівну діяльність комуністів, а й унаслідок ранньої індустріалізації, відповідно ж — міграції населення, руйнування традиційного устрою життя — вибір віри був актом насамперед особистим. Це відповідає духові слобожанських піонерів, що заселили ці терени ще в ХVII столітті, і тих купців, які сформували індустріальний центр у Харкові в ХІХ — на початку ХХ століття. Парадокси, пов’язані з голосуванням за Партію регіонів, невигойна російськомовність, болюча реакція на НАТО й УПА часто є наслідком підсвідомого опору чужим для ментальності східних українців тенденціям, які виявляються і в духовному житті. Імперативний тон викликає у східних українців інстинктивний опір.
— Але на Сході України миряни менш активні в духовних справах?
— У нашій єпархії ми покладаємо велику відповідальність на мирян. Нам вдалося створити громади завдяки ініціативі мирян; із середовища мирян вийшли найнадійніші священики. Цю традицію й сьогодні ми зміцнюємо через діяльність мирянських організацій: братств, сестринств. Люди приходять до церкви зі своїми талантами служити Христові, а не священикові чи єпископу. Місія священнослужителя — допомогти їм знайти своє місце в багатоголосому церковному хорі, яке б дозволило людині, не зрікаючися властивого їй темпераменту, стати носієм Євангелія у світі. Я постійно нагадую мирянам про ту місію, яку нам заповів Христос: бути у світі розчиною, закваскою. Її небагато, але без неї борошно і вода не стануть тістом.
— Свято–Дмитрівський катехитично–пастирський центр у Харкові, створений з вашої ініціативи, очевидно, сприяє розумінню цього?
— Харківсько–Полтавська єпархія, мабуть, єдина зі структурованих єпархій УАПЦ на теренах України, яка зберігає тяглість із 1942 року, коли вона відродилася завдяки митрополитові Феофілові Булдовському та незабутньому Патріархові Мстиславу.
Несподіваною для єпархії була ситуація самотності, коли всі інші єпархії спочатку в 1992 році відійшли до новоствореного Київського патріархату, перереєструвавши свої статути, потім спробували вступити в нове об’єднання, куди влада закликала їх у 1995–1996 роках (так звана «УАПЦ–КП»), і, нарешті, у 2003 році вийшли з–під підпорядкування митрополитові Костянтинові, Главі УАПЦ в діаспорі. Це особливо тяжко для церковної людини, яка відчуває себе не членом якоїсь громади, парафії, конфесії, а частинкою Єдиної Соборної Церкви. Нині, за умов поділу в УАПЦ, викликаного недалекоглядною політикою влади, яка захотіла штучно створити центр в Україні на противагу традиційному центрові в діаспорі, Харківсько–Полтавська єпархія, зберігаючи вірність митрополитові УАПЦ в діаспорі, розрослася у своїх масштабах. Ми маємо об’єднані вірністю канонічній церковній владі парафії у Центральній, Південній Україні. Але дуже бракує гідного центру — єпархіального управління, кафедрального собору. З 1990 року ми домагалися повернення нашій єпархії Успенського собору Харкова як кафедрального, але безуспішно. За цих умов харківський парафіяльний храм — Свято–Дмитрівська церква — набув ролі духовного центру загальноєпархіального значення. При храмі діють дитяча недільна школа, православний ліцей для дорослих, Вища богословська школа, названа на честь Патріарха Мстислава. Маємо тут же єпархіальну амбулаторію, бібліотеку, в якій можна знайти чи не найкращу в Харкові добірку богословської літератури українською, англійською, російською, німецькою мовами.
— Колись ви сказали, що в умовах глобалізованого суспільства Церква має активно інтегруватися в інформаційне поле. Чи за 15 років в Україні з’явилася журналістика, спроможна говорити про проблеми Церкви?
— Навпаки, така журналістика зникла! На початку 90–х років я міг назвати кількох компетентних незаангажованих журналістів, які писали об’єктивні речі про церковне життя. Нині ці люди або втекли від релігійної тематики, або, як сказав про себе один із таких журналістів, «пішли служити олігархам». Фатальна тенденція української релігійної журналістики — конфесіалізація. Журналіст, який пише про Церкву, майже завжди ототожнюється з якоюсь політичною силою (економічним кланом), а відтак і з протегованою нею релігійною організацією. Брак правди в релігійному інформаційному просторі є ознакою нашої несвободи, нашої неготовності робити Церкву справді вільною.
— Ще одна складова інформаційного поля — література. Ви як викладач української літератури слідкуєте за нинішніми літературними процесами?
— Я досліджую літературу давнішу: фахово — ХVІІ століття, викладаю ширше — Х — ХVІІІ століття. Відколи прийняв монаший постриг, я не можу стежити як слід за сучасною літературою. Наприкінці 80–х я прочитував практично всі українські літературні журнали. Від певного часу це мені стало нецікаво, часом і бридко. Нічого не маю проти літературного експерименту. Але коли літературний експеримент підміняється епатажністю з елементарним браком смаку, коли, працюючи на ринок, поет пише за законами цього ринку, коли тематика його формується у сфері кількох найпримітивніших інстинктів...
Серед проектів нашої єпархії один мені здається особливо важливим. Це фестиваль християнської поезії в Миколаєві, запланований на 8 серпня. Мета його — нагадати, що християнська література набагато розмаїтіша у своїх можливостях, ніж прибуткова сфера псевдопостмодернізму. Щоб писати не як усі, треба мати і суспільну, і християнську (для мене це неподільні поняття) позицію. Справжній талант мусить боронити свою оригінальність. Сьогодні ж у літературі вищий рівень оригінальності — бути цнотливим, делікатним.
Чому стільки тисяч, навіть мільйонів людей зібрав по всій Україні Майдан? Цього не зрозуміли ні іноземні політтехнологи, ні українські політики. Він зібрав людей, які не хочуть бути безвільними маріонетками у чужих руках. Для Церкви, для суспільства відстояти свою ідентичність — поняття багатовимірне. У нього входить і пізнання радості бути українцем. Радості від того, що ти є сам собою, а не граєш чиюсь роль.
Чимало людей приходять до Церкви, шукаючи в ній ієрархічності в старозавітному розумінні, шукаючи суворого гуру, який диктуватиме: що робити, як реагувати на різні виклики довкілля. Християнська церква такою не є, вона допомагає нам увійти до спільноти повноцінним складником. Перед нами постійно стоїть запитання: чи здатні ми лишатися християнами тоді, коли наш партнер має іншу традицію, канони, обряд?
Не з розв’язання глобальних проблем варто починати примирення в суспільстві, а з того, щоб озирнутися, чи не йде хтось за вами в метро, і притримати двері. Адже часом воцерковлення людини виявляється в тому, що вона навчається широко класти хрест і низько робити уклін, поза церквою ж ліктями проштовхується крізь натовп. Християнин у світі має помічати й цінувати присутніх довкола людей і людські спільноти. Багатоконфесійність сучасної України тоді може виявитися не тягарем, який ми покликані нести, а Божим даром, іспитом, який допомагає нам опанувати урок толерантності, дарує вміння говорити одне з одним коректно: вміння чинити, як Христос.
— Владико, чим є для вас певні дати, ювілеї?
— Сенсом річниці є відкриття значущості часу для людини чи спільноти. У церкві ювілейним датам надають помітного значення. Можливо, у Східній Церкві трішки меншого, ніж у Західній. Та однак же ми пам’ятаємо про дату 1000–річчя хрещення України, з якої фактично розпочалося в нас падіння комунізму. Є таке поняття у християнській культурі — іспит совісті. Його рекомендується людині складати не лише перед сповіддю, але і щодня (найкраще щовечора перед сном). Власний ювілей, особливо ювілей служіння в Церкві, є нагодою для іспиту совісті, для перевірки своїх стосунків із Богом, зі своїми ближніми.
— А що змінилося у вашому житті за ці 15 років?
— Сучасний стан життя України та нашої церкви шокував би нас усіх 15 років тому, коли ми ще перебували в полоні ілюзій і уявляли собі перспективу оптимістичніше. Та насправді завжди будь–яка реальність є оптимістичнішою за ілюзії. Мені здається, що саме подолання ілюзій уже є позитивним підсумком. Я тепер бачу, наскільки мені пощастило, що я уникнув адміністративної праці в Києві. Патріарх Димитрій задовго до 1997 року призначав мене своїм заступником у Києві, прагнув залучити до управління Київською єпархією. Я довго опирався, але довелося згодитися на посаду керуючого справами Патріархії, коли стався розкол 1996 року, і Патріарх виявився самотнім. Від 1997 до 2005 року я їздив до Києва майже щотижня, жив у потягах і мусив займатися роботою, яка мені органічно чужа, — особовими справами, листуванням, контактами з владою. Після захоплення патріархії 2005 року, на жаль, зник унікальний духовний центр, створений у Києві наприкінці минулого тисячоліття. Українська Церква й суспільство зазнали втрати, боюся, непоправної. Але я сам звільнився від важких і неприємних обов’язків і дістав можливість виступати на конференціях, писати книжки, займатися єпархіальними справами і своїм духовним життям.
Ігор (Юрій) Ісіченко народився 1956 року, ріс у м. Балаклії Харківської області. Закінчив Харківський державний університет, де нині викладає і є доцентом кафедри української літератури. 1987 року захистив у Інституті літератури ім. Т. Шевченка (м. Київ) кандидатську дисертацію. У 1992 р. прийняв чернечий постриг у Свято–Михайлівському монастирі Української Автокефальної православної церкви, а наступного року отримав єрейські свячення з благословення патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника) і був хіротонізований на єпископа Харківського і Полтавського. Автор книг «Загальна церковна історія», «Історія Христової Церкви в Україні», «Монашество Давнього Єгипту», «Дім Мій — буде домом молитви», «Аскетична література Київської Русі».
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
