Нинішнього суботнього вечора журі Берлінського кінофестивалю вручить свої призи. Від преси поки що найвищі бали отримали фільми «Перед заходом сонця» американського режисера Ріхарда Лінклейтера (двоє, він і вона, зустрічаються через 10 років і безперервно говорять півтори екранних години, чисте кіноспостереження) та «Монстр» Петті Дженкінс, про яку я вже писав(захоплення не викликав). Поки що загальне враження таке: світ кіно аж ніяк не вражає відкриттями у кіномові. Американський кінематограф щосили продукує фільми, де соціальна реальність заводиться у певні жанрові та стильові форми, аби то мало товарний вигляд. Кінематографісти інших країн (таке враження від фестивальної програми) здебільшого орієнтовані на вивчення соціального життя як такого, з усіма його болячками. А болячок багато.
Головна — втрата ідентифікації, особистісної самості. При цьому втрата власної індивідуальності незрідка напряму пов'язується з втраченим етнічним, національно визначеним середовищем. Яскравим прикладом може слугувати німецький фільм «Проти стіни» Фатiха Акіна. Режисер є етнічним турком, котрих дуже багато у Німеччині. Герой стрічки, гоноровий невдаха Чегіт (Бірол Унел) буквально з примусу (наречена погрожує самогубством) одружується із Сібелою (Сібел Кекрілі). Батьки погоджуються: любов є любов. Одначе новоспечена сім'я нічим не нагадує традиційне східне сімейство. Наркотики, алкоголічні безумства, секс на стороні — які там уже традиції? Лейтмотив фільму — видіння, спогад: оркестр, що виграє на березі ріки, на тлі мінаретів. Туди, туди прагне душа, всуціль отруєна європейським містом, от цією вселенською клоакою. Зрештою герой втрапляє до тюрми — за вбивство. Сібела ж на поклик сестри їде до Стамбула. Аби спробувати жити по-іншому. Ну хоча б так, як та сама сестра, націлена на бізнесовий успіх. Тільки турецьке місто мало чим відрізняється від європейського — ті самі зловісні міазми пронизують його хворе тіло. І героїня, спробувавши себе у чесній праці, знову падає у ту саму блювотину...
Важко лишатись турком, а власне, самим собою. А що робити? На початку фільму лікар дає Чегіту добру пораду: «Коли не виходить змінити навколишній світ, спробуй змінити свій власний!». Оце виявляється найважчим. Незрідка ми — народи, етноси, соціальні групи, окремо взяті особистості — просто пливемо за течією. Несила змінити щось у самих собі, значно легше нарікати на когось і на щось. А світ усе більше нагадує давно пророковане вселенське село, з усіма його приписами, які маєш виконувати. Тільки не звинувачуй іншого, коли не здобудешся на зміну в собі, коли не постанеш проти стіни, коли не спробуєш здолати перешкоди. Ні, то будеш не козаком, а турком. Не турком, а так, жителем вселенського дна, нашпигованого сміттям і просякнутого смородом. Ні, належить повстати і випростатись на повен зріст. Ще не вмерло людство, його правда і воля...
Берлінале при фініші. На останніх його метрах очікуються цікаві зустрічі з сучасними класиками — Тео Ангелопулосом, Еріком Ромером, Кеном Лоучем. Одначе про це вже наступного разу.