Вічний сад, який неодмінно буде знищено...

      Фірма «Інтерлекс» привезла у Київ проект Російського фонду ім. К. С. Станіславського — несподівану і оригінальну інтерпретацію останньої п'єси Чехова, створену режисером зі світовим ім'ям Еймунтасом Някрошюсом у співпраці з відомими московськими акторами.

      ...Напередодні вистави на сторінках преси тільки й миготіло: «геніальна вистава», «геніальні актори», «геніальний режисер». Але слово «геній» настільки затерте пресою, що і в саму геніальність уже перестаєш вірити. Ті, хто бачив перші вистави Някрошюса, хоча б його «Три сестри», після перегляду «Вишневого саду» були трохи розчаровані... Але які б не були мої особисті оцінки, більше б подібних вистав на кожний квадратний сантиметр театрального життя міста, може, і сприйняття театру, і ставлення до нього як глядачів, так і держави було б іншим. Адже «ширвжиткові» вистави, все більше розраховані на сучасного споживача, який запізнюється на двадцять хвилин, під час вистави спокійно говорить по мобільному та ще й їде з театру після першого акту, викликають більше подиву та розчарувань, ніж спектакль, що породжує не тільки почуття, емоції, думки, а й викликає купу обговорень та суперечок. Словом, хто не дивився виставу «Вишневий сад» Някрошюса, той, повірте, багато втратив. Адже Някрошюс — один із небагатьох режисерів, у кого є своя, тільки йому властива театральна мова, є конкретна життєва позиція, активне ставлення до всіх подій, процесів, що відбуваються з людством загалом і з людиною зокрема, власне світосприйняття та незалежна точка зору. Все це проявилося у виставі через вічний, філософський, глибокий чеховський текст.

      Вміння знайти у відомому тексті друге, третє «дно», несподівано розкрити класичний твір властиве саме Някрошюсу. Його режисерські, людські асоціації, паралелі, фантазії, що виникли у зв'язку з текстом, — візуальні картини, які режисер вимальовує на кону з живим, гнучким у його професійних руках, матеріалом — акторами. Це несподівані вибухи фантазії, наповненої життєвою мудрістю і духовним змістом, віщунським зверненням до минулого, сучасного і майбутнього людства. Някрошюс перевернув, збентежив не тільки світ глядачів, а й світ акторів, яким пощастило з ним працювати. І як висловилися на прес-конференції самі актори, вийшло не тільки збагачення та взаємопроникнення двох культур — східної та західної, а й виник зв'язок поколінь, часів, країн, людських сердець...

      «Вишневий сад» Някрошюс поставив про тотальну відсутність абсолютної гармонії у житті, про руйнацію людини на шляху від народження до смерті — нового народження, про вічну проблему вибору і як людині у певний час уже не під силу цей вибір зробити. Для Лопахіна (Євген Миронов) — це вибір між коханням та бізнесом, адже він — капіталіст у першому коліні. Його почуття до Раневської щирі, віддані, пристрасні — лише торкнутися губами її руки — це не тільки велика насолода, а й певне очищення. Вибір Раневської (Людмила Максакова) — між коханням до байдужого до неї чоловіка, який начебто надсилає їй пристрасні телеграми з Парижа, та місцем, що дає їй силу життя. Для неї це рідний Вишневий сад. Вибір Гаєва (Володимир Ільїн) — між звичним для нього устроєм життя та кардинальними змінами у ньому. Вибір Варі (Інга Оболдіна) — між безнадійним коханням до Лопахіна та собою, такою, якою вона є. Вибір Ані та Петі Трофімова (Юлія Марченко й Ігор Гордін) — між взаємним коханням та ставленням оточуючих до їхніх почуттів. Вибір Фірса (Олексій Петренко) — між смертю та життям, безсиллям і приреченістю... І кожен із героїв робить цей вибір не самостійно, а залежно від обставин, умов, часу, від власних сил, від подій, які відбуваються у швидкоплинному житті. Можливо, і в житті ми все робимо не самостійно...

      Усі герої повертаються у Вишневий сад як у країну дитинства. Взагалі, назву саду хочеться писати тільки з великої літери, тому що у виставі це ніби інша країна, якої немає на мапі, але згадка про яку є в енциклопедичному словнику. Сад дозволяє мандрувати крізь час та пересилювати хід життя. З цієї країни почався відлік для всіх героїв. Для Раневської повернення у Вишневий сад — це повернення до неї колишньої. Саме сад дарує Раневській міраж зустрічі з покійною мамою, яку вона дуже любила. Саме з садом пов'язана смерть її чоловіка, сад нагадує про загибель її семирічного сина. Для Раневської сад є і ознакою смерті — садом її втрат, і ознакою зародження життя, адже з саду воно для неї починалося. Сад ніс у собі все життя Раневської, всі її радощі, яких було до болю мало, та всі її страждання, яких було безсовісно багато. Раневська звикла не тільки розтринькувати гроші, а й промотувати життя. Дивно, що вона досить спокійно ставиться до продажу цього маєтку з молотка. Але вона звикла так жити. У Людмили Максакової Раневська затаскана життям. «...І якщо зняти з грудей та плечей це важке каміння...», Раневська, можливо, була б іншою. Але саме такою її любить Лопахін, він обожнює її — жінку, він жаліє її — людину.

      Дует Лопахін—Раневська — головний у виставі. Навколо них, як супутники навколо Землі, рухаються інші людські життя. Але всі вони пов'язані з садом. І для Лопахіна важливий не стільки сад, скільки безпосередньо Раневська. Заради Раневської Лопахін спочатку пропонує розділити сад на ділянки та продавати їх дачникам: його цікавить не стільки матеріальний прибуток, скільки доля Любові Андріївни. Але події, яка змусила Лопахіна відмовитись від Раневської у виставі, на жаль, не відбулося. Чому так змінився Лопахін у своєму ставленні до цієї жінки? У Някрошюса стосунки героїв вирішуються через театральні метафори. Лопахіну і Раневській так і не вдалося розпалити багаття кохання, майбутній вогонь так і лишається горою хмизу. І злодій, що проник у їхній сад (у чеховському мужику, що просить золотий, Някрошюс побачив злодія, через його образ він ілюструє думку про те, що за добру справу ти завжди будеш покараний), якому милосердна Раневська віддала останній золотий, врешті-решт, забрав у них цей вогонь, який міг дарувати тепло і світло не тільки їм, а й усім садовим мешканцям.

      Стосунки Лопахіна і Раневської розкриває перша їхня зустріч. Вона супроводжується піснею-сповіддю Лопахіна. Це пісня самотнього сокола, який хоче прилетіти до своєї горлиці...

      ...У героїв Чехова в душі немає тієї гармонії, яку кожен із них знаходить, в аурі, просторі, на території Вишневого саду. Кожен із героїв змінюється, стає іншим. Всі вони залежать від Вишневого саду як від джерела життя, не можуть без нього, як людина без повітря, як риба без води. Можливо тому майже всі мешканці із задоволенням стають дітьми та бавляться в свої дитячі ігри. Це той сад, де граються діти. ...І за законами відсутності гармонії, за неодміними законами життя, всі дозволяють саду зникнути... Все це наближає чеховських героїв до нас сьогоднішнiх, Някрошюс долає відстань у сто років.

      ...У виставі сад знищується самим життя. Звук сокир, що рубають сад, у виставі народжується з голосів птахів, які поступово посилюються та переростають майже в ультразвук, який неможливо витерпіти і який знищує все навколо себе.

      Виходить, що знищення саду — це закон життя. Вічного не буває. Лише сакральний чеховський текст, який дозволяє знову й знову народжуватися саду.

Любов СУБОТІНА.