Вулиця Федора Моргуна

Визначний учений–аграрій, економіст і господарник, письменник і публіцист, багаторічний керівник Полтавщини, перший голова Держкомприроди СРСР, Герой соціалістичної праці сьогодні знайде останній спочинок у полтавській землі, яка стала для нього рідною. Як уже повідомляла «УМ», Федір Моргун помер на 85–му році життя в понеділок — від наслідків травми, отриманої в автомобільній аварії.

Хотіли відібрати квартиру — подарували вулицю

Неподалік цвинтаря — вулиця Федора Моргуна. Полтавці добре пам’ятають, як у перебудовні часи, імітуючи боротьбу з партноменклатурними привілеями, тодішні «хазяї» міста намагалися відібрати квартиру в його родини. А потім, усвідомивши нікчемність своїх намірів і власних персон поруч із цією особистістю, поспішили «реабілітуватися» й із панського плеча «подарували» Федору Трохимовичу цілу вулицю, перейменувавши непоказну, забудовану допотопними приватними одноповерховими будинками, вулицю Надії Крупської на вулицю Федора Моргуна.

Чимало років Моргун залишався єдиним полтавцем, який міг ходити «своєю» вулицею. Вона сьогодні така, як і наше життя. Кілька зведених в останні роки «крутих» особняків сусідують із кільканадцятьма пошарпаними глинобитними хатинами. Деякі з них узагалі перетворилися на розвалюхи. Звісно, Федір Моргун міг би подбати про те, щоб на згаданій вулиці його прізвище значилося не лише на одній саморобній табличці та ще кількох «казенних» напівзітертих трафаретних відбитках (див. фото). Але він ніколи не був типовим номенклатурником. У порівнянні з іншими колишніми (не кажучи вже про сьогоднішніх!) керманичами залишався справжнім аскетом, байдужим як до розкошів, так і до зовнішніх атрибутів слави.

Небайдужий «виборець Моргун»

В останні роки життя над усе дбав про те, щоб його роздуми, спогади, слова доходили до людей, особливо молодих. Надто багато він бачив і пережив, щоб не застерегти нас від помилок власним досвідом. Пригадується, ще зовсім недавно автор цих рядків, виконуючи редакційне завдання, замовив Федору Трохимовичу відгук на чергову «гарячу» політичну подію. Зазвичай такі відгуки для більшості відомих людей є лише способом укотре «засвітитися» на сторінках преси бодай кількома «прохідними» абзацами. Федір Моргун уже наступного дня приніс ґрунтовний аналіз першовитоків тієї події. Після публікації в «Україні молодій» він мав неабиякий суспільний резонанс.

Ще «свіжіший» спогад пов’язаний із останніми парламентськими виборами. Під час передвиборчих «гастролей» країною один із провідних «синьо–білих» політиків виступав зі сцени на Театральному майдані Полтави. А потім «спустився» до народу. Тож його миттєво оточила бритоголова партійна охорона. Наражаючись на штурхани та брутальні словесні образи, тричі поранений фронтовик Моргун усе ж прорвав і те «кільце оборони». Тільки для того, щоб, представившись «виборцем Моргуном», запитати згаданого горе–політика, чому він промовляв до людей на майдані чужою для них мовою і чому, власне, так зневажає свою державу. В цьому — весь Федір Моргун. Українець, патріот. Тож прислухаймося до його голосу, який тепер лунає нам із вулиці Федора Моргуна. І з вічності.

ДОСЬЄ «УМ»

Федір Трохимович Моргун

Народився 12 травня 1924 р. в с. Новоолександрівка Донецької області.

1943 р. був призваний до лав Радянської армії, воював на фронтах ІІ Світової. Після війни закінчив з відзнакою Дніпропетровський сільськогосподарський інститут, за фахом учений–агроном.

З 1949 р. на господарській роботі в Полтавській області; у 1954–69 рр. — на господарській і партійній роботі на цілинних землях Казахстану; у 1969– 1972 р. перший заступник голови Ради міністрів Киргизької РСР.

У 1972 р. — інспектор ЦК Компартії України. У 1973–1988 рр. — перший секретар Полтавського обкому КПУ. З березня 1988 р. — голова Державного комітету СРСР з охорони природи. З липня 1989 р. персональний пенсіонер союзного значення.

У 1995 р. захистив докторську дисертацію в Тимірязєвській сільськогосподарській академії, присвячену впровадженню ґрунтозахисного землеробства на Полтавщині.

Герой соціалістичної праці, також нагороджений чотирма орденами Леніна, двома орденами Вітчизняної війни 1–го ступеня, трьома орденами Трудового червоного прапора, орденом князя Ярослава Мудрого, іншими нагородами.

ЙОГО ПОЗИЦІЯ

«І благоденство гряде...»

Уривки з книги Федора Моргуна «Сталінсько–гітлерівський геноцид українського народу» (Полтава, видавництво «Дивосвіт», 2007)

Ще раз нагадаю, що за даними перепису 1929 року, з урахуванням усіх, хто проживав у Росії і республіках Союзу, українців було 81 мільйон чоловік, а зараз — у два рази менше. Ось він, головний підсумок ХХ сторіччя для мого покоління. Перед ним тьмяніють усі розмови про блага, радості і досягнення, що принесла Радянському Союзу, Росії, Україні Жовтнева революція і ленінсько–сталінська більшовицька влада.

* * *

У березні 1945 року в нашій частині з’явився незнайомий капітан, посадив за стіл мене і моїх товаришів по службі, вручив папір і олівці...Так я став... секретарем військового трибуналу гарнізону м. Сталіне (нині Донецьк)... У мої обов’язки входило протоколювання допитів, котрі проводив капітан. Такий–то, такого–то року народження, уродженець таких–то місць і далі — хід допиту, а потому — вирок, як правило, до розстрілу чи до 20—25 років тюремного ув’язнення — ось короткий зміст моїх записів. Не велось ніякого слідства, про адвоката не могло бути й мови. Далеко не завжди тверезий капітан виносив вироки, нерідко — по кілька десятків за день... Усі до одного, — а мені довелось оформляти протоколи на багато сотень засуджених, — були уродженцями Західної України, головним чином вчителі, лікарі, юристи, священики, спеціалісти з різних галузей, котрі служили в повстанській армії і були або взяті в полон, або здались добровільно, їхній вік — 20—30 років. На суд їх привозили із в’язниць у «воронках», зазвичай в синцях, з вибитими зубами, доведених до повного виснаження і знесилення... Добре пам’ятаю, що підсудні поводилися стійко і мужньо... Майже всі засуджені після оголошення нелюдських вироків вигукували: «Хай живе вільна Україна!».

Побиті міллю ярлики «бандерівщини», «дикого націоналізму» західних українців витягли з арсеналу сталінської пропаганди деякі «чорні політтехнологи» декотрих кандидатів у президенти на щойно відшумілих виборах. Особливо стараються лідери так званих прогресивних соціалістів і комуністів. Давайте нарешті, висловлюючись народною мовою, «роззуємо очі» і придивимося не до політагітації, а до дійсності, котра нас оточує. І ми побачимо, що золоті руки майстровитих західних українців працюють у всіх регіонах України, в Росії, Казахстані, країнах Заходу. Всюди, де б я не зустрічався з бригадами «західняків», до них не треба було приставляти ні комсорга, ні парторга, ні профорга, а вони самі демократично і справедливо вирішували всі проблеми організації своєї праці, побуту, розподілу заробітків. Якщо серед нас, східняків, виявилось багато безбожників, котрі піддались на тотальну атеїстичну пропаганду, то «західняки» у своїй більшості — глибоко віруючі люди, котрі не вміють пиячити, лаятись, глумитися над жінкою, чинити не по совісті. У народі таких називають праведниками, на котрих тримається земля.

* * *

Я уважно стежив за ходом і виступами учасників зібрання в Сєвєродонецьку. Там не було шахтарів, металургів — справжніх трудівників Донбасу, котрі своїми титанічними зусиллями прославляли і прославляють цей український індустріальний край. У президії і в перших рядах зали сиділи, як мені здалося, не відповідальні керівники, а жирні «коти», котрі не вміють ловити мишей, від’їлись на чужому салі і прибули на цей шабаш у дорогих джипах. Як же паскудно все це виглядало! Український народ, вся Україна віддавала своїх дітей, засоби — все, що могла, для процвітання Донбасу. І раптом знайшлись «діячі», котрі розпочали нахабну авантюру розколу держави. Декотрі договорились навіть до погрози приєднання Донбасу... до Росії.

* * *

Недруги України і наші власні недруги немало постаралися, щоб ми не знали самі себе, не знали своєї великої історії, не знали людей, що поруч з нами. Але прийшли інші часи, вголос заговорили ті, хто знає ціну життя, ціну людям, що облагороджують життя. Всі ми разом із тими, хто захищав нашу землю і народ у сиву давнину, хто створював нашу унікальну культуру, хто вирощує хліб сьогодні, з тими, хто пережив тяжкі випробування в роки великих лихоліть і сьогодні мужньо присвячує себе великій справі становлення України. Всі ми в Україні нагороджені Всевишнім найціннішим, що може бути на Землі, — життям серед чудових людей. Україна — з цими людьми, і благоденство гряде.