Цілий день хотілося оперу написати...

Нагода була чудова: день народження нашої газети. Ми подумали — чому б не відзначити його у Качанівці? Гарна ідея завжди знаходить підтримку у нашому дружному колективі. Отож — три години в автобусі, і нас уже зустрічала розкішна природа Качанівського заповідника, з усіма атрибутами гостинності: спокоєм, легеньким дощиком, гарячим чаєм і смачною кавою. Небо супилось, однак це не зупинило численні групи туристів, з якими ми тут перетнулися. Генеральний директор Національного історико–культурного заповідника «Качанівка» Володимир Буренко не приховував задоволення: щороку збільшується потік мандрівників, які їдуть сюди по нові враження, з бажанням доторкнутися до історії та відпочити від суєти великих міст. Адже за бажання тут можна зупинитися у комфортному готельчику поруч з палацом, а вранці, під спів пташок, зустріти сонце біля мальовничого ставка.

Поблизу легендарної Ка­чанівки ставу тоді — у XVIII столітті — ще не було. Натомість текла річка Смош, а губернатор Чернігівської губернії граф Рум’янцев виявив бажання стати власником ще одного маєтку — так би мовити, за місцем роботи. Архітектори за рекордно короткий час ударною кріпацькою працею звели шикарний палаццо у романтичному стилі — схожі можна побачити в італійській глибинці та Санкт–Петербурзі.

На українських землях, до речі, таких архітектурних шедеврів колись налічувалося чимало. Але радянську владу більш–менш безболісно пережила тільки Качанівка: інші маєтки залишилися в «урізаному» вигляді — до нас дійшов або палац, або парк. Качанівка ж увесь цей час не потрапляла на очі «центрального» партійного керівництва, і найгірше, що бачили ці стіни, — це комуна для бездомних дітей, які розводили у бальному залі веселі вогнища із колекційного паркету. Та ще річку Смош перегородили за Совітів, унаслідок чого і з’явився каскад ставків.

Утім золотий вік Качанівки — це не Рум’янцев і не індустріалізація, а українські поміщики і цукрові магнати Тарновські. Старший із них, Григорій, мав дев’ять тисяч кріпаків, кінні заводи та вовняну фабрику, і це дозволяло йому неухильно сповідувати ліберальні цінності та боротися з кріпацтвом. А паралельно — збирати видатну мистецьку колекцію: полотна Ван Дейка, Брюллова, Айвазовського, кни­ги та козацькі старожитності. Його племінник Василь Тарновський, який успадкував помістя, у молоді роки навчася в ліцеї з Миколою Гоголем. Ставши повноправним господарем, він залюбки запрошував до Качанівки не лише колишнього однокашника, а й найвідоміших істориків та літераторів. А талановитих, але небагатих — фінансував. Пантелеймон Куліш, скажімо, писав тут свою «Чорну раду». Тарас Шевченко, який бував у Качанівці неодноразово, прислав як дарунок свою картину «Катерина».

Композитор Михайло Глінка, плануючи зупинитися тут на три–чотири дні, дихав качанівським повітрям цілих три місяці. Місце для творчості йому виділили стратегічне — в альтанці над винними погрібами. Кажуть, що тривалий час муза не йшла до Глінки, але в одну ніч скочив на ноги, зібрав кріпосний оркестр — і той на весь голос вшкварив щойно створену оперу «Руслан і Людмила». Переполох був такої сили, що про нього в палаці згадували ще довго...

Василь Тарновський–молодший фанатично любив колекціонувати старожитності та жінок. Це (маємо на увазі, звичайно, колекціонування. — Авт.) його й згубило. Адже таких витрат — п’ять тисяч тодішніх грошових одиниць за шаблю Хмельницького, коли корова коштувала три карбованці, навіть потужний бюджет довго витримати не міг. Зате місце для романтичних прогулянок він облагородив зі знанням справи. Парк, який сто років мав навіювати натхнення та забезпечувати необхідну висоту помислів, нині має пальму першості в Україні: є хоча й трохи, але таки більшим за «Софіївку». А довжина паркової дороги тут — 60 кілометрів. Чим не рекорд?

Звісно, зміряти на власні ноги всі паркові доріжки за день ми не мали змоги, однак навіть під щедрим дощем прогулялися до діючої й нині Георгіївської церкви, звідки повернули до альтанки Глінки, майже на дотик відчуваючи первозданну тишу Качанівського парку. А коли після зливи, за всіма законами «доброго» жанру, нарешті зблиснуло сонце, ми поблукали між Романтичними руїнами, що навіюють романтичні думки про давнину, змочили ноги у ставку, весело і вдосталь наспілкувалися, справді відпочивши душею. «Музичний» настрій супроводжував нас усю дорогу до Києва: згадали, напевне, всі народні пісні. Шкода, не мали з собою музичних інструментів. Інакше (хто знає?), можливо, й у колективі «України молодої» прокинувся б композиторський талант...