...Цьогорічні Зелені свята збіглися зі святкуванням 850–річчя баварської столиці — Мюнхена, в рамках якого й відбувався Тиждень української культури. Недільний Мюнхен (до речі, місто–побратим Києва, що зафіксовано на фасаді магістрату гербом української столиці в російській транскрипції KIEV) буяв розкішшю баварського народного вбрання, етнічною музикою та запахом пива. А тут, у передвечоровій тиші неозорого цвинтаря на могилі Степана Бандери, відбувалася панахида. Чесно кажучи, колись думала: чому соратники Бандери не спромоглися на більш величний пам’ятник своєму провідникові, аніж простий білий хрест?! Аж саме там зрозуміла, що строго виконана робота надмогильного пам’ятника Бандері ще одним знаменитим українцем — скульптором Джорджем Круком є неодмінною асоціацією з іменем вождя українських націоналістів і жоден інший пам’ятник не ніс би того емоційного і смислового навантаження, яке несе Хрест.
Неподалік могили Бандери — могила його доньки Наталки Куцан–Бандери. Донька померла 1985–го — в 44 роки. На руках її чоловіка Андрія залишилися маленькі діти — Орест і Софійка. А зараз вони стояли біля могил свого діда і своєї матері в оточенні власних дітей. Софійка чекає на другу дитину. Орестовий хлопчик із рудуватими кучерями поперемінно переходить з української на французьку (дружина Ореста — із французьких українців).
Бандерин зять Андрій працює в тому ж приміщенні й кабінеті, що колись і Бандера. Район Мюнхена, в якому розташоване колишнє осердя УБН, називається Цепелін. Цей будинок багато років вбирав політичні пристрасті й небезпеки, голоси й дихання тих, для кого самостійна Українська Держава була понад усе. Багато хто за це заплатив життям... Тепер від осердя — лише три маленькі кабінети. Пан Андрій показує мені унікальні взірці винахідливості Проводу ОУН 1970—80–х років: українські брошури і книжки у твердій палітурці, з цілком безневинними назвами, скажімо, як «Рішення з’їзду КПРС» чи «Словник сучасної української мови» видавництва «Наукова думка». Ці «безпечні», на перший погляд, книжки «нафаршировані» своєрідною вибухівкою, яку легально й нелегально переправляли в тодішню Радянську Україну. Бо насправді під обкладинками — тексти статей і виступів Бандери, статутні документи, просвітницькі, історичні, викривальні статті. Словом, суцільна антирадянщина...
...За вечерею в родині Куцанів розмова точиться навколо України. Пані Іванка — теперішня Андрієва дружина, українка з Польщі, колишня вчителька. Життя її родини і її власне життя так і проситься під письменницьке перо. Ловлю себе на думці що, ми, українці, насправді мало що знаємо про самих себе. А ще менше уміємо розказати про себе світові. Це не тільки повчально — це надзвичайно пізнавально. Бо заяложена теза про те, що, мовляв, радянська влада роззула Україну з постолів, потребує суттєвих уточнень. Особливо для тих, чиє життя минало ближче до Європи. На Галичині чи в Буковині, наприклад.
Поки Іванка чаклує над спеченим пирогом, пан Андрій показує мені два родинні альбоми. Я заледве стримую вигук: розумію, що це — своєрідний скарб. Чорно–білим фотографіям — більше років, ніж зараз мені. Це зоровий літопис родини Степана Бандери. Ось він із дружиною. Ось із двома дітьми — Наталею і Андрієм. Діти на вишколах «Пласту». Будинок, в якому мешкала (фактично переховувалась) дружина з дітьми, поки Степан був у Мюнхені. Ось авто Бандери в гаражі. Родина на пікніку. На лижах. А ось Бандера коле дрова (у нас на Буковині сказали би, рубає дрова). Якісь такі теплі домашні епізоди... Бандера сміється... обнімає дітей... збирає гриби... коле дрова... не «зарізяка», не «колаборант», не «убійник». Чомусь саме це фото з дровами збурило мою уяву найбільше... Що думав наодинці? Чому втішався? За чим сумував? Не знаємо. Нічого не знаємо. Великі постаті даленіють. Може, так краще?
...А батьки Андрія Куцана — зятя Степана Бандери — родом із села Микулинці (Конопківка) Теребовлянського району Тернопільської області. Я там написала перший розділ «Солодкої Дарусі». У Микулинцях, до речі, пиво було мені таке ж смачне, як і баварське. Андрій з Іванкою кілька років тому відпочивали в тому самому санаторії «Медобори», де народжувалася моя Велика Німа Даруся. Коли б я навіть хотіла вигадати подібне — не змогла б: це легко перевірити. Історія Бандери, Куцана, як і історія Дарусі — це також фотографії минулого століття, яке нас покидає і наздоганяє одночасно. Ранить і лікує. Як тріска, що летить з–під сокири Бандери, коли він колов дрова.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
