Реформи і амбіції

Згідно з розпорядженням Юлії Тимошенко, міністри її кабінету мають по черзі, але щодня звітувати перед журналістами про досягнення у своїй галузі. Найдисциплінованішим виявився міністр культури і туризму Василь Вовкун. Правда, за півроку роботи це була лише третя його зустріч із пресою, але надалі пан міністр пообіцяв зустрічатися з представниками ЗМІ щотижня.

Монолог міністра тривав більше години, і хоч будь–який міністерський звіт «досягнень і здобутків окремих галузей за півріччя», навіть переказаний більш–менш артистично, до знемоги нудна штука, найголовнішою хорошою новиною виявилася певна системність у діях нової команди. Скептики можуть скільки завгодно вправлятися в сарказмі щодо тотальності теми Голодомору чи вечорниць, мене ж приємно вразила спланованість, існування хоч якогось ідеологічного вектора, культурного осмислення певних тем — бо вперше за 17 років незалежності. Цього року Міністерство системно розробляє дві теми — 75–та річниця Великого Голоду в Україні (міжнародна акція «Україна пам’ятає — світ визнає», Всеукраїнський огляд–конкурс на найкращий музичний, художній, літературний, театральний твір, присвячений пам’яті жертв Голодомору, низка театральних вистав, присвячених цій темі — зокрема, Андрій Жолдак береться зробити «Жовтого князя» за романом Василя Барки) і національно–визвольна, вона ж козацька — акції в с. Виграїв, Жовтих Водах, на острові Хортиця, україно–шведська виставка в Києві, відкриття гетьманської столиці в палаці Розумовського та інші.

Міністр не приховує — у нього найбільший культурний бюджет за часи незалежності: 1162242, 7 тис. грн — на 30% більший, ніж у 2007–му. Втім із розмахом Василя Вовкуна йому треба керувати культурою у Франції чи Японії. Наприклад, у першому півріччі дев’ятьом музеям, заповідникам, меморіальним комплексам надано статус Національного, ще чотири культурні об’єкти на черзі. А це значить, що відтепер їхнє фінансування бере на себе Міністерство культури. Пан Вовкун зізнається, що така повальна «націоналізація» з одного боку — вимушена справа, адже статус Національного — це на сьогодні єдина охоронна грамота, щоб вберегти землю, майно, території. З другого боку, статус Національного завжди передбачав мистецький, науковий чи історичний «знак якості», який за такої «зрівнялівки» зведеться до формальності.

Однією з «менеджерських новинок» є підписання угод між Міністерством культури і туризму та з іншими міністерствами про спільні дії: спільно з Міністерством сім’ї і молоді — проведення концертів і акцій зі стимулювання творчої молоді, з Міністерством регіонального будівництва — про ремонт одного з театрів, є угоди з Міносвіти і Міноборони. Хороший, до речі, спосіб економити державні гроші, об’єднуючи фінансові зусилля міністерств, а не дублюючи заходи для галочки. Принаймні теоретично хороший... А от грошей на проведення в Києві засідання Європейського культурного парламенту у 2009 році в бюджеті Міністерства не передбачено, навіть такої статті видатку немає. Україні б дуже лестило проведення такого засідання в Києві — вперше за межами ЄС, і керівництво культурного європарламенту вже остаточно дало згоду на Київ (претендували Афіни, Вільнюс, Готенбург), але де взяти 100 тисяч євро? У таку суму обійдеться Україні ця акція, каже член Європейського культурного парламенту від України, журналістка Катерина Ботанова. Це з її ініціативи найкультурніший європеєць Карл–Ерік Норман приїздив у Київ і мав низку зустрічей, зокрема й з українським міністром культури. Тут його добре приймали і запрошували вибрати українську столицю для засідання наступного року, але де взяти грошей. Може, у МЗС, може, в меценатів...

До речі, ще один реформістський проект Вовкуна–міністра — Національний інноваційний фонд української культури, куди продавці тютюну, алкоголю і представники грального бізнесу мали б сплачувати по 1% від прибутку, ніяк не оформиться в конкретну структуру. При всій очевидності користі від такого фонду, на рівні міністра культури НІФУК навряд чи можливий — тільки за умови політичної волі найвищого керівництва. Команда міністра вже подала у Верховну Раду кілька законопроектів — і один із найсуперечливіших «Закон про національний культурний продукт», у якому розписано, яку пісню, танець чи картину можна вважати національним культурним продуктом і підтримувати державою, а який — звиняйте. Уже сам ейдос такого поняття для нас є революційним, а вже що положення в законі виписані занадто плутано, суперечливо і місцями смішно, то без принаймні обмізковування в колах інтелектуалів і арт–менеджерів лобіювати його в парламенті — авантюрно. Втім радісно, що системність міністра охопила і цей бік реалій. «За кожним нашим законопроектом стоїть група симпатиків, прихильників і лобістів у Верховній Раді. Я хочу створити такі закони, такі умови для розвитку культури, щоб вони працювали незалежно від того, хто сидить у кріслі міністра», — Василь Вовкун ніколи й не приховував, що він — людина амбіційна.