«Для паралізованих людей зйомки були неймовірною пригодою»

Артур Жмієвскі — сучасний мультимедійний митець: режисер, фотограф, чільний представник польського критичного мистецтва. Його концептуальні проекти беруть участь у найпрестижніших мистецьких форумах (касельська «Документа», венеціанськаська Бієнале, варшавська «Маніфеста»), їх показують чи не в кожній країні світу як зразок західного авангардного кінематографа. Днями він разом із куратором та координатором варшавського Центру сучасного мистецтва «Замок Уяздовський» Мареком Гоздзєвскі презентував свої роботи в українській столиці в рамках циклу «Відкритий архів» Польського інституту в Києві.

Лікнеп про наркотики

На шостий поверх PinchukАrtСenter, де Артур Жмієвскі демонстрував і коментував свої «короткометражки», прийшло аж забагато бажаючих — мало не всі відомі персонажі сучасного художнього процесу. На авторитет режисера повелися навіть мами з малими дітьми. З першої картини «Око за око», де знімалися голі чоловіки з гомосексуальною орієнтацією, вони не витримували і виходили з кафе «Небо». Артур на це не зважав. Сидів собі в першому ряду, в пом’ятій сорочці, з втомленим і трохи депресивним обличчям.

Перший цикл його картин присвячений інвалідам, хворим дітям, паралізованим людям. «Усе почалося з відпочинку на пляжі з приятелькою без ноги. Я бачив, як вона ніяковіє через ваду. Тоді подумав, що маю їй допомогти, маю змінити думку суспільства про таких людей. Перший фільм про інваліда з ампутованою ногою «Око за око» зняв у 1998 році», — каже після перегляду фільму Артур Жмієвскі. Запитую, чи ці чоловіки зіграли гомосексуалістів, чи справді живуть разом. « Вони справді гомосексуалісти. Героїв я знайшов у спортивному клубі для інвалідів, — розповідає Артур. — Того, що з ампутованою ногою, декілька місяців вмовляв роздягнутися перед камерою і показати, як він користується для пересування ногою свого друга. Спортсмени — це актори, в них від природи бажання показати своє тіло».

У стрічці «На прогулянку» були непорозуміння з медичним персоналом — медики вважали, що паралізованим людям потрібен спокій і ніяких зайвих рухів. Режисер із знімальною командою піднімали чоловіків з інвалідних візків і імітували з ними пішу прогулянку. «Ці люди по 12 годин лежать нерухомо і дивляться телевізор. Ми для них були неймовірною пригодою. Паралізовані готові платити, щоб провести час із людьми ззовні», — пояснює режисер.

Жмієвські двічі знімав розумово відсталих і глухих дітей, які вчаться співати. «Картину «Лекція співу І» фільмував у Німеччині, де такі школи є звичайним явищем і діти не соромляться свого голосу. У Польщі їх переконують, що вони неспроможні на ці речі. Ми провели експеримент в одому інтернаті, запросили для них диригента. Діти залюбки грали на музичних інструментах, пробували співати класичні твори. Вони раділи і весь час усміхалися. Знаю, що після нашого фільму «Лекція співу ІІ», який знімали у Варшаві, диригент із костелу ще якийсь час із ними співпрацював», — веде далі Артур.

Другий цикл — про змінені стани свідомості. У фільмах «Пейотль» і «Сироватка правди» знімався художник Павел Альтхамер — це його дії після вживання різних типів наркотиків фіксувала камера. За словами режисера, Павел не має наркозалежності і вважає, що такі експерименти треба проводити зі студентами на лекціях під наглядом професорів. «Для нього це пришвидшений шлях до знань. На один зі своїх експериментів Павел запросив відомого скульптора, нашого спільного вчителя, професора Гжеґожа Ковальські. Обоє під наглядом камер гуляли по лісу під Варшавою після того, як з’їли ЛСД. Ковальські сказав, що для нього це був неймовірний досвід, найяскравіша мить і підсумок його творчої діяльності. Не подумайте, що ми рекламуємо наркотики. Ми їх купуємо, вживаємо і знімаємо, як вони впливають на людину. Хоча я — за легалізацію. Хворі на рак і СНІД вживають морфій, де є ці речовини», — каже «УМ» режисер.

До чого приводять діалоги?

Повнометражні документальні фільми «Вони» і «Повторення» презентували у Будинку кіно. І хоча ці стрічки є більш відомими, саме з ними в європейців асоціюється ім’я арт—провокатора Артура Жмієвскі, на перегляд чомусь прийшло декілька кінознавців, журналістів і студентів. Виходить, місце має значення.

Узявши за основу стенфордський «тюремний екперимент» 1971 року професора Філіпа Зімбардо, Артур Жмієвскі запросив групу безробітних волонтерів, поділив їх на «в’язнів» і «охоронців» і запропонував 30 євро в день за ці рольові ігри. Фільм—експеримент «Повернення» мав тривати два тижні під наглядом прихованих камер за дзеркальним склом. Протягом шести днів ми бачимо повну деградацію людей — з пісянням у суп, примушуванням побрити голову, всю ніч стояти біля ґрат. «Це гра без правил», — вдало підмічає чоловік, який був «начальником тюрми».

У фільмі «Вони» представники польських католиків, євреїв, організації всепольської молоді і лівих політичних сил дискутували про те, яким має бути майбутнє Польщі. «Моє завдання було модерувати дискусію, але ніяким чином на неї не впливати, не бути пожежником. Я тільки просив, щоб вони не полишали проекту. Люди вивільняли багато емоцій, з якими не могли дати раду і виразити їх могли лише втікаючи. Жодна з груп не задоволена своїми ідеологічними поглядами, тому все закінчилося пожежею і смітником. Це було очищення, яке відкриває інший шлях. Правда, не знаю, чи кращий», — розказує Жмієвскі.

По дорозі в Будинок кіно, в київському метро, у польського художника вкрали документи. Єжи Онух, директор Польського інституту, каже що Артур Жмієвскі й Марек Гоздзєвскі з цієї поїздки не мали ніякої користі, навіть квитки купили за свої гроші, а тут така прикрість сталася. Ось вам і соціум, який українські митці чомусь вперто не хочуть помічати.

ПЯМА МОВА

Марек Гоздзєвскі, куратор та координатор «Замку Уяздовського» (Варшава, Польща) про PinchukАrtСenter.

Мені сподобалося, що його координатори не ігнорують молодих митців. Відомі імена мене не дивують. Усі женуться за визнаними художниками, але мало хто готовий вкладати свій час у молодих митців і допомагати їм розкручуватися. Ми у Польщі на молодь звертаємо особливу увагу. Показуємо регулярно фільми, які знімають молоді авангардні митці. У тому числі Артура Жмієвскі, якого я приїхав презентувати в Києві.

ДО РЕЧІ

За словами директора Польського інституту в Києві Єжи Онуха, ця структура дещо змінила стратегію і тактику своїх дій. Замість проводити пафосні презентації національної культури, Польський Інститут переходить на продюсерську систему роботи, спільні проекти і вписування в контекст культури тієї країни, в якій працює цей відділ польського МЗС.

Польський інститут у Києві так успішно перейшов на нову модель і так швидко освоїв нову концепцію, що його ставили в приклад поруч із нью–йоркським і паризьким (всього в різних країнах світу функціонує 20 представництв Польського інституту). «Ми не представляємо польську культуру, ми займаємося популяризацією Польщі за допомогою культури», — каже Єжи Онух. Логічне запитання, чи змінилося фінансування Польського інституту з переходом на нові засади діяльності, чи не урізали бюджет? Ні, каже пан Онух, бюджет додали. І розповідає, що нинішній міністр закордонних справ Польщі — випускник Оксфорду, тож розуміє, яким важливим інструментом є культура в питаннях промоції країни, і що генеральний директор польського МЗС, який колись очолював Польський інститут у Будапешті, теж доклав руку до фінансової повносправності структури. За словами Єжи Онуха, кілька років тому він показав представнику польського МЗС квартиру на площі Льва Толстого, яку знімав під офіс Польський інститут, і дипломат вжахнувся. Через той його жах нині ПІ має елегантні 240 метрів на розі вулиць Леонтовича і Богдана Хмельницького, нормальний представницький фонд і більший річний бюджет.

Щоб не загубитися в столиці і не товпитися в черзі до культурних людей зі своїми пропозиціями, Польський інститут багато заходів переносить у регіони. У 2007–му 47% подій, які затіяв, підтримав, в яких брав участь ПІ, були за межами Києва, така ж і цьогорічна тенденція участь і підтримка фестивалів «Шешори», «Міжнародні дні джазової музики у Вінниці», Djaz bezz (Львів), «Славське рок–фест», Тиждень актуального мистецтва у Львові. 30 серпня на українсько–польському кордоні (Долгобичів\Угринів, Корчми\Стаївка) відбудеться другий концерт «Кордон 802 Granica», на якому заспівають українські «зірки» «Океан Ельзи», Бумбокс», «Тартак», а з польського боку відома співачка Kayah, яка виступає з Гораном Бреговичем, і гурт T.Love. А відомий польський художник з ленд–арту Ярослав Кожяра представить свій проект «Риби» — протягом липня митець висаджуватиме клумби у формі двох риб, які «пливтимуть» назустріч одна одній по території обох держав. Можна тільки уявити, скільки оргпроблем пережив ленд–артист і скільки папірців заповнив, щоб «переорати» кордон. А повністю його творчість можна оцінити тільки з висоти пташиного польоту.

Минулого року Польський інститут заснував літературну премію для українських письменників імені Джозефа Конрада. «Її матеріальне підкріплення не таке й велике — 3000 євро, але виявилося, що це третя за «бюджетом» літературна премія в Україні», — каже Єжи Онух. У цьому році аналогічна премія (і теж 3000 євро) Польський інститут вручатиме українським художникам — з іменем Казимира Малевича. Літературна і художня премії чергуватимуться щодвароки. Повчитися польському досвіду корисно, подивіться, вони не забули й композиторів — ПІ організував конкурс–замовлення для молодих композиторів–стипендіатів програми Gaude Polonia творів із формально польською прив’язкою. Відбувається грамотна культурна дифузія.

Валентина КЛИМЕНКО