Вадим Гутцайт: Справжній фехтувальник має бути вовком

Спортивні змагання високого рівня Україна приймає нечасто. Слідом за чемпіонатами Європи з важкої атлетики й художньої гімнастики, які відбулися в Києві в 2004 році, третім турніром подібного рангу стала континентальна першість фехтувальників. Із 5 до 10 липня цей чемпіонат прийматиме столичний Палац спорту. Перед стартом кореспондент «УМ» поспілкувався з головним тренером української збірної Вадимом Гутцайтом. Молодий фахівець зберіг чудову швидкість реакції із часів виступів на доріжці, тож під час бесіди встигав перебирати кнопками мобільного телефону й вітатися з колегами, які проходили поруч у Міністерстві молоді, сім’ї й спорту.

«Знову обскакали італійців, підняли на ноги живих і мертвих»

— Вадиме Марковичу, нинішній чемпіонат Європи для України — це успіх, здобуток чи почесний тягар?

— Ми боролися за право прийняти континентальну першість з італійцями й болгарами. Особлива конкуренція була з Італією, але, як і в футболі, перемога залишилася за нами. Два роки тому конгрес Європейської конфедерації фехтування більшістю голосів віддав турнір Україні — за Київ проголосували близько 70 відсотків країн.

У нас ніколи не проводили змагань фехтувальників подібного рангу. Сподіваюся, цей чемпіонат дасть поштовх до відродження фехтування в Україні, сприятиме популяризації цього виду спорту, приверне до нього увагу дітей і їхніх батьків. Крім того, ми закупили чимало фехтувального устаткування, яке незабаром розішлемо у регіони, аби там функціонували спортивні секції.

— Ваш авторитет зіграв свою роль в отриманні права прийняти першість?

— Думаю, головним чинником став авторитет українського фехтування в світі загалом. Адже впродовж останніх років наші спортсмени на всіх рівнях — від дітей до дорослих — стабільно піднімаються на найвищі позиції. І, звісно, певну вагу в світі має й національна федерація України.

— Наскільки суворими були вимоги до організації турніру?

— Довелося добряче попрацювати. Жодну з проблем не вдавалося взяти наскоком із першої спроби, але, гадаю, з усіма труднощами ми впоралися. Зокрема, купували інвентар, домовлялися про оренду Палацу спорту — скільки я в тверезому розумі, не пам’ятаю, щоб у Києві намагалися побудувати ще якусь спортивну споруду. Довго шукали людей для обслуговування турніру — підняли на ноги старих і молодих, живих і мертвих фехтувальників з різних куточків країни.

«Те, що наші шаблісти не потрапили на Олімпіаду, стало великим ударом для мене — там вони мали брати медалі»

— Яке значення має чемпіонат Європи для спортсменів, адже олімпійські ліцензії вже розібрані?

— За його підсумками сформують рейтинг, який впливатиме на жеребкування в Пекіні. Крім того, чемпіонат стає останнім контрольним стартом для європейських фехтувальників перед Олімпіадою.

— Чого очікуєте від своїх підопічних?

— Думаю, в рідних стінах перед своїми вболівальниками вони захочуть продемонструвати свої найкращі здібності. Якщо не затремтять, то медалі будуть. Насамперед, очікую, що високий клас покажуть ті, хто здобув путівку на Олімпійські ігри. А ті, хто «пролетів» повз Пекін, мусять довести, що вони сильні, а на головний старт чотириріччя не потрапили випадково.

— Як головний тренер збірної ви вже розібралися, в чому полягає причина невдачі, ска­жімо, чоловічої команди шаблістів?

— Для мене непотрапляння їх на Ігри стало великим ударом. У моїх сподіваннях саме команда шаблістів вважалася головним претендентом не просто на поїздку до Пекіна, а навіть на медаль.

Насправді хлопці самі винні — їм не вистачило стійкості характеру. Хоча, треба визнати, що й не пощастило — занадто багато несприятливих для нас факторів збіглося. У призери вибилися збірні, які спочатку не потрапляли на Олімпіаду. Ми ж програли у півфіналі європейського форуму один укол (!) росіянам (44:45), хоча вели перед — 40:31. Якби потрапили до фіналу, на 99 відсотків гарантували б собі вояж до Пекіна. Але й четверте місце на чемпіонатах світу та Європи не можна вважати провалом — мало українських команд з інших видів спорту можуть похвалитися подібними результатами.

— Ваше ставлення до шаблістів після цієї відносної невдачі не змінилося?

— Звісно, ні. Хіба що шкода свою тренерську працю. Та й самих хлопців, які пропускають такий значний турнір.

«Наші дівчата — «гиги–гага», а хочеться, щоб на Олімпіаді вийшли на доріжку
й усіх порвали»

— Можете дати оцінку українським фехтувальникам із різних видів зброї?

— Шаблісти (Третяк, Лукашенко, Бойко, Штурбабін) — дуже приємні хлопці. Можливо, це й заважає їм перемагати, бо часом бракує спортивної нахабності, духу. Сильний спортсмен має бути вовком, який сам бере своє, адже ніхто тобі ніде нічого не подарує — як у житті, так і в спорті.

Шаблістки (Пундик, Хомрова, Козлова, Жовнір, Харлан) — молоді й веселі, хоча вже й титуловані. Вони просто дівчата «гиги–гага». Хочеться, щоб вони більше повірили в себе й підросли. Аби на Олімпіаді вийшли на доріжку й усіх порвали.

От у шпажистів (Хворост, Чумак, Нікішин, Карюченко, Медведєв) дух наче й є, але треба додати майстерності, аферизму. У дівчат триває зміна поколінь, хоча при цьому Яна Шемякіна виборола одну з двох наших індивідуальних путівок на Олімпійські ігри. Вважаю, вона готова до видатного результату.

У рапіристок порадувала «бронзою» чемпіонату Європи Ольга Лелейко. Хотілося б, щоб ця досвідчена спортсменка реалізувала себе і в Пекіні.

Хлопці–рапіристи ще молоді — сподіваюся, в них кращі роки попереду.

«Я не дівчина, щоб мене любити»

— У вас немає особливої прихильності до шаблістів, адже ви фехтували саме шаблею?

— Ні. І я не думаю, що хтось із інших видів має до мене претензії стосовно організації зборів чи поїздок на турніри. Щодо всіх спортсменів я намагаюся бути максимально об’єктивним й чинити чесно, щоб те, на що вони заслуговували, вони й отримували. Адже сам був фехтувальником і знаю, наскільки це важливо. Хоча, звісно, неможливо бути добрим для всіх навколо, тим паче, я не дівчина, щоб мене любити.

Мені не важливо, в якому виді зброї здобуде Україна медаль на чемпіонаті світу чи Олімпіаді, — усе це фехтування. Звісно, приємно, коли на п’єдестал сходять ті, в кого вкладаєш душу й серце, але радію за успіхи всіх наших.

— Робота тренера й функціонера суттєво відрізняється від професії спортсмена. Як вам дався перехід на тренерський пост?

— Насправді дуже легко — я не зустрічаю проблем, переключаючись з однієї роботи на іншу. Свого часу я залишив фехтувальну доріжку, бо відчув, що не можу претендувати на ті позиції, до яких би прагнув. Краще — те, що я вмію й знаю, передати молодим. Я із задоволенням пішов на посаду головного тренера збірної, адже продовжую перебувати в своїй стихії, де почуваюся цілком впевнено.

— Роботою тренерів збірних із видів зброї ви задоволені?

— До деяких фахівців є певні претензії — не виходить бути задоволеним усіма. Особливо до тих, хто не потрапив на Олімпіаду. Та й ті, хто отримав путівку до Пекіна, припускаються помилок.

— Вам не складно спілкуватися з тренерами, які ще добре пам’ятають, як ви були спортсменом, а нині стали фактично їхнім начальником?

— Ніяких труднощів у мене не виникає, адже я добре знаю свою справу. Що складно — так це завойовувати медалі (посміхається).

«Особливо вибирати в збірну ні з кого»

— Жалкуєте, що не змогли завоювати більше однієї медалі на Олімпійських іграх?

— Так, мені цього дуже шкода. Якби СРСР існував донині, можливо, я б і досі виступав. Не сумніваюся, що після Атланти–1996 і Сіднея–2000 став би триразовим олімпійським чемпіоном. Підставами для такої думки є те, що в 1992 році я був першим номером радянської команди.

На жаль, у перші роки незалежності України в нас відчувався жахливий брак фінансування — не вистачало коштів на збори й навіть на змагання. Більшість тренерів поїхала за кордон. Навіть за таких несприятливих умов (додайте ще суб’єктивність фехтування) упродовж восьми років виступів за Україну я тримався в вісімці кращих шаблістів світу. Тобто потенціал був великий, але реалізувати його на всі сто відсотків не вдалося.

— До російської збірної вас не кликали?

— Насправді в них не було якоїсь суперкоманди. Але за рахунок кращого фінансування, масовості дитячого спорту, достатньої кількості кваліфікованих тренерів Росія стала одним із лідерів у світовому фехтуванні.

— В Україні певні зміни на краще намітилися?

— Відтоді як вісім років тому я став тренером, ситуація почала потроху змінюватися. Останні чотири роки з державним фінансуванням немає жодних проблем. До цього не вмерти фехтуванню допомагав президент федерації Сергій Міщенко. Він бізнесмен, який спочатку не дуже цікавився цим видом спорту, а зараз став справжнім фанатом — вочевидь, захопила його наша справа.

— Збірна — це лише «вершки» фехтування. А як воно розвивається в регіонах?

— Тут і криється наша головна проблема. Скажу більше — це катастрофа. Дуже мало дітей займається на місцях, шалено не вистачає тренерів — чесно кажучи, мені навіть важко назвати прізвища відомих фахівців, що працюють у регіонах. Справді, в спорті вищих досягнень фінансування покращилося, але не на рівні дитячих шкіл. Хто буде працювати за 500—1000 гривень, які виділяють тренерам на периферії? На жаль, наразі держава нічого не робить, аби змінити ситуацію в цій сфері.

За радянських часів фехтувальна школа була ледь не в кожному місті України, що давало чудовий результат. Останні чотири чемпіонати СРСР у фіналі українці перегравали команду Росії. Зараз же до збірної доводиться не відбирати, а набирати. Запасних немає: четвірку збірників вибираємо з п’яти наявних фехтувальників. Про яку селекцію може йтися? Наразі більш–менш якось виживають школи в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Льво­ві, Миколаєві, у Хмельницькій, Одеській і Черкаській областях.

— Самі як ви потрапили на фехтування?

— У моєму дворі живе майстер спорту Сергій Андрусик. Тривалий час він чекав, поки я зав’яжу з футболом, тенісом, іншими видами. Коли я все це перепробував, привів мене до секції фехтування. Як узяв я перший раз у руки шаблю, так і не захотів пробувати інші види зброї — мені подобається рубати й колоти. Відтоді 27 років у фехтуванні...

— У непрості часи минулого десятиліття як вам вдавалося забезпечувати сім’ю?

— Намагався займатися бізнесом, потроху продовжую й зараз, бо з одного фехтування, справді, жити не виходить.

— Рідні не скаржаться, що приділяєте їм мало часу?

— Моя дружина теж займалася спортом (худож­ньою гімнастикою), тому добре мене розуміє. Ми обоє багато працюємо, намагаємося досягати висот кожен у своїй професії. Оксана любить фехтування й нерідко буває зі мною на змаганнях.

ТАКИЙ СПОРТ

«Фехтувальники схильні до аферизму»

— Що відіграє більшу роль у фехтуванні — майстерність чи психологічна стійкість?

— Однозначно — психологія. Спортсмен, котрий упевнений у собі, не боїться йти вперед, виконувати прийоми, цілком може виграти в більш майстерного суперника. Гадаю, ця якість дається природою. Якщо ж у людини немає сильного духу, то жоден психолог не допоможе.

— Є якісь якості, що відрізняють фехтувальників від інших людей?

— Швидкість реакції, розумність, можливо, навіть схильність до аферизму. І, звісно, висока працездатність. Думаю, це допомагає й у житті поза спортом: хто швидко все вирішував на доріжці, той добре зорієнтується і за кермом машини, і в бізнесі.

— Що спонукало вас іти в суддівський корпус?

— Мені набридло дивитися, як зневажливо ставляться до українських спортсменів, частенько засуджують (адже фехтування певною мірою суб’єктивний вид спорту). І я пішов у судді. Склав іспити, добре зарекомендував себе на змаганнях нижчого рангу, а потім допустили й до елітних. Можна сказати, ввірвався в міжнародний суддівський корпус. Зараз збираюся висувати свою кандидатуру в комісію, яка керує всіма суддями світу. Думаю, це підвищує не лише мій особистий авторитет, а українського фехтування в цілому.

— Наші чиновники полюбляють видавати завдання на Олімпійські ігри. Ви вже отримали план на Пекін?

— Так, постановили здобути медаль. Крім того, «спортивний» міністр Юрій Павленко, коли мене бачить, то полюбляє жартувати, що, можливо, ми розживемося й більш ніж однією нагородою. Попри все, сподіваюся, фортуна буде поруч зі мною, й ми порадуємося за медаль.

ДОСЬЄ «УМ»

Вадим Гутцайт

Головний тренер збірної України з фехтування.

Народився 6 жовтня 1971 р. у Києві.

Заслужений майстер спорту (вид зброї — шабля), заслужений тренер, заслужений працівник фізичного виховання й спорту України.

Олімпійський чемпіон 1992 р. у команді у складі збірної СНД. Багаторазовий призер чемпіонатів світу й Європи.

Тренери — Олександр Обаленський, Михайло Когут.

Одружений (дружина Оксана — ведуча на телебаченні), донькам Еліні й Марії 6 і 11 років відповідно.