На сьогодні в Національній академії наук України налічується 179 академіків. І лише троє з них — жінки. Ганна Валентинівна Єльська, директор Інституту молекулярної біології і генетики НАН України — одна з цих трьох. Вона є автором понад 350 наукових праць, підготувала десятки кандидатів і докторів наук. Її інститут активно співпрацює з колегами у Франції, Великобританії, США, Японії, Німеччині. Проте шлях жінки в науці — не з легких.
— Ганно Валентинівно, як починався ваш шлях у велику науку?
— Я навчалася в Донецькому медичному інституті і буквально з першого курсу пішла в біохімічний науковий гурток на кафедрі біохімії. Мені було 17 років, і моя наукова кар’єра почалася досить кумедно. Отримала я завдання вивчати зміст деяких речовин у тварин під час психомоторного збудження — потрібно було брати кров у собак, які були збуджені присутністю котів, для визначення рівня цукру, деяких іонів тощо. Авжеж, сама я зробити це не могла, тому покликала на допомогу подругу, яка тримала кішку, а я — собаку і повинна була з вени цієї собаки взяти кров. Коли собака і кішка побачили одне одного, то кішка подряпала нас, а собака покусала. І потім ми ходили до поліклініки й робили ін’єкції проти сказу. Це, звичайно, кумедна згадка, а насправді на кафедрі біохімії я багато чому навчилась і вже почала думати, які цікаві речі є в біохімії. Тож звичайно обрала після закінчення інституту аспірантуру саме в Інституті біохімії Національної академії наук України в Києві. На той час цим інститутом ще керував академік Олександр Володимирович Палладін. Я була абсолютно новою людиною, але непогано склала іспит, і Олександр Володимирович сказав: «Цю дівчину нам треба взяти». На той час в інституті було створено відділ нуклеїнових кислот, яким керував Геннадій Харлампійович Мацука, майбутній директор нашого інституту, а тоді ще кандидат наук. Мене направили у відділ до нього, і ми пропрацювали разом майже 40 років. Мені в науці дуже пощастило, що поруч зі мною був такий керівник. Тому що він ніколи ні в чому мені не перешкоджав, бачив, що я хочу займатися якоюсь науковою проблемою, і допомагав у цьому. Наш відділ був молодим, і ми вивчали те, чим в Україні ніхто не займався, тому було досить важко все починати з нуля. Але згодом ми впорались і навіть зробили відкриття, що було офіційно зареєстровано Держкомітетом СРСР.
— Що це було за відкриття?
— Це були перші роботи по регуляторних механізмах клітини тварин, які пояснювали один із механізмів регуляції синтезу специфічних білків, зокрема білків молока. Ми відповідали, як клітина забезпечує швидкий синтез дуже великої кількості білків. Потім це явище було підтверджено закордонними вченими на інших специфічних тканинах, причому завжди цитували нашу публікацію. Згодом ці дослідження увійшли до циклу робіт, за який ми отримали Державну премію з науки і техніки України.
— А чи складно вам було працювати в науковому середовищі, яке переважно є чоловічим?
— На перших порах, поки ти аспірантка і захищаєш кандидатську дисертацію, це не складно. Але ви знаєте, є таке поняття, як «скляна стеля». Це американський вислів, який означає, що жінки просуваються до якогось рівня. А після цього над ними — неначе скляна стеля, і вони не можуть її пробити. У моєму житті був такий випадок. Відомий французький академік Жан–Поль Ебель був у Києві, йому сподобалися мої роботи, і він запросив мене до Франції попрацювати, взявши на себе обов’язок оплатити дорогу, перебування у Страсбурзі й мою працю. Уявляєте, як я мріяла про цю роботу, в одному з кращих центрів Європи? Дуже довго я намагалася поїхати, але зрештою мене так і не пустили, сказали в нашій академії: «Немає квоти». Пригадую, як я зі сльозами прийшла до Геннадія Харлампійовича, а він мені сказав: «Ганно, ви жінка і ви не член партії. Вас ніколи не випустять».
Зараз, напевно, я би поїхала, до речі, мало не весь світ об’їздила з лекціями, семінарами, виступами на конгресах. Але ось у нашій Академії наук — лише три жінки–академіки на майже 200 чоловіків–академіків. Що стосується кандидатів наук, то і чоловіків, і жінок майже однакова кількість, жінок–докторів наук уже менше, членів–кореспондентів набагато менше, а академіки–жінки складають лише десь 1,5 %. Тому на рівні кандидата наук жінки не зустрічають якихось гендерних перешкод. На рівні захисту докторської дисертації вже стає трохи важче.
Мій приклад не типовий, тому що мій шеф не перешкоджав мені, а підтримував. Але що ми часто–густо бачимо на інших прикладах: жінка талановита, чогось прагне більшого, а її шеф не може пережити того, що ця жінка виявиться розумнішою, або більш здібною за нього. І починається приховане пригнічування, що я інколи спостерігала.
— А зараз вам як жінці складно бути директором Інституту, входити до різних комітетів, де засідають чоловіки?
— Так, складно. Тому що у чоловіків завжди працює якесь внутрішнє відчуття, що вони повинні бути вищими, що не може жінка бути такою ж розумною, ефективною, як і вони. Іноді цю стіну доводиться просто пробивати. Ось, наприклад, у Президії НАНУ ніколи не було і немає жодної жінки, а директорів щось теж приблизно 1%.
— А у вас ніколи не виникало проблеми вибору між сім’єю і кар’єрою?
— Мені пощастило з двома чоловіками — з керівником, як я вже казала, і з моїм чоловіком. Мій чоловік сам науковець, і він добре розумів моє прагнення працювати по–справжньому в науці. Це не було прагнення кар’єри, мені було дуже цікаво вирішувати якісь завдання. Я пам’ятаю, коли мені треба було залишитися в Інституті вночі, тому що експерименти в нас були дуже довгими, інколи по декілька днів. І мій чоловік привіз мені розкладачку, подушку, простирадла і сказав: «Поспи хоч дві–три години, давай я, якщо це можливо, щось за тебе тут зроблю». Ви знаєте, я б ніколи не стала академіком, чесно вам кажу, якби моя родина, мама і чоловік, так не допомагали мені, я їм вдячна на все життя. Все ж таки, крім здібностей і того, що ти щось хочеш і прагнеш, потрібні розуміння і підтримка людей, які поряд з тобою.
— Але існує таке твердження, що жінки, в принципі, менш здібні до науки, ніж чоловіки.
— Уже проведені дослідження, які показали, що IQ, тобто індекс інтелекту, однаковий і в чоловіків, і в жінок. Різні характери — чоловіки більш логічні, жінки більш емоційно–інтуїтивні. Але водночас жінки точніші, пунктуальніші у виконанні роботи. Є такий жартівливий вислів: «Якщо хочеш щось сказати, спитай чоловіка. Якщо хочеш щось зробити, спитай жінку». Немає біологічної різниці між чоловіками і жінками в їхній здібності до науки. Є різниця в їхньому соціальному статусі й у традиціях, бо традиційно жінка — перш за все, дружина і мати. Це її біологічне призначення, і проблема полягає в тому, як поєднати кар’єру і сім’ю. Просто, жінці потрібно допомагати нести її важкий домашній тягар. І в тих випадках, коли є таке розуміння, жінка може бути успішною і реалізованою.
— А ваші діти теж пішли в науку?
— Син пішов у науку, він біофізик, професор в одному з американських університетів. Він поїхав до США ще зовсім молодим, але умови роботи — не життя, а саме роботи — там виявилися настільки кращими, що він надовго залишився, і не знаю, повернеться чи ні. Хоча він дуже сумує за Україною. А донька займається англійською мовою і літературою.
— Вважається, що зараз настав вік біології завдяки новітнім досягненням у цій галузі.
— Так, це вік біології завдяки трьом великим відкриттям. Перше — відкриття подвійної спіралі ДНК, яке нам дало розуміння, яким чином працює головна інформаційна молекула в живому організмі. Друге відкриття — розшифровка геному людини, яка закінчилася десь у перші роки ХХІ століття і мала величезне значення, тому що на основі знання геному є вже зовсім інший підхід, наприклад, до лікування людини. Лікується вже не просто якась абстрактна хвороба, а хвороба конкретної людини з її геномом і можливими порушеннями в геномі. І третє відкриття — це отримання культури ембріональних стовбурових клітин людини. У нас з вами сотні мільярдів клітин, причому 260 — різних типів. Виявилося, що на основі стовбурових клітин ви можете отримувати інші клітини: нейрони, м’язові, серцеві, що підняло на абсолютно новий рівень так звану регенераційну медицину.
— Ви згадали про відкриття подвійної спіралі ДНК. Нобелівську премію за це отримали двоє вчених: Джеймс Вотсон і Френсіс Крік. З ними працювала ще жінка — Розалінд Франклін, але її прізвище залишилося поза увагою нобелівського комітету.
— Це дуже сумна історія. Бо насправді вона зробила саме ті рентгенівські плівки, які дали основу для остаточних висновків. І те, що Розалінд Франклін не стала Нобелівським лауреатом, це дуже несправедливо. Вона, на жаль, невдовзі після цього померла. Складно сказати, чи це була дискримінація за статтю, чи це були дуже амбітні чоловіки, які ні з ким не хотіли ділити свій успіх. Але Марія Склодовська–Кюрі отримала першу нобелівську премію разом зі своїм чоловіком. Це дуже цікава і повчальна історія, бо спочатку премію воліли дати тільки П’єру Кюрі, який відмовився отримувати її без дружини, бо усвідомлював, що Марія зробила не менший внесок у їхню спільну роботу.
— А як ви вважаєте, чи потрібні громадські організації, які об’єднували б жінок, зокрема в науці?
— Я проти суто феміністських організацій, тому що вони нічого не дають. Але такі об’єднання, як, наприклад, Американська асоціація жінок у науці, потрібні. Це дуже потужна організація, вона відстежує рівноправ’я жінок в університетах, намагається побороти дискримінацію жінок у найвищих ешелонах науки. Що стосується України і нашого ставлення до жінок у науці, наведу вам приклад. Ще навесні в Оперному театрі у Києві був такий захід: «Успішні жінки». Серед цих жінок не було жодної жінки–вченого. В нас успішними вважаються тільки ті, хто чогось досяг у бізнесі.
— Ви були на цьому заході?
— Ні, про мене ніхто не згадав, але це не викликало в мене ніяких емоцій. Коли по телебаченню показували цей захід, ви могли побачити жінок у вишуканих сукнях і дорогих коштовностях, і я про себе подумала: «Яка ж я «успішна жінка», в мене ж діамантів нема!». Було тільки смішно, коли наступного тижня я отримала з Європейського Союзу запрошення: «Ви є однією з найуспішніших жінок у науці. Ми просимо вас зробити доповідь на тему жінки в науці на спеціальній конференції». Мене повністю задовольняє моє становище в нашій та міжнародній науковій спільноті. Я наводжу цей приклад ще й для того, щоб показати ставлення до науки в Україні, яке, на жаль, зовсім не відповідає її величезному значенню в нашому житті.
Ганна Валентинівна Єльська
Народилася 15 жовтня 1940 року. Закінчила Донецький медичний інститут. Доктор біологічних наук, професор, академік НАН України. Директор Інституту молекулярної біології і генетики НАН України, завідувач відділу механізмів трансляції генетичної інформації ІМБГ НАН України, член Міжнародної академії науки, промисловості, освіти та мистецтва (США), член редакційної колегії журналу «Молекулярная биология» (Москва), головний редактор журналу «Біополімери і клітина» (Київ), заслужений діяч науки і техніки НАН України.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
