Нещасливий діагноз

Чи є хоч одна українська сім’я, якої б не торкнулося це слово — «рак»? Воно промовляє до нас цифрами загрозливих статистик, плакатами–вказівками у гінекологічних кабінетах, брошурами–рекомендаціями ООН чи ВОЗу на майданах, соціальною рекламою на телебаченні, сповідями «зірок», які хочуть закликати–вберегти–пояснити, нічними дзвінками і непоправними втратами... Чому карта здоров’я українського суспільства загрозливо рясніє червоними прапорцями? Як протистояти цьому лиху? Про це «Україна молода» говорила із директором Інституту медичної радіології імені С. П. Григор’єва АМНУ, професором Миколою Пилипенком.

Наші екрани закликають жінок ставати моделями, а не матерями

— Українське суспільство не просто хворобливе, а тяжко хворе. Кожному п’ятдесятому українцю ставлять діагноз «рак». Які фактори призводять до цього?

— Головний фактор — психологічний. За радянських часів було багато безглуздя. Була якась психологічна стабільність. Був напівголод, але було і щось світле. Дуже талановито діяла пропаганда: нас постійно запевняли, що все добре. Мета ж — чогось досягти — стосувалася, швидше, нематеріального, але не збагачення. Професійні дні теж були неабияким святом для людей. Закликали любити природу... Потім це в одну мить було зруйновано. Сьогодні в українців немає ні цих орієнтирів, ні морального виховання. Друга причина — зміна ролі жінки. Наші екрани закликають жінок ставати моделями, а не матерями. Яке здоров’я дитини, коли мама котить візочок і палить!? І ніхто на це не зважає. Та ж здоров’я дітей — це і є наша національна ідея! Маємо позитивну тенденцію в західних регіонах України, де народжуваність перевищила смертність. Там інакше виховують дівчат, інакше вірять...

— Миколо Івановичу, я сподівалася почути заклики до дер­жави іншого штибу: треба закупити обладнання, треба відкрити новий медичний центр...

— Медицина відповідає лише за 20 відсотків здоров’я суспільства, тоді як 80 відсотків забезпечують культура, виховання і просвіта (а не знання!). Є такий факт: під час війни майже не фіксували виразкової хвороби шлунка. Це у той час, коли люди голодували! Закінчилася війна — почалася виразкова епідемія. Виходить, якщо ми підтримуємо тонус, якщо прагнемо щось робити, то маємо міцний підмурівок для свого здоров’я.

— Тобто, щоб бути здоровою, людина повинна мати перед собою якусь мету?

— Не тільки мати, але й напружено до неї йти! Хоча мета теж повинна бути особлива — добра й посильна.

Онкологія — важливіша проблема, ніж політ на Місяць

— Отже, «звалювати» всі проблеми зі здоров’ям нації на Чорнобиль, як у нас сьогодні прийнято, — значить, відвертати увагу суспільства від реальних ризиків?

— Так, у нас кожен п’ятдесятий українець онкохворий, але марно це пов’язувати із Чорнобилем! Бо ж у нас іще близько 8 тисяч хворих на СНІД, від туберкульозу щороку помирає 10 тисяч українців! Кудись зникають величезні гроші, а хворих стає все більше. Тож перелічені фактори значно важливіші, аніж катастрофа на ЧАЕС. Онкології ж у нашій країні, як і за радянських часів, начебто й не помічають. Так буде доти, доки ця трагедія не торкнеться когось із наших керманичів. Коли Рональду Рейгану видалили доброякісну легеневу пухлину, він сказав, що онкологія — важливіша проблема для американців, аніж політ на Місяць.

— Як ви ставитеся до такої гіпотези, що за кожною хворобою стоїть певна емоційна проблема? Згідно з деякими східними теоріями, хвороби органів травлення викликані небажанням людини розуміти інформацію, яка стосується розвитку її душі. Наприклад, хвороби органів дихання — це результат обмеження творчого потенціалу...

— Я не можу це ні відкинути, ні ствердити. Усі хвороби поділяють на інфекційні, соматичні й онкологічні. У першому випадку їх спричиняє інфекційний аґент. Але згадаймо відомого німецького фармаколога Пауля Ерліха, який заперечував, що холера викликається холерним вібріоном. Щоб довести свою правоту, він випив культуру цього вібріона і не захворів! Як стверджували мої вчителі, дослідника врятувала висока кислотність шлункового соку. Але, можливо, його врятувала абсолютна віра у нешкідливість відкритого вібріона. Ще одна історія минулоріч закінчилася отриманням Нобелівської премії. За моєї пам’яті скільки було прооперованих виразок шлунка! Були різні гіпотези щодо етіології хвороби. Казали навіть, що це результат самоїдства — злих думок людини. Аж раптом з’являються два лікарі, які кажуть, що це інфекційна хвороба, яку спричиняє мікроб. Один із них випиває культуру мікроба — і захворює! Тепер виразку лікують антисептиками (Нобелівську премію в галузі медицини за 2007 рік було присуджено австралійським ученим Беррі Маршаллу і Робіну Уоррену, які відкрили мікроорганізм Helicobacter pylori і вивчили його роль у розвитку гастриту і виразки дванадцятипалої кишки. — Авт.).

Як плацебо можна використати і слово, й аспірин

— А чи були у вашій практиці приклади лікування словом?

— Як плацебо можна використати і слово, й аспірин. Колись до мене звернулася жінка із сильною кровотечею. Я призначив їй звичайний розчин брому — і це допомогло. Учора колега розказав історію, як до нього прийшов хворий на четвертій стадії захворювання. У таких випадках призначають лише якісь зміцнюючі засоби. І ось лікар наказує хворому дуже уважно виконувати всі приписи. Через рік до медика прийшла молода людина з банкою меду і пляшкою вина. Лікар не впізнав свого пацієнта! Хвороба відступила. Тому головне правило медицини — не буває безнадійних хворих!

— А як щодо самолікування?

— У радянському журналі «Здоров’я» на кожній сторінці писали: «Не займайтесь самолікуванням!». Ішлося про звичайний похід до аптеки і прохання «дайте мені щось від...». Але є тут інший момент: людину можна лікувати за допомогою тих психічних і фізичних сил, які закладені в кожному з нас. Подивіться, як лікуються тварини? Цуценя знаходить якусь травинку — і з’їдає. У людині теж закладені такі знання. Найбільше це відчувають знахарі. До речі, найкращі сучасні ліки — рослинного походження.

— Знахарі, цілителі — шарлатани чи рятівники?

— Це особливі люди, які багато над собою працюють, які багато в чому собі відмовляють, щоб досягти розуміння багатьох речей. Я знаю таких людей. Вони не мають сім’ї, вони дуже вибагливі в їжі, не вживають тваринної плоті — максимальне обмеження. Християни таких людей відносили до святих. Але сьогодні сила–силенна шахраїв, які тільки обдурюють людей.

Бог має бути в серці, а не зовні

— Як потрібно пропагувати профілактику онкозахворювань?

— Я бачив, як це вирішують в інших країнах. У Канаді добре продумана громадська медицина. Наприклад, у Ванкувері є великий онкологічний центр. Що мене вразило, на стінах там — фотографії усміхнених пацієнтів, які вилікувалися і тепер звертаються до тих, хто потрапив сюди вперше. Це заклик — ти не один! У приймальні теж дуже позитивна атмосфера — стільці, фотелі. Запитував канадських лікарів, скільки фіксують щороку випадків раку шийки матки? У нас він серед лідерів, у них — жодного випадку! З’ясувалося, в Канаді діє спеціальна програма, яка майже стовідсотково виявляє передзахворювання, що не набуває потім онкоформи. Натомість серед індіанських жінок хвороба трапляється — вони не ходять на обстеження. Скільки ми говорили, що нам потрібні сучасні мамографи?! Це єдиний метод, який дозволяє побачити хворобу на дуже ранній стадії. Отже, тут можна допомагати майже стовідсотково. Витрати мінімальні! Поки що ми більше витрачаємо на лікування задавнених пухлин.

— Та канадська ідилія не пов’язується зі станом українських поліклінік, зокрема, й очолюваного вами інституту. Брак фінансів чи культури?

— Якщо підлога в дірках, а ми на стіни чіпляємо фотографії з радісними обличчями...

— Свого часу на Національному конгресі з біоетики ви зробили доповідь про Біблію як джерело біоетики. Чи доводилося вам коли–небудь приписувати пацієнту Святе Письмо?

— Ми помиляємось, коли протиставляємо релігію і науку. Це дві складові нашого знання про буття. Я ніколи не говорив пацієнту — почитайте Біблію, сходіть до церкви. Це безсила рекомендація. За Карлом Юнгом, Бог має бути в серці, а не зовні.

Чи вміють наші лікарі співчувати?

— Миколо Івановичу, бути лікарем–онкологом надзвичайно тяжко, бо ж за кожною недугою — трагедія світового масштабу...

— На жаль, ми належимо до того суспільства, яке не дбає про виховання співчутливих лікарів. У нас ніколи не ставилося питання: чи потрібен професійний відбір для медичної діяльності? Радянські співбесіди зі студентами–випускниками — профанація. Єдина країна, яка цю проблему вирішує, — Франція. Там немає екзаменів на медичних факультетах. Записуються всі бажаючі. Але протягом двох років із записаних лишається 10—15 відсотків. Відбір відбувається не за ознакою формальних успіхів у навчанні, а саме за психологічними характеристиками: чи співчуватиме ця людина своєму пацієнту? Чи бачитиме в ньому найближчу людину, якій слід усе віддати і допомогти? Колись у США провели дослідження: з’ясовували здатність абітурієнтів до співчуття, а потім повторили цей дослід із випускниками. З’ясувалося, випускники стали байдужішими! Є своєрідні механізми захисту, які пригамовують наші емоції, а на перший план висувають розумову діяльність. Вони і спрацьовують у більшості лікарів. Я у своїй професійній діяльності застосовую слова Джона Дона: «Смерть кожної людини применшує і мене, бо я єдиний з усім людством. Тож не запитуй, по кому подзвін: він по тобі».

ДОВІДКА «УМ»

Інститут медичної радіології імені С.П. Григор’єва виник 1920 року як Харківська рентгенівська академія. Засновник Сергій Григор’єв, лікар–рентгенолог, своє тіло заповів для вивчення змін від тривалого впливу рентген–променів. У 1925 році академія уже працювала з радієм, що надійшов із лабораторії Марії Кюрі (в інституті зберігається сертифікат з її підписом).

1986 року інститут активно надавав допомогу постраждалим від аварії на ЧАЕС. 2000 року після підпорядкування АМНУ заклад став інститутом медичної радіології. Нині тут діють відділення променевої діагностики і радіонуклідної терапії, дистанційної і комплексної променевої терапії, онкохірургічне, профілактики і терапії місцевих променевих ушкоджень, анестезіології та реанімації, інтервенційної радіології, профілактики і терапії променевої патології, а також лабораторії — патофізіології та експериментальної терапії радіаційних ушкоджень, протирадіаційних препаратів, радіаційної ендокринології, радіаційної імунології.