Про такі шлюби кажуть: або з розрахунку, або, даруйте, з глупоти. Щоб сучасна дівчина, проживши все життя у Луцьку, поїхала за старим дідом у глухе поліське село на край світу, майже за дві сотні кілометрів від обласного центру, — це щось... Можна було б зрозуміти, якби він був мільйонером чи бодай Аленом Делоном. Хоча очі у Миколи такі ж звабливо–блакитні, як і у французького улюбленця всіх жінок. І виглядає у свої шістдесят він не набагато гірше. Якби Делона та у цю скромну хатинку на околиці невеличкого любомльського села із трьома маленькими дітками на додачу — ще не відомо, як він виглядав би. Про цю подружню пару нині в Гороховищі й довколишніх селах уже не говорять. А як говорять — то в глибині душі, напевне, заздрять. Бо такі почуття, такі стосунки не можуть залишатися непоміченими. Недарма в перші роки, йдучи до їхньої хатинки, місцеві казали: «Іду до раю». Бо жили тут у своєму «курені» двоє закоханих людей. І не чути було звідти ні сварок, ні криків, ні п’яних бійок. Чим для села не рай? Мало хто знає, що молода Миколина дружина цілий рік у село майже не ходила, боялася людям на очі показуватися. Соромилася. Але все життя ховатися не будеш...