Із Миколою Жулинським «УМ» зустрілася під час VII Міжнародного конгресу україністів, який сьогодні завершує в Києві свою роботу. Свого часу пан Жулинський був президентом цього конгресу.
Академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Шевченка, автор численних наукових праць, голова Національної ради з питань духовності і культури при Президентові України у розмові з «УМ» розмірковує про те, як би в ідеалі держава мала піклуватися про україністів, розказав про загрозу закриття Українського вільного університету в Мюнхені, ліквідацію могили Володимира Винниченка в Мужені.
— Як ви оцінюєте стан україністики сьогодні?
— У широкому розумінні він має приємну тенденцію — все більше зацікавленості з боку світових вчених до України. Це викликано передовсім тим, що постала держава зі своєю глибокою історією, великою культурою, колосальним потенціалом. Тому багато русистів на Заході, які орієнтувалися на проблематику Радянського Союзу, переключаються на вивчення української історії, літератури, культури. Україна дає такі сигнали, що ми зацікавлені в цьому. Створення в 1989 році Міжнародної асоціації україністів надзвичайно стимулювало цей процес. Були створені національні асоціації в багатьох країнах. Ці асоціації також гуртують вчених і зараз зацікавлені в тому, щоб пізнавати Україну.
Проте мушу сказати «але». Тому що Україна, зі свого боку, ще не так активно цьому сприяє. Так, ми проводимо конгреси україністів, приїжджають до нас учені. Але мусить бути більш системно усвідомлена державна політика на підтримку науковців, які хочуть вивчати Україну, і для них треба створити умови. Тому потрібні відповідні гранти, які б уможливили роботу таких учених в Україні. Крім того ми повинні поставити на більш надійну основу міжнародну суспільну школу україністики, яка є в Національній академії наук і Київському університеті ім. Тараса Шевченка. На жаль, ті, хто хочуть вивчати українську мову, культуру, літературу, змушені самі оплачувати дорогу. А вони повинні приїжджати на повне наше державне утримання. Слід активніше практикувати в наших університетах навчання студентів, які хочуть вивчати українську мову, культуру, літературу, філософію. Для них також повинні бути спеціальні стипендії, відповідний гуртожиток. Хочу нагадати, що від навчання іноземних студентів Великобританія одержує більше коштів, ніж Росія від експорту нафти. На Заході таких спеціалістів підготувати неможливо. Вони можуть бути відповідно підготовлені лише тут, в Україні.
— Що ви очікуєте саме від цього, сьомого конгресу?
— Порушено багато цікавих тем, пов’язаних з історією України, і розглядаються мовознавчі, лінгвістичні проблеми. Я, чесно кажучи, якогось особливого прориву не чекаю, але переконаний, що ми маємо з цього конгресу зробити висновки і більше активізувати міжнародні наукові конференції. За останні три роки ми провели наукові конференції в Сімферополі, Ялті, Львові, Києві. Фінансування роботи Міжнародної асоціації україністів не задовольняє сьогоднішніх вимог і потреб, тому треба намагатися, щоб кошти виділяли не лише для проведення конгресу, а й для роботи Асоціації міжнародного конгресу на три–п’ять років.
— А держава — це хто конкретно? Від кого залежить фінансування україністики, зокрема Асоціації міжнародного конгресу?
— Що стосується, наприклад, Президента, якраз з його боку є велика увага. Саме завдяки Президентові Ющенку ми посилили зв’язки і контакти з діаспорою. Як ви бачите, жоден його візит за кордон не обходиться без зустрічі з українською діаспорою. І Президент ставить зараз питання, щоб ми фінансували українські школи за кордоном. А ми вже стільки років не можемо добитися від Верховної Ради внесення змін у бюджетну резолюцію, де би передбачалося фінансування дуже цікавого закладу — Європейського колегіуму польських і українських університетів у Любліні. Я там заступник голови конвенту, тобто наглядової ради. Б’юся — і не можу нічого зробити. Вже скоро виповниться десять років, як польська сторона фінансує цей колегіум. У нас там навчається по 100 аспірантів щорічно. Київ же не дає ні копійки на цей заклад. А він мав би перерости в Польсько–український європейський університет. Це щось на зразок Польсько–німецького університету.
Мушу назвати ще одну проблему. Це Український вільний університет у Мюнхені, заснований Михайлом Грушевським у 1918 році в Австрії, у Відні. Він має дуже цікаву серйозну наукову традицію. На сьогодні університет на порозі закриття: Німеччина говорить: у вас уже вільна держава, чому ми повинні фінансувати цей заклад? Німеччина, по суті, вже припинила фінансування Вільного університету.
— А Україна до цього підключилася?
— Нічого у плані фінансування з українського боку не змінилося.
— А за який же кошт університет зараз існує?
— За останні вкраплення від уряду Баварії. Я зараз про це пишу доповідну записку Президенту. Німці мають нам продати це історичне приміщення, і справа держави Україна — зберегти цей університет.
— Може так статися, що через рік Українського університету в Мюнхені не буде взагалі?
— Його може не бути вже й цього року. Під загрозою закриття Українська вільна академія в Нью–Йорку, Наукове товариство імені Шевченка у Нью–Йорку, Європейське наукове товариство в Сарсуелі під Парижем, величезна територія, яку можна було б придбати і мати там науковий центр у Франції і культурний центр, і так далі. І ми нічого не можемо зробити.
Ще один тривожний сигнал: начебто ліквідована могила Володимира Винниченка і Розалії Винниченко на півдні Франції, у Мужені. Закінчився термін перебування цієї могили на кладовищі, і коли ніхто не платить, ніхто нею не опікується — могилу ліквідовують. Я зараз намагаюся перевірити цю інформацію. Якщо так трапилося, то уявіть собі, як це так, що Українська держава втрачає могилу Прем’єр–міністра Української Народної Республіки, прекрасного письменника, одного з найвидатніших драматургів країни! За його п’єсою «Біла пантера і чорний ведмідь» у 1933 році в Німеччині було знято фільм. Фільм, на жаль, пропав під час Другої світової війни. П’єси Винниченка йшли в найкращих театрах Європи. Асоціація україністів порушує ці питання.
— Порушує перед ким — між собою чи перед конкретними чиновниками?
— Щоразу ми про це говоримо між собою, пишемо звернення до Верховної Ради і Кабінету Міністрів.
— Яка реакція на ці звернення на вулиці Грушевського?
— Не реагують. Питання не вирішуються, хоча про них там говорять.
— У Конгресі ви берете участь не тільки як представник секретаріату Президента, щоб зачитати офіційне вітання науковцям, а й як доповідач. Що для вас конгрес у цій іпостасі?
— Я маю доповідь «Гуманітарний потенціал України і виклики глобалізації», веду два «круглих столи». Один присвячений 100–річчю видатного українського вченого, мовознавця і літературознавця Юрія Шевельова, інший — Івану Франку, зокрема виданню 100–томного зібрання творів.
— Зберуться поважні науковці на «круглих столах», поговорять і що далі?
— Маємо намір перевидати твори Юрія Шевельова в Україні, передовсім мовознавчі й літературознавчі праці, а також спогади. Що стосується Франка, то вже розпочато роботу над 100–томним зібранням. Працюємо — зокрема, львівське відділення Інституту літератури — над персональною енциклопедією Івана Франка. До 150–річчя від дня народження Франка підготували три томи з 50–томного зібрання, які не вийшли тоді через цензурні заборони. Вони досі лежать у видавництві «Наукова думка», бо держава не виділила фінансування для того, щоб видати ці 3 томи і плюс ще великий том купюр, здійснених цензурою. Це, знову ж таки, говорить про ставлення української влади до свого класика. Хоча доручення Президента було, але досі робота не профінансована.
— Який результат зараз маємо з попереднього конгресу?
— Він був проведений у Донецьку. Перед ним — у Чернівцях, де я був президентом. Майже всі матеріали конгресу ми видали на базі Чернівецького національного університету імені Федьковича. На жаль, видання донецького конгресу затягуються. І це дуже прикро.
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
