Олександр Жовна: Тут простіше творити і менше «митців»

Прізище Олександра Жовни зазвучало після того, як знаний режисер Роман Балаян зняв фільм «Ніч світла» за його сценарієм. Фільм світлий і людяний, не ситий. Потім вийшли «Секонд–хенд» і «Партитура на могильному камені» — теж за сценаріями Жовни, а далі він сам прийшов у кіно. Як режисер екранізував написану ним драму «Маленьке життя». Правда, до кінотеатрів вона ще не потрапила. Письменник, режисер і сценарист мешкає на березі озера Лонго, в маленькому провінційному містечку Новомиргород Кіровоградської області. Ця нестолична прописка аж ніяк не заважає Олександрові бути цікавим і впізнаваним суб’єктом сучасної української культури.

Сімейний підряд як вимушений захід

— Пане Олександре, ваші тексти написані наче спеціально для того, щоб їх екранізували. Режисери це швидко помітили — з’явилися фільми «Партитура на могильному камені» та «Ніч світла»...

— Кіно — моє давнє захоплення. Я й писати почав тільки тому, що це набагато доступніше, ніж кіно: і крім ручки і паперу, нічого не потрібно. А кінематограф — не дешевий процес, потрібні величезні матеріальні ресурси, які не завжди є. Але якби я не написав свої книжки, навряд чи потрапив би в кіно. Так що я зробив мудро. Або хитро. Після роботи в кіно як автор сценарію, з’явилася можливість спробувати себе в режисурі, екранізувавши «Маленьке життя». Зіштовхнувся з численними складнощами знімального процесу. Відсутність повноцінної матеріально–технічної бази, постійної знімальної групи ... Тому, крім режисури, я освоїв майже всі кіношні професії. На знімальному майданчику доводилось бути і оператором, і освітлювачем, і художником, і декоратором, і гримером, і водієм, і вантажником. Виходячи з тих же міркувань економії коштів, я не запрошував дорогих акторів, які, до слова, часто не виправдовують своїх зіркових амбіцій та розмірів гонорарів. Знімав друзів, просто жителів свого містечка.

Сам виконав одну з ролей, перевтілившись у француза. Моя донька Настя зіграла мою доньку у фільмі. Спочатку я хотів запросити одну відому актрису. Вона сказала — п’ятсот доларів у день. Я зняв Настю за сто гривень. Результат — той же. Дружина зіграла найскромнішу, однак найважливішу роль, точніше деталь. У фільмі великим планом зняли її руку, яка зображувала руку померлої мами головного героя — хлопчика Пилипка. Так що працюємо на кіно всією сім’єю.

— Про фільм «Маленьке життя» багато писали і говорили, але на екрани він поки що не потрапив. Є труднощі із завершенням проекту?

— Хочеш творчості, «кіна» і кайфу — впрягайся і тягни. Наш проект «Маленьке життя» з самого початку супроводжувався великими випробуваннями. Започаткований Міністерством культури, він відразу залишився без фінансової підтримки того ж міністерства. І відтоді великі випробування почали чергуватися з великими дивами. Першим дивом стала група компаній «Фокстрот», яка погодилася допомогти міністерству, а точніше особисто мені. Спочатку купити кіноплівку, по суті, задовольнивши мій принциповий каприз — знімати кіно лише на кіноплівку. Адже, як на мене, кіно — це плівка. Тому що плівка — це живопис. Цифра, принаймні на сьогодні, — дитяча аплікація, яскрава і порожня, що створює ту мерзоту, запаковану в численні серіали, яка прив’язує до себе увагу плебсу. Це справді розчаровує. А труднощі, які слід перемагати заради справжнього мистецтва, не розчаровують, а приносять насолоду.

«Культурна еволюція» — повальна деградація

— Ваш фільм був проанонсований ще на етапі виготовлення. ..

— Так, а останній день зйомок припав на мій день народження — 15 лютого 2007 року. Це був такий подарунок! Майже як хвіст — для віслючка Іа. Події відбуваються у православному монастирі на початку тридцятих років минулого століття. Але це лише фон історії. У православній лексиці є два такі слова: «смирення» і «благодать», які мені дуже подобаються. Думаю, наш фільм саме про це, а ще він для дітей та їхніх батьків. Більше навіть для батьків — дитячі душі чисті та невинні, а фільм очищає і будить серця та душі. Раніше я уявляв, коли вийде на екрани цей фільм. Тепер не уявляю. Адже кіно — процес непередбачуваний, якщо на меті — створення чогось справжнього. Коли ж це чергове мило, то тут все чітко визначено, сплановано й обраховано. Нещодавно мені запропонували зняти художній фільм на престижному телеканалі. Виконавчий продюсер сказав: «Місяць — підготовка, місяць — зйомка, місяць — озвучка, і фільм на екрані». Я прочитав сценарій, точніше, кілька сторінок і відмовився. Заробити за кілька місяців непогані гроші спокусливо, однак пересилити себе і знімати нікчемні сюжети, від яких тебе нудить, складніше. Спробуйте слухати пісні Поплавського або Гордона. Тож будемо продовжувати розпочате, не переймаючись термінами здачі й заробітком.

— Як ставитеся до українського кіно в принципі?

— У мене є авторська сторінка в журналі культурного супротиву «ШО». Я там розмірковую про кіно, літературу, мистецтво. Робити це непросто, особливо коли справа стосується вітчизняного кінематографа. Адже «важко шукати чорну кішку в чорній кімнаті, особливо якщо її там немає». Раціональність людського буття зобов’язує століття випльовувати певну кількість творчого матеріалу.

У XIX ст. були літератори, у XX — кінематографісти. Далі природа вирішила — досить!

Пострадянське кіно — все примітивніше. Культурна еволюція — повальна деградація. Одна з героїнь моєї повісті «Експеримент», екранізованої Романом Балаяном, роздумуючи про кіно, каже: «Ти помітив тенденцію до зменшення кількості людей гарних зовні, душею? Це сталося відразу ж після смерті кінематографа, справжнього кіно з кінотеатрів, з великих екранів, з темних зал, де відбувалося таїнство захоплення кіногероями. Глядач хотів бути схожим на них: чарівних і загадкових жінок, красивих і мужніх чоловіків. Усім здавалося, що кожен із кіногероїв крізь темряву зали контактує лише з ним одним, вирізняє з темряви лише його одного. Глядач так захоплювався образом, намагався наслідувати його, що в результаті справді ставав схожим на своїх екранних кумирів. І тоді на вулицях зустрічались Жерари Філіппи і Ален Делони, Клаудії Кардинале і Орнелли Мутті. Тепер усе більше зустрічаєш виродків».

— Це ви про сумнівну тематику сучасного кіно?

— Це я про сюжети, запаковані в численні серії. Я процитую універсальну асоціативну формулу враження від сучасного мистецтва, виведену моїм товаришем — провінційним п’яницею, філософом, нігілістом. Якось випивши, він повернувся додому. Дружина сиділа біля телевізора. І нічого б страшного. Але дружина дивилась і слухала Михайла Поплавського. Як нормального мужика, його знудило... і він зробив дружині зауваження щодо її смаків та інтелекту. Дружина, виправдовуючись, пояснила, що слухає не вона одна, а й інтелігентні люди, помилково назвавши так чоловіків у краватках і жінок із декольте, які сиділи в концертній залі. Тут і народилась фраза, яка влучила «в яблучко»:«Нація, як допустила існування такого явища, як «поплавський», підлягає генетичному знищенню!» Такий от сумний гумор провінційного жартівника, який так і залишиться не почутий нацією.

І річ не в загальній культурі, потребах глядача, і не в мистецтві. А в агресивній випадковості, яка неадекватно заповнила не свою нішу, тим самим впливаючи на смак, створюючи орієнтири, що знищують особистість, з успіхом культивуючи примітивізм майбутніх поколінь.

— А сучасна українська література вам подобається більше?

— Тут більше процесу, подій. З’являються нові імена, тасуються старі. Але, здається, нічого особливого не відбувається. Є певна тусовка немолодих (тобто мого віку) письменників, які продовжують захоплюватися генієм один одного, запізніло експериментувати, інертно постмодернізувати, надуватися з останніх творчих сил. Але навколо нічого не відбувається, світ не змінюється, їх не помічають, і вони, схоже, нікому не заважають... Є, напевне, інші думки з цього приводу, більш оптимістичні, а як на мене...

Провінційність — не вада

— Якось у Богдана Жолдака спитали: « А Жовна — провінційний письменник?», на що він відповів: «Усі провінційні письменники живуть у Києві». Ви залишаєтеся на Кіровоградщині, щоб не стати провінційним письменником?

— Тут простіше творити і менше «митців». Мені і так є з ким випити. Коли у Стівена Кінга поцікавились, чому він не переїде жити в Нью–Йорк із невеличкого містечка, де він жив і писав, він пояснив: «А навіщо? У мене тут друзі, з якими ми граємо в футбол, а потім ідемо на пиво». Ні Толстому, ні Шолохову, ані їхній творчості ніяк не заважало їхнє місце проживання.

— Пане Олександре, а як ваші твори потрапили в японські та американські видавництва?

— З японцями вийшло так. У проекті «1+1» була книга «Квіти в темній кімнаті», де були вміщені два мої твори. Потім якось зателефонував мені упорядник цієї книжки і повідомив, що мою «Бабку» японці відібрали для публікації, і якщо я не проти, то він їм про це повідомить. Потім я отримав угоду англійською, з якої розібрав тільки «Бабка» і цифри з перекресленою літерою $. Думаю, це і було головним... в кінці стояло моє прізвище, і я підписав. З часом я отримав гонорар, а в Токіо вийшла книга. Практично теж саме вийшло і з «Кульгавою русалкою», але цього разу — в Америці. Про досконалість перекладу нічого не скажу — японською не володію, англійську знаю погано.

ДОСЬЄ «УМ»

Олександр Жовна народився 15 лютого 1960 року. Закінчив Київський державний інститут ім. Горького (нині — педагогічний університет ім. Драгоманова).

З 1982 року працює дефектологом у дитячому будинку для дітей з обмеженими можливостями (м. Новомиргород, Кіровоградська обл.). За творами Олександра Жовни зняті фільми «Партитура на могильному камені», «Секонд Хенд» (обидва — режисер Ярослав Лупій), «Ніч світла» (режисер — Роман Балаян). Минулого року дебютував як режисер, екранізувавши власну драму «Маленьке життя».