Сергій Карякін: Шахи — це професія, яка приносить радість

Шість років тому він став наймолодшим в історії шахістом, який досяг найвищого звання — міжнародного гросмейстера. На відміну від багатьох вискочок, котрі сяйнули в юному віці й зникли так само швидко, як і з’явилися, Сергій Карякін продовжив підніматися сходинками світового рейтингу, завойовуючи авторитет і повагу серед колег. На престижному турнірі «Аеросвіт–2008», що завершився днями у Форосі, Карякін другий рік поспіль опинився серед призерів. Розслаблятися 18–річному сімферопольцю ніколи — вже наступного тижня на нього чекає матч у Києві із популярним англійським гросмейстером Найджелом Шортом.

Скориставшись нагодою, кореспондент «УМ» запросив бронзового призера кримського турніру до дружньої бесіди, яка відбулася під зоряним нічним небом Кримського півострова.

«Купалися інші гросмейстери. А я ж місцевий»

— Сергію, чим нинішній турнір у Форосі виділявся на тлі інших змагань?

— Я грав удома — і вже це визначає його особливість. Я ставлюся до цього турніру інакше, ніж до «виїзних» змагань; по–іншому ставляться тут і до мене. Чимало людей приїхали підтримати саме Карякіна, за що я їм дуже вдячний. Намагався продемонструвати все, на що здатен.

— Встигав поглядати на інші дошки? Щось цікаве підмітив у грі суперників?

— Звісно, проглядав партії. Думаю, ці ігри цілком відповідали високій категорії турніру. У мене вийшла особливо цікавою партія з Олексієм Шировим навіть попри те, що вона закінчилися внічию. Рижанин пожертвував пішака, коня й ферзя, що стало для мене сюрпризом. До того ж комп’ютер підтримав дії Олексія, хоча зазвичай він подібні жертви «з’їдає».

— Крім шахів, під час турніру був час на щось інше? Купатися не ходив?

— Я ж місцевий, тому на пляж можу потрапити будь–коли. Як справжній кримчанин, купатимусь у серпні (сміється). Інші ж гросмейстери, наскільки я знаю, купалися частенько. Також для нас організували екскурсію Кримом з відвідинами Дня міста в Севастополі. Але я з тих самих причин не поїхав.

«Підказками краще не користуватися, бо пляма на шахраєві збережеться на все життя»

— Склад учасників «Аеросвіту–2008» вплинув на атмосферу турніру?

— Не так склад, як місце. Якихось особливих розваг тут немає, нічого не відволікає від гри. У Форосі ці 12 гросмейстерів постійно спілкувалися між собою. Усі поводилися, як справжні джентльмени, навіть коли грали один проти одного.

— Чому тоді між шахістами виникають конфлікти — наприклад, як у Карпова й Корчного, Крам­ника й Топалова?

— У стосунки Карпова й Корчного втрутилася політика. У дуелі Веселіна Топалова й Во­лодимира Крам­ника гостро постало питання чесної гри, яке зараз хвилює багатьох гросмейстерів. Хоча, мені здається, той скандал був штучним. Топалов програвав 1:3 й був близький до поразки в матчі, тому й вирішив вивести суперника з рівноваги. І своєї мети болгарин досяг, бо на певний час навіть повів перед. Але в підсумку програв.

Узагалі ж треба жорстко контролювати, щоб шахісти під час партій не отримували підказок, перш за все, комп’ютерних. Проте, гадаю, на нашому рівні таким ніхто не займатиметься. Бо, якщо один раз шахрая викриють, це буде тавро на все його життя.

— Але поразки й виграші на шахівницях впливають на стосунки між гросмейстерами?

— Коли справа доходить до боротьби за світову корону, можливо, й так. Але на звичайних турнірах — навряд чи. Принаймні я не сприймаю поразку як особисту образу. Краще не ображатися, а обіграти суперника наступного разу.

Зазвичай усі після партій дружньо спілкуються— англійською мовою більшість добре володіє. Я сам близько двох років вдосконалював її з репетитором.

«Я був останнім, хто обіграв найсильнішу комп’ютерну програму. Бо грав «по–людськи»

— Турнір у Криму підтвердив тенденцію, згідно з якою молоді шахісти — такі як, скажімо, ти й Карлсен, — на рівних конкурують із досвідченими майстрами. Із чим це пов’язано?

— Думаю, ми маємо завдячувати комп’ютерним програмам, які значно спростили заняття шахами. Раніше треба було збирати літературу тижнями, а тепер за пару хвилин можна знайти потрібний варіант. Бази в нинішніх комп’ютерів потужні — понад півтора мільйона партій.

— Виходить, шахісти уподібнюються до комп’ютерів?

— Можливо, частково й так. Але з людьми значно цікавіше грати, ніж із «залізяками», — через різні психологічні «штучки», прояви емоцій.

— Тебе доля також зводила у протистоянні з комп’ютером?

— У 2004 році я обіграв Deep Junior — чемпіона світу серед комп’ютерних програм. І, здається, виявився останнім, кому це вдалося. Думаю, вийшло це за рахунок того, що я грав «по–людськи». Тобто оцінював ситуацію на дошці, а не намагався знайти краще рішення, перебираючи варіанти, як це робить комп’ютер.

— Тож чи залишається ще в шахах місце для творчості?

— Коли люди грають між собою, творити можна, скільки душі заманеться. Нинішній «Аеросвіт–2008» теж приніс чимало цікавих партій. Наприклад, у моїй останній грі, з Карлсеном, я пожертвував пішака й відкрив море цікавих варіантів. Хоча, звісно, в дебютах зараз важко придумати щось оригінальне. Новинки зазвичай з’являються після 20 ходів.

«У п’ятирічному віці заявив, що не можу жити без шахів»

— Кожен із шахістів відкривав для себе цю гру по–своєму. Як це сталося в тебе?

— Шахами я зацікавився випадково. Якось у дитинстві побачив по телевізору рекламу, де йшлося, як пішак стає ферзем. І я почав питати в батька, хто то є такі. Він мені розповів про шахи, і ми з ним ледь не щовечора почали грати.

А якось ми проходили з мамою поблизу палацу, де працювала шахова секція, і я промовив фразу, яка змінила все моє життя: «Я не можу жити без шахів». Як для п’ятирічного хлопчака — дуже нетривіально (сміємося). Після цього мене віддали на шахи, а далі все зрозуміло — я зав’язнув.

— Шахи не відволікали від занять у школі?

— Швидше, навчання у школі відволікало від шахів. Але вчителі йшли мені назустріч, і вже з четвертого класу, коли я виграв чемпіонат України, зробили для мене вільне відвідування.

— Щось іще тебе захоплювало в дитинстві, чи шахи відсунули все інше на другий план?

— Насправді я був звичайною дитиною: ганяв у дворі в футбол, бавився комп’ютерними іграми, ходив навіть на гурток малювання, п’ять років — у секцію акробатики! Але ніщо так не захоплювало, як шахи. Хоча у старших класах навідувався й на дискотеки, як і більшість моїх ровесників...

— Батько — твій єдиний тренер?

— Ні, чому? І в Краматорську я працював із кількома фахівцями, і навіть під час турніру в Форосі я телефоном отримував рекомендації від знайомого гросмейстера з Києва.

— Як тебе занесло до Краматорська?

— Я переїхав до Краматорська у віці дев’яти років, бо там була сильна шахова школа. Керував нею нині покійний, на жаль, Михайло Пономарьов. Саме завдяки йому нинішній киянин Руслан Пономарьов у 2002 році став чемпіоном світу. Школа платила мені стипендію, допомагала у фінансуванні поїздок та в роботі з тренерами. Після смерті Михайла Микитовича у школі змінилося керівництво, ми не знайшли спільної мови, і 2003 року я повернувся до Сімферополя.

«Друзі по збірній — суперники по турнірах»

— У складі клубів ти ставав чемпіоном чотирьох країн. Українські змагання відрізняються від закордонних?

— У нас фактично лише одна команда професіоналів — «Київ чес» (торік називалася «Кістоун»), за яку я незабаром знову буду виступати. Кримчани, наскільки я знаю, приїжджали на змагання ледь не за свої кошти. Турнір «Аеросвіт» у Форосі наразі є єдиним професіональним змаганням в Україні. Звісно, хотілося б, щоб подібних турнірів у нас було побільше.

— Чим виступи за коман­ду від­різняються від ін­дивідуальних?

— У них різна стратегія. Наприклад, коли команда програє, ти мусиш рятувати ситуацію й грати винятково на перемогу. А буває: треба без ризику відстояти нічию. Тобто діяти не лише з власних міркувань, а залежно від розстановки сил на дошках партнерів.

— Що відчуваєш, коли граєш проти партнерів по збірній України: Іванчука, Ельянова, Волокітіна, Пономарьова?

— Вони мої друзі поза ігровим столом, але за шахівницею ми по різні боки барикад.

— У більшості видів спорту перехід із молодіжного рівня на дорослий дається дуже важко. А в шахах є таке?

— Особисто в мене цей перехід відбувся дуже швидко й непомітно. Після того як в 11 років виграв чемпіонат світу серед дітей, я став грати винятково на дорослих турнірах. Спочатку було навіть легко, бо дорослі мене недооцінювали. Але потім зрозуміли, що треба грати серйозно.

— Тепер ти — величина у світі шахів, 13–й у світовому рейтингу. На вулицях рідного Сімферополя тебе впізнають?

— Так, доволі частенько. Можуть щось спитати, попросити автограф. От батько нагадує, що перший автограф я дав після турніру в Судаку у віці дев’яти років — жінці з Санкт–Петербурга.

— До речі, в Таврійському університеті у вас викладають українською мовою?

— Ні, у нас все російською. Хоча в школі я вчив українську, все розумію, але говорю погано. Якось у Києві мене на радіо попросили, щоб я чогось побажав слухачам українською. Успіхом ця операція не увінчалася.

— Громадянство інших країн тобі не пропонували прийняти?

— Конкретних пропозицій не було, хоча кілька років тому американці наче підбивали клинці. У сучасному світі отримати паспорт іншої країни не є великою проблемою. Усе залежатиме від відношення держави до своїх спортсменів.

— Чим цікавишся, крім шахів?

— У футболі вболіваю за «Таврію». Стежу за політикою — це наче серіал (сміється). Полюбляю грати в настільний теніс, більярд. Якось, у 2002 році, після матчу за звання чемпіона світу в Москві між Пономарьовим та Іванчуком довелося зіграти в більярд разом із партнерами по збірній і послом України в Росії.

ДОСЬЄ «УМ»

Сергій Карякін

Наймолодший міжнародний гросмейстер в історії шахів (звання здобув у віці 12 років 7 місяців).

Народився 12 січня 1990 р. у Сімферополі.

Чемпіон Європи серед дітей віком до 10 років, чемпіон світу серед дітей віком до 12 років.

Чемпіон Шахової олімпіади 2004 р. у складі збірної України.

Чемпіон Франції, Іспанії, Росії, України в складах клубних команд.

В останньому рейтингу ФІДЕ від 1 квітня 2008 р. посідає 13–те місце.

Студент Таврійського національного університету в Сімферополі (спеціальність — фізичне виховання).

Неодружений.

ЩО НАШЕ ЖИТТЯ? ШАХИ

«Не скажу, що це настільки прибутковий вид спорту»

— Сергію, чим для тебе шахи є зараз?

— Це моя робота, яка мені дуже подобається. Хоча, коли я починав, ніхто не бачив мене шахістом–професіоналом. Це виглядало як гра для загального розвитку дитини.

— Після перемоги на Шаховій олімпіаді держава відзначила тебе нагородами? І взагалі, чи можна на шахах добре заробити?

— Чесно кажучи, Україна не надто маніжить своїх спортсменів, особливо в неолімпійських видах спорту. Через це провідні українські гросмей­стери змушені виступати на комерційних турнірах за кордоном. Не скажу, що це настільки прибутковий вид спорту. Навіть потрапивши до першої сотні рейтингу, зовсім необов’язково, що вдасться заробляти собі на хліб винятково шахами. На більш–менш гідну винагороду можуть розраховувати лише ті, хто входить до двадцятки кращих. Але туди ще спробуй пробитися!

Члени збірної України з шахів отримують від держави невеличку стипендію та підтримку під час поїздок на чемпіонати Європи, світу, Олімпіади. Мені, як може, допомагає Федерація шахів Криму.

— Чи не було думок змінити професію?

— Наразі мене влаштовує все, що пов’язано зі світом шахів, тож нікуди йти не збираюся. Адже я граю у своє задоволення, і це головне.

— Як ти ставишся до твердження, що шахи — це не вид спорту, а просто гра?

— Можливо, раніше, коли одна партія могла тривати по кілька днів, так і було. Але нині, коли контроль часу скоротили, це точно вид спорту. Від тебе вимагається швидко реагувати на ситуацію й приймати рішення, що в підсумку визначає результат.

— Енергії шахи забирають багато?

— Учені з Каліфорнії встановили, що шахісти витрачають стільки ж енергії, як і гравці в американський футбол. Шахи насправді дуже вимотують фізично й психологічно.

— Мабуть, це передбачає добрий відпочинок?

— Так, і поїсти, й поспати полюбляю (сміється). Можу спати години до дванадцятої — поки не розбудять. Майже всі шахісти пізно лягають і пізно прокидаються.