Із трактора... в інтернет

На перший погляд — звичайна сільська школа. Не з тих, що за протекцією Президента будують до принагідних дат, а скромна двоповерхівка, зведена 50 років тому. Проте Красилівський навчально–виховний комплекс — особливий заклад не лише в масштабах Ставищанського району. Тут учні не просто здобувають базову середню освіту, а й вчаться водити трактори та автомобілі, а по закінченню школи отримують водійські посвідчення державного зразка. 80 відсотків випускників стають студентами вищих навчальних закладів, і багато з них стажуються за кордоном. На території школи — єдина діюча в районі теплиця, на пришкільних ділянках діти самі вирощують городину для їдальні, а після уроків у комп’ютерних класах заходять в інтернет. Тепер директор сільської школи мріє про басейн.

Заклад нового типу

«Зазвичай у школі як? Відробили вчителі обов’язкові години — і додому. А цей директор так зумів організувати роботу, що колектив працює на результат, а не заради копійки. То справжні патріоти села. І попередник у нього був такий, що днював і ночував у школі. Тому й результати в Красилівській школі високі. Сьогодні в Петра Марчука половина сусідньої Черкащини вчиться», — розповідає голова Ставищанської райдержадміністрації Василь Рацюк.

У кабінеті директора — густий аромат півонії. Так пахне добре пам’ятний період шкільних екзаменів і солодке передчуття канікул. У Красилівській школі закінчуються іспити дер­жавної атестації і триває період навчально–виробничих практик. Результатами зовнішнього оцінювання директор задоволений — більшість дітей підтвердили свої знання, а дехто навіть отримав вищі бали, ніж мав у семестрі. Цю школу — навчально–виховний комплекс — називають закладом нового типу. У Ставищанському районі три таких школи, з яких дві — у райцентрі. Сільських шкіл в області, як Красилівська, — одиниці. «Заклад відкрито 2000 року, — розповідає Петро Марчук. — Спершу на базі середньої школи створили міжшкільний виробничо–навчальний комбінат, який своїм завданням вбачав професійну орієнтацію. Оскільки школа сільська, то йшлося про професії тракториста–машиніста, водія автомобіля. Але згодом виникли проблеми коштів, демографії та постало питання про реорганізацію сільської освіти. Відтак вирішили об’єднати школу І—ІІІ ступеня, міжшкільний навчально–виробничий комбінат, агротехнічний ліцей. Ось із таких модулів структурно складається наш заклад. На території школи діє інтернат. Тут живуть діти, які приїздять на навчання з сусідніх шкіл — Бесідки, Гейсихи, а також із Черкащини. Є навіть учень, який приїхав до нас із Києва».

Як показала практика, таке об’єднання найбільш оптимальне для сільської місцевості. Навчаючись у вищих навчальних закладах і маючи «виробничі» дипломи, колишні випускники мають змогу поїхати на практику за кордон. Красилівські діти стажувалися в Англії, Голландії. «Це також чудовий стимул», — переконаний директор.

Сьогодні тут навчається 200 дітей — якщо не рахувати тих, хто здобуває освіту в міжшкільному навчально–виробничому комбінаті. Хоча загалом масштаби школи дозволяють розмістити в її стінах 350 школярів. Діти, які мешкають у гуртожитку–інтернаті, отримують чотириразове харчування, місцеві школярі раз на день мають гарячий обід. У розпорядженні школи власні автобуси, якими учнів із сусідніх шкіл підвозять на навчання. З фінансуванням складніше. «Село сьогодні переживає складну демографічну ситуацію, — говорить Петро Петрович. — Тому відчуваємо проблему з наповнюваністю класів. А звідси — і труднощі з фінансуванням. Щороку коштів на ремонт, реконструкцію виділяється дедалі менше. На жаль, єдиний надійний спонсор сьогодні — це батьки».

Щоб не «плавати» в навчанні

Класи потроху ремонтують — у коридорах двоповерхового просторого приміщення стоїть свіжий запах фарби. «Ось актова зала на 120 чоловік, а тут бібліотека, у фондах якої — 17 тисяч книг, маємо шкільний музей», — Петро Петрович проводить екскурсію.

Я потрапила до Красилівки по обіді, тож учнів у школі застала небагато. Але звернула увагу, що діти навіть із незнайомими людьми вітаються «за кілометр». «Наші учні справді вирізняються з–поміж ровесників з інших шкіл, — запевнив директор. — І якщо ви поїдете на олімпіаду чи змагання — то відразу впізнаєте дітей з Красилівської школи. Вони інакше поводяться, організованіші. У нас у школі так: якщо сказав учитель, що треба цим займатися, то зайвий раз переконувати не доводиться. Іноді нас критикують за начебто авторитарні форми роботи. Але в моєму розумінні авторитаризм — це дисципліна. Без неї сьогодні ніяк. Діти мають розуміти, як себе вести в тій чи іншій ситуації. Сьогодні говорять, що школа утискає права дитини, але хіба нормально, коли діти знущаються з учителів? Уседозволеність — небезпечна річ. Дисципліна ж спонукає до того, що дитина може тримати себе в руках».

Петро Марчук переконаний: якщо не маєш сили волі й самодисципліни, то і в навчанні «плаватимеш». Адже вчитися — це важкий труд. А сучасні діти часто шукають легкого шляху до успіху. І такий підхід — щодо дисципліни — схвалюють батьки. «Сьогодні всі хочуть бути юристами, дипломатами, прокурорами. А де треба докладати багато праці, наполегливості і впертості, туди не дуже прагнуть», — констатує він.

Так само, як учнями, директор пишається педколективом. Сьогодні у Красилівській школі майже немає плинності кадрів. «Розумному, доброму, вічному» дітей навчають 33 педагоги, третина з них — чоловіки. Останній показник, можна сказати, унікальний, бо нині чоловіки–вчителі у школах — рідкість. «А це впливає на навчально–виховний процес, — визнає керівник. — Для юнаків особливо важливо спілкуватися з педагогами–чоловіками. Житлових проблем мої колеги не мають: поруч зі школою — багатоквартирний житловий будинок для вчителів».

І ніяких секретів

Система довузівської підготовки, яка діє в Красилівській школі, передбачає окремі години з профільних предметів. Діти додатково займаються після уроків, у вихідні. Все це — за програмами, які погоджують з вищими навчальними закладами. Найтісніше школа співпрацює з Білоцерківським національним університетом, з Національним аграрним університетом, Таращанським агротехнічним коледжем. «Звісно, у зв’язку з введенням зовнішнього оцінювання ці договірні схеми ламаються, треба вносити доповнення, змінювати підходи, — говорить директор. — Хоча Білоцерківський університет пішов нам назустріч: спільно організували олімпіаду, і 14 наших учнів, які брали в ній участь, рекомендовано до вступу за умови, що матимуть сертифікати, не нижчі, ніж 124 бали за 200–бальною шкалою».

Директора часто запитують, у чому притягальна сила Красилівської школи? «А секретів немає, — пояснює Петро Петрович. — Є досвід, традиції, які сприяють тому, що діти, які розуміють важливість знань, хочуть навчатися саме в нас».

Один із традиційних напрямків виховної роботи — військово–патріотичне виховання, у цьому плані школа — одна з найсильніших у регіоні. Не менш важливе питання — проблема здоров’я, профілактика захворювань, фізичний розвиток дітей. «Офіційна статистика свідчить, що діти в школах сьогодні на 70—80 відсотків хворі, — хвилюється директор. — Тому моє переконання: школярів треба привчати до занять спортом. У нашій школі аж два спортивних зали. Якщо в навчальному закладі бракує спортивного залу або вона в аварійному стані — це катастрофа. Бо де учням займатися з листопада до березня? І чи можна в такому разі говорити про повноцінний фізичний розвиток дитини? Двері нашої школи відчинено з восьмої ранку до восьмої вечора. Замість того щоб тинятися вулицями, курити потайки, пити пиво чи дивитися якесь недолуге відео, краще пограй у баскетбол, футбол, штангу потягай — кажу своїм вихованцям. Так що вечорами й у вихідні школа наша аж гуде...».

Директорська мрія

Звісно, проблеми є, як і скрізь, визнає директор. І зізнається: є в нього мрія, над втіленням якої сушить голову всі вісім років на директорській посаді. Наприкінці 1980–х на території школи започаткували будівництво плавального басейну. Звели стіни, почали робити дах, уже стояло питання про будівництво чаші. Але виникли проблеми з фінансуванням — і будівництво припинили. Сьогодні це об’єкт підвищеної небезпеки — стоїть без догляду і перспектива його незрозуміла.

«Під час візиту голови Київської облдержадміністрації Віри Улянченко до нашого району відбулася цікава розмова, і ми повірили, що об’єкт отримає нове дихання, — говорить Петро Петрович. — Сьогодні в дітей проблеми з поставою, опорно–руховим апаратом, захворювання дихальних шляхів, тому плавання для багатьох може стати панацеєю. А також великим поштовхом у розвитку регіону. В селі ж нині мало хто залишається. Молодь, отримавши атестат, їде навчатися і залишається далеко від дому. Ви уявляєте, якби в нас з’явився басейн? Це було б справжнє диво! Хоча ні — це реальність. Треба тільки вірити в неї».