Іван Лучук: Укладаю антології так, щоб у них було чути мої пальці

«Читання і писання — це переборювання ліні»

— Багато гарних справ починаються на Форумі видавців у Львові, — каже Іван. —Позаминулого року саме на Форумі почалась моя співпраця з тернопільським видавництвом «Навчальна книга — Богдан». Першим моїм сюжетом було видання історії світової поезії. Ось–ось це видання має з’явитися друком. Один із редакторів видавництва Борис Щавурський, з яким ми тоді щойно познайомились, поцікавився, чи я часом не маю планів створювати ще й якусь антологію. Кажу: «Та в мене є тих антологій!» (сміється. — Авт.) І я почав піднімати свій численний доробок у цій царині. Почали думати над концепцією.

— Чим тобі особисто цікаві й дорогі антології? Адже їхнє упорядкування — праця марудна й часом невдячна. В наших реаліях упорядницька праця має вигляд дорогого задоволення.

— Почну з назви серії антологій. Спершу я думав назвати її «Парнасленд». Адже я п’ять років був у львівській газеті «Ратуша» провідником «Парнасленду». Але зупинився на мудрішій і поміркованішій назві «Дивоовид»: за назвою першої антології з серії, яка вийшла торік напередодні львівського Форуму видавців. Крім однойменної антології, нині вже здано до друку ще сім. Питаєш, як я ставлюся до антологій? Книга — джерело знань (бурхливо регоче).

На мою думку, антологій мусить бути багато. Їх може упорядковувати як один автор, так і група авторів. Вони можуть бути укладені суб’єктивно, тенденційно, хронологічно, як завгодно. Але в повноцінному літературному процесі їх мусить бути багато — різних і розмаїтих. Я намагаюсь укладати антології так, щоб там було чути мої пальці чи пальці моїх співупорядників. Щоб було видно індивідуальність автора антології. На не такому вже й далекому заході (на Балканах, у слов’янських країнах) навіть виноситься ім’я автора–упорядника антології на титул книжки. У нас так не робиться. У нас ім’я упорядника зазначається скромно, дрібним шрифтом. То й нехай! Маємо таку традицію і не будемо її ламати. Для мене особисто антології — це щось таке еволюційно–сімейне. Мій покійний тато упорядкував багато антологій. Ще більше їх було в нього в задумах. У дитинстві я фанаберився і відхрещувався від цього його захоплення, воно мені здавалось якимось ніби вторинним. У перехідному віці хотілося бути ні на кого не схожим. Але тата не стало, а традиція залишилась, і я її продовжив.

Антології — дуже помічна річ в освіті. Люди так чи інак — ліниві. І читання, писання — це однак переборювання ліні. Укладачі антологій допомагають оцим лінивим людям дістати максимум інформації, максимум вражень про певний літературний пласт з однієї книжки. Замість 150 книжок людина візьме мій хоч і грубенький, але один «Дивоовид» і матиме враження про кращі тексти української поезії зазначеного періоду. Це ще й шалена економія виходить. Майже так само, як купувати дорогий крем гарної фірми, якого тобі вистачить на цілий рік. Чи купувати кільканадцять тюбиків гіршого дешевого крему, який зрештою обійдеться тобі втричі дорожче.

Я вдома маю десятки, якщо не сотні, антологій різних жанрів, різними мовами, з різних країн. Якщо якийсь автор мене зацікавлює більше за інших авторів, то я вже починаю шукати інші збірки того автора, щоб пізнати його творчість повніше і глибше.

«Упорядницька праця забирає більше сил, ніж писання оригінальних текстів»

— Упорядницька праця, як і праця перекладацька, в нас нині не в пошані. Якщо, звісно, пошану вимірювати винятково гонорарами. Так було завжди, чи зараз просто не кращі часи?

— Давай не чіпатимемо на газетних шпальтах гонорарів. Це, скажімо так, не американське запитання...

— Я не прошу тебе називати розмір гонорарів. А прошу порівняти те, як оплачувалась робота над упорядкуванням антологій колись і зараз. І ставлення до такої праці видавців. Он Леоніда Фінкельштейна після видання антології української прози ХХ сторіччя в упорядкуванні Віри Агєєвої називають видавцем–самогубцем. Бо вважають, що такі видання збиткові.

— Упорядкування — це колосальна праця. Це не просто сів і щось там зібрав докупи. Упорядницька праця — це вся ерудиція, вся освіта, зокрема, освіта спеціалізована, це — смак і життєвий досвід. Ця робота забирає інтелектуальних сил не менше (а може, навіть і більше), ніж написання оригінальних текстів. Звичайно ж одна людина не напише такого обсягу гарних віршів, як у величезній антології. Що там, скажімо, я написав? Кілька сотень віршів. А вибрані й упорядковані чужі вірші вже стають ніби рідними. Ти показуєш свій смак, свої уподобання, і певним чином своє обличчя теж. При тому, що упорядковані тексти можуть бути світоглядно і стилістично полярні від твого стилю, від твоєї поетики. Що більше контраверсійних антологій, тим багатший є літературний процес. Антології готуються під замовника. Хоча я маю купу напрацьовок, які практично робилися «у стіл». Або, скажімо, антологія сербської поезії для дітей «Кошеня в кишені» у перекладах моєї покійної мами Оксани Сенатович, мала вийти у «Веселці» на початку 90–х. Але щось тоді зірвалось уже на рівні верстки. Тепер ця антологія виходить у моїй серії.

Або антологія еротичної поезії ХХ століття «Біла книга кохання», яку ми робили разом із тобою. Ми ж не робили це під конкретне видання. Збиралося все на голому ентузіазмі...

— Тому з моменту ідеї цієї антології до її виходу й минуло 18 років!

— Але ж вона таки виходить! І ці 18 років аж ніяк не позначились на її мистецькій вартості й актуальності. Насправді я дуже оптимістично дивлюся в майбутнє. Хай там що кажуть, українське книговидання покращується і розвивається. Маємо багату літературу, то мусить бути багатим і ринок цієї літератури.

«У дитинстві я мав прізвисько «письменник»

— Твої діти знають, чим ти займаєшся, чи їм однаково?

— Вони ще замалі, щоб цікавитися, що конкретно я роблю. Знають лише, що коли їм кажуть: «Тато працює», — то не можна залазити йому на голову, не можна канючити комп’ютер, щоб погратися в ігри. Канючать уже практично всі, крім хіба що найменшого сина, який має лише 4 місяці. Трирічна Леся вже вміє відкривати комп’ютер, а найстарша Оксана часом і зламати щось може.

— Як твої діти відповідають на запитання, хто їхній тато?

— Дев’ятирічна Окасана нещодавно виступала в школі. Презентувала свій кольоровий альбом «Мій рід». Мене вона представила як письменника і науковця. Розповідала про дідуся й бабусю, Володимира Лучука та Оксану Сенатович. Оксана звичайно ж знає, що вони були письменниками і їхні твори вивчають у школі, і пишається цим. Знає дочка не лише про дідуся і бабцю, а й про прадідуся і прабабцю, а також про прапрадідуся і прапрабабцю, художницю Ольгу Сенатович. Збереглися її чотири картини.

— Дві з них я, здається, бачила у вас у квартирі?

— Так, це такі круглі картини 1910 року: перевернуті кошики, один зі сливами, а один із полуницями. Тобто старша дитина знає про свій рід і знає, чим займається її тато. Для менших дітей — це абстракція, вони й не мусять цього знати. Мають бачити перед собою тата, а не письменника. До речі, в дитинстві моє вуличне прізвисько було «письменник» (сміється). В нашому районі траплялись російськомовні діти, то й вони казали «пысьмэннык».

— Ви живете у письменницькому будинку?

— Ні, з письменників тільки я там залишився. Хоча в 1960 році цей будинок збудували саме для письменників.

— Розповідав колись, що над вами жила дружина Григорія Тютюнника (старшого брата Григора Тютюнника)?

— Так. Олена Федотівна жила на два поверхи вище. Григір Тютюнник, коли приїжджав до них у гості, завжди до нас заходив. Вони з моїм старшим братом мали однакові штормівки. І якось Григір переплутав і забрав Тарасову штормівку. Тарас надягає її, залазить до кишені і бурчить: «Що це в мене тут за дурний гребінець такий?».

«З дітьми я не строгий Песталоцці»

— Правда, що малими ви з Тарасом були неймовірно розкомплексованими дітьми, справжніми шибайголовами?

— Так. Дуже прикрі були. Олена Федотівна якось принесла для нас «рогальки з мармулядою» в цукровій пудрі. А ми саме тоді були не голодні на солодощі. Вона зайшла до нас із тими рогаликами (в ті роки двері нашого помешкання ніколи не замикались), а ми надкусили, перезирнулися і давай бігти кидати їй услід ті пиріжки, з третього аж до п’ятого поверху. Зайве казати, що батьків тоді вдома не було. Та й при батьках ми страшенно бешкетували. В нас удома часто влаштовувались якісь поетичні посиденьки, то нашим із Тарасом коником було розібратися і наголяса стрибати перед гостями. Ну, й стільці ми любили з–під гостей прибирати, кульки на голову надягати, а часом мололи таке, що зараз і згадувати соромно.

— Твої діти такі ж «відірвані»? Кажуть, що діти вдачею частіше подібні не на батьків, а на дідів.

— Не думаю, що існує якесь правило. Щодо моїх дітей, то даю їм свободу. Роблю, звичайно, й зауваження, але я не є «строгим Песталоцці».

— Лупцюєш їх?

Іван округлює очі:

— Та ти що?! Правда, якось мені Сянька (так Лучуки лагідно називають старшу донечку Оксану) вилила гарячий чай на... коліно... так би мовити (сміється). То отримала по дупі.

— Як коліно?

— Та працює!

Ми регочемо так, що люди озираються на лавочку, де ми сидимо.

— А тебе іноді лупцювали?

— Як кажуть білоруси, «нє будзєм аб гетам».

— Ага, отже, лупцювали! Ма–а–а–а–ло лупцювали.

— Отож і кажу: мало! — знову регоче Іван.

ДОВІДКА «УМ»

Серія антологій «Дивоовид» виходить у видавництві «Навчальна книга — Богдан». Це сім фундаментальних збірників поезії, упорядником чи співупорядником яких є письменник Іван Лучук.

1. «Історія світової поезії».

2. Антологія «Вертоград» засвідчує безперервність процесів поетичного розвитку в Україні протягом останньої історичної тисячі років. Під однією обкладинкою зібрано твори найдавніших і найновіших 303 авторів, давні пісні, псалми, анонімні тексти.

3. «Зелене Око» є своєрідною антологією української поезії для дітей — тут і хрестоматійні вірші, відомі більшості читачів, і досьогочас маловідомі твори.

4. До антології української любовної лірики кінця ХІХ — початку ХХІ ст. «Літургія кохання» увійшли вірші 270 поетів.

5. Антологія серболужицької поезії для дітей «Ластівка з Лужиці» в упорядкуванні Івана Лучука і Тараса Лучука.

6. «Біла книга кохання» — антологія української еротичної поезії. Упорядкування Івана Лучука та Вікторії Стах. До книжки увійшли 313 віршів 141 автора: визнані класики нашого письменства, і маловідомі поети, а також сховані за псевдонімами персоналії.

7. «Кошеня в кишені» — антологія сербської поезії для дітей у переспівах Оксани Сенатович. Упорядник Іван Лучук.