Торік в Україні народилося 468 тисяч малюків. Із них близько двох тисяч змогли побачити світ лише завдяки допоміжним репродуктивним технологіям — у тих подружніх пар, які впродовж багатьох років залишалися безплідними. З яких причин майже півтора мільйони українських сімей не мають дітей? Чим Україна в цьому аспекті відрізняється від інших європейських держав? Хто може отримати шанс на безкоштовну допомогу в державних центрах репродуктології? Чому впродовж останніх років акушери–гінекологи, андрологи, урологи б’ють у всі дзвони, щоб привернути увагу держави до проблеми бездітності та безпліддя в Україні? Відповіді на ці питання «УМ» шукала у спеціалістів, чия професійна діяльність безпосередньо пов’язана з вирішенням цієї серйозної проблем.
«Ми познайомилися, коли нам було по 14 років, — розповідає «УМ» молода жінка, яка нещодавно стала мамою двох чарівних хлопчиків. — Спочатку Олег просто проводжав мене додому, потім досить сором’язливо взяв за руку. Ще через деякий час був перший поцілунок та перші слова кохання. Ми були ще дітьми, але поставилися до нашого почуття дуже серйозно. Закінчивши школу, ми зіграли невеличке весілля. Навіть спротив батьків (вони побоювалися, що для нас це лише гра в доросле життя) не відвернув нас від серйозного рішення. Згодом переїхали до власної квартири. У нас вистачало часу на все — навчання, роботу, прогулянки, походи в кіно. Починаючи з 18 років, мріяли про маля, але нічого не виходило...»
Після двох років невдалих спроб зачати маля Олег та Ольга вирішили піти до лікаря. Пройшли різноманітні дослідження, здали аналізи. Вердикт спеціаліста просто вбив — ні чоловік, ні дружина не могли мати дитину. В обох знайшли захворювання, які заважали заплідненню. Для подружжя це була справжня трагедія! Адже вони так мріяли про дитину, слідкували за своїм харчуванням та здоров’ям...
«Перші три місяці після поганої звістки ми перебували у своєрідному трансі, з якого вивела мати Олега. Свекруха знайшла гарного лікаря, який займався проблемами безпліддя. Він ще раз нас обстежив. Поставив безліч запитань, які, як нам здалося, взагалі не стосувалися нашої проблеми. І видав свій вердикт — дитина буде, треба лише добре пролікуватися. Ми витратили цілий рік на очищення організму. Після закінчення курсу повторно здали аналізи. Результати були добрими. А ще через деякий час мій лікар–гінеколог потішив доброю звісткою — вагітна. Радощам Олега не було меж. Він готовий був стрибати під стелю. Нашим близнятам Ярославу та Богуславу вже два рочки. Колись я розповім їм, яким жаданим було їхнє народження».
Історія Ольги та її чоловіка Олега, які довго не могли зачати дитину, закінчилася чудово. Завдяки допомозі лікарів Ольга змогла народити відразу двох здорових діточок. На жаль, не всі історії, в яких фігурує діагноз «безпліддя», закінчуються так швидко й позитивно. В Україні, за словами головного акушера–гінеколога В’ячеслава Камінського, близько півтора мільйона сімейних пар не мають дітей. Певний відсоток просто не бажає поповнювати родину, але більшість — не можуть.
За словами фахівців, основними причинами безпліддя є запальні захворювання статевих органів (хламідіоз, мікоплазмоз, уреаплазмоз, сифіліс, гонорея тощо), гормональні порушення та непрохідність маткових труб у жінок чи сім’явивідних шляхів у чоловіків. Тішить те, що у 80–90 відсотках випадків проблему можна зняти, не застосовуючи штучного запліднення. Головне — правильно поставити діагноз і грамотно призначити лікування. А от решті пацієнтів, яких вилікувати не так легко, доводиться несолодко.
«Серед причин безпліддя в Україні на перше місце виходять проблеми трубного походження, — каже віце–президент Української Асоціації репродуктивної медицини (УАРМ), директор клініки репродуктивної медицини «Надія» Валерій Зукін. — І в цьому ми відрязняємось від багатьох країн світу. У нас безпліддя вторинне і трубного походженя, а в них — первинне, ендокринного походження. Це пов’язано з великою кількістю абортів, які 10—15 років тому масово робили українські жінки. Відлуння того буму абортів уже потроху вщухає, але ситуація виправляється дуже повільно. На другому місці — ендометріоз, генетично запрограмований імунний дефект, від якого потерпають до 25 відсотків жінок в усьому світі. Далі — синдром полікістозних яєчників та інші захворювання».
Зрештою, деякі проблеми безпліддя можна вирішити шляхом тривалого лікування (в середньому — упродовж року). Деякі — шляхом допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ). Останні — задоволення не з дешевих. Тому до приватних клінік звертається не кожна родина, яка безуспішно хоче малюка. Ті ж люди, чиї статки не дозволяють «товаришувати» з приватними центрами, сподіваються на допомогу держави. Якщо родині пощастить, вона пройде один цикл (спробу) допоміжної репродуктивної технології за рахунок державного фінансування.
«На застосування допоміжних репродуктивних технологій за рахунок держави існує певна квота, — зазначає президент Української асоціації репродуктивної медицини, професор Олександр Юзько. — Торік бюджетні кошти виділялись на 617 пацієнток, цьогоріч — на 770, наступного року, сподіваємось, буде більше. Для жінок, які потрапили до цього переліку, держава закупає витратні матеріали, реактиви, середовища, медикаменти, необхідні для успішного запліднення. І сума, яка витрачається на одну пацієнтку, може бути різною — залежно від складності ситуації. Пацієнт має оплатити свій проїзд до медичного центру та проживання в цьому місті».
На тлі 46 тисяч українських родин, які потребують такої допомоги, 770 безкоштовних спроб — крапля в морі, кажуть репродуктологи. Але й це — краще, ніж зовсім нічого. Як же бездітна пара може отримати запрошення на державне лікування? Після необхідних медичних досліджень оформлюється заявка на участь у програмі, яку слід направити до місцевого відділу охорони здоров’я або до МОЗу. У столиці збирається спеціальна комісія, до складу якої входять представники МОЗ та відповідних центрів. Вона відбирає пацієнтів, формує протоколи, які повинні підписати члени комісії, потім юристи, заступники міністра та сам міністр. Комісія розглядає надіслані документи, щоб з’ясувати, наскільки обґрунтовано жінка піде в клініку для здійснення допоміжних репродуктивних технологій. Адже в багатьох випадках жадана вагітність настає без пересадки ембріона з пробірки. Загалом процедура відбору «бюджетних мам» триває до двох місяців. Останньою ланкою в цьому ланцюжку є виклик до найближчого державного центру, де й здійснюються необхідні процедури.
Сьогодні в державних центрах ДРТ проблеми безпліддя вирішуються в декількох напрямах: трубний фактор (відсутність маточних труб або їхня непрохідність) та чоловічий фактор. Окрім того, існує обмеження за віком — жінки, старші за 39 років, не можуть отримати безкоштовну допомогу в заплідненні.
«Приблизно половину відібраних пацієнтів направляють до центру в Івано–Франківську, половину — в Донецьк, все залежить від місця проживання безплідної пари, — говорить В’ячеслав Камінський. — До кінця року, якщо все буде добре, запрацює на повну силу третя клініка, створена в Києві. Тоді всі пацієнти, яким за державні кошти роблять програмне запліднення, будуть розділятися не на два, а на три потоки».
Є й інший шлях — звернутися до приватних клінік. Там рішення про необхідність ДРТ приймається значно швидше. Вітчизняні лікарі–гінекологи відзначають, що досвід у приватних клінік значно більший — приблизно 17 років. І спектр факторів, при яких застосовуються ДРТ, значно ширший. Але на сьогодні державне фінансування процедур ДРТ у приватних клініках заборонено. Тому цей тягар лягає на плечі подружніх пар.
Перша дитина після застосування процедур ДРТ народилась у 1991 році. Зараз дівчинці 17 років, і вона нічим не відрізняється від звичайних дітей. Головною загрозою чи небезпекою ДРТ є багатоплідна вагітність, оскільки зазвичай матері присаджується не один ембріон, а відразу декілька. Бувають випадки, коли усі присаджені ембріони є життєздатними, і тоді у жінки розвивається багатоплідна вагітність. А це велике навантаження і на організм майбутньої мами, і на її сімейний бюджет. Фахівці кажуть, що, окрім багатоплідної вагітності, ДРТ не має ризиків. Діти, які народжуються в результаті застосування сучасних методик, такі ж, що й запліднені звичайним методом.
Протистояння навколо можливої ліквідації Вінницького обласного протитуберкульозного диспансеру №2 відбувається у кількамісячному вимірі. Працівники диспансеру просять передати з обласної комунальної власності у міську цілісний майновий комплекс, щоб і майно, і приміщення залишились на місці, а колектив працював там і надалі. Вони згодні на реорганізацію чи оптимізацію, аби лише тубдиспансер не ліквідували. >>
До 30% антибіотиків орального застосування продаються у США за неправильно виписаними рецептами. Помилкова діагностика на невідповідний рецепт на антибіотики є головною причиною виникнення резистентної стійкості мікроорганізмів на антибіотики, випливає з дослідження, результати якого подані в «Журналі Американської медичної асоціації» (Journal of the American Medical Association). >>
Кліщі вже прокинулися, активізувалися і готові атакувати. Під прицілом їхніх укусів — не лише любителі влаштовувати пікніки в лісі, а й ті, хто звик просто прогулюватися в міському парку чи сквері. Лікарі звертаються увагу, що з кожним роком кількість людей, яких покусали кліщі в місті, зростає. >>
«Хворіти сьогодні особливо дорого, навіть не враховуючи вартості ліків, на звичайний похід у поліклініку зараз потрібно викласти мінімум 300 гривень», — такими враженнями діляться між собою українці в бесідах те-а-тет, такими повідомленнями нині завантажена чи не вся інтернет-мережа. >>
Улюблений вітчизняний спосіб заговорити тему: спростовувати неіснуюче або почати планувати давно існуюче. Триває п’ятий рік експерименту з реформи охорони здоров’я у пілотних регіонах країни: на Вінниччині, Дніпропетровщині, Донецькій області (там зараз не на часі) та Києві. І що ж маємо реально? >>
