Усе в твоїх руках

      Уже в суботу журі Берлінського міжнародного кінофестивалю назве тих, хто одержить «Золотого» та цілий виводок «срібних ведмедів» (чому сей звір? А все просто — він є символом Берліна). Поки що важко сказати, хто саме здобуде найвищі і найбажаніші нагороди. Конкурсна програма доволі рівна, і поки у ній не спостережено очевидних лідерів.

      Чи не з найбільшим нетерпінням очікували «Самаритянку» знаменитого корейського режисера Кім Кі Дука. Фільм не розчарував, хоча й не вразив чимось особливим. Звичний уже для постановника кримінальний матеріал. Дві шкільні подружки вирішують підзаробити грошенят, аби податися аж у Європу. Такою вже є їхня мрія. Працювати вирішили в парі — одна віддається чоловікам, а друга ніби «продюсер» і вартовий од несподіванок. Гроші поволі збираються, аж поки справа не обертається трагедією. Маленька повійка, котру наздогнала поліція, викидається через вікно. В лікарні вона помирає. Її бажання побачити перед смертю одного зі своїх клієнтів, котрий вразив інтелігентністю, не збувається. Подружка вирішує жити далі цілком оригінально: методично кохається, за списком, із клієнтами подруги, повертаючи кожному... витрачені ним гроші. А потім стається ще один поворот — батько дівчини дізнається про її «бізнес» (а він поліцейський) і починає відстежувати події. На кшталт відомого фільму Станіслава Говорухіна «Ворошиловський стрілець», де дід помщається за наругу над онукою. Та тут не просто помста. Батько вкладав у дівчину щось особливе: мрію про диво, про високу духовність, яка здатна творити чудеса. Мріяв, що в тілі утвориться особливий орган, який буде випромінювати красу і досконалість. Чи ж дарма щоранку він починав з того, що надівав на доччину голівку навушники, крізь які струменіла музика — класична, європейська. І навертав до прикладу сестри Терези, до взірців служіння чомусь високому. Такий собі особистий проект витворення людини досконалої і високої. Натомість — тваринне трахання. Катастрофа, співмірна з глобальними, тільки на суто особистісному полі.

      Він везе дочку в гори, везе у спомин про матір, якої давно вже немає. Навчає керувати авто — згодиться в житті, якому тривати тепер без нього. Бо віддається в руки правосуддя. А вона... Їй сниться сон: батько убиває, а потім закопує її в могилу. Надіваючи їй навушники, вмикаючи музику. Сон про те, що добре розуміла вона мету батькової педагогіки. Майже не вміючи керувати, кидається навздогін. Та машина застрягла в багнюці. Такий собі дещо прямолінійний, але прозорий і промовистий фінал. Як часто наші мрії вкладаються в могильні ями. Як часто потім, невміло кермуючи, ми пробуємо наздогнати своїх батьків — аби випроситись у них, аби сказати, що їхні зусилля не пропали намарне. Пізно, пізно... Шістдесятницький ідеал посвітить і тут — батько з дочкою приночовують у самотній хатині в горах, де живе старий, природний собі чоловік, замирений із собою і оточенням, а може, і з самим Космосом. Велике місто інфікує тебе мрією про гармонії, котрі майже неминуче включають у себе добування грошей. Наймерзеннішими, часом, засобами. Саме місто у Кім Кі Дука є джерелом людської потворності. Тільки ж ми знаємо — не рятує й природність. Власне, нічого не рятує, коли ти сам не візьмеш себе в руки, коли сам не заходишся творити космос своєї душі...

      У конкурсній італійській стрічці «Перша любов» Маттео Гароне йдеться про скульптора (по металу), який так само ставить перед собою неординарну мету: береться вдосконалити жіноче тіло, наповнити його животворящим духом. У головній ролі знявся непрофесіонал, письменник Віталіно Тревізан — на диво непривабливий, хоча й iз фанатичним блиском інтелектуала, зарядженого певною манією, в очах. Актриса Міхаела Сескона хвалилася тим, що у процесі зйомок схудла на 15 кілограмів. Одначе лишилася задоволеною — фільм вийшов непересічний. Справді так, тим більше що тіло актриси ми можемо вивчити упродовж фільмів до останньої капочки. Воно на очах тане, викликаючи у мене, шанувальника рубенсівських форм, зненависть до автора тортуральних метод. В одному з епізодів нещасна жінка починає бачити, на кшталт знаменитих чаплінівських персонажів, їжу там, де її немає. А в ресторані з нею трапляється істерика. Скульптор, майстер металевих конструкцій, вочевидь, розчарований: «Тобі ніколи не стати іншою...»

      І справді — не вдається відучити тіло бути тілом. Природа людини не дозволяє піти далі меж, за якими втрачається її контроль. Із металом, вочевидь, легше — на планах ковальського вогню починався фільм, тим і закінчується. Сталь гартувалася так, але ж людське тіло не покладеш на ковальський стан. Хоча бажаючі переробити світ не переводяться. Дехто свої експерименти обмежує окремими персонами, дехто прагне «загартувати» мільйони, вивести з них нову породу. Голод як засіб трансформацій — чи ж українцям треба доводити, що то є...

      В іншому конкурсному фільмі «Червоні вогні» (за мотивами твору Жоржа Сіменона) француза Седрика Кана події набувають суто детективних вимірів. Подружжя Антуан і Елен (Кароль Буке та Жан-П'єр Дорусан) їдуть в авто на південь, аби забрати з літніх вакацій своїх дітей. Герой випиває упродовж фільму якусь неймовірну кількість пива та віскі, внаслідок чого дружина посеред дороги полишає його і нібито (про це свідчить текст її записки) пересідає на потяг. В алкогольному напівдурмані Антуан чимдалі більше втрачає здатність контролювати хід подій. Йому трапляється попутник, небезпечний злочинець, котрого розшукує поліція. Він його таки переможе, однак на ранок виявиться, що Елен ніде немає. Вона перебуває у лікарні, куди потрапила дещо загадковим чином. Здається, той злочинець облаштував ситуацію так, як було йому вигідно. І сценарій написав, а зрежисував — скориставшись алкогольним подурманінням Антуана. Усе закінчиться добре, а головне — розумінням того, що не варто втрачати кермо, а з ним і контроль над власними думками і вчинками. Пріснувато, загалом, і надто вже традиційно, але ж проблема, що називається, висить у повітрі й визначає концептуальне ядро багатьох фестивальних фільмів.

      Відтак фільм данійки Аннети Олесен «У твоїх руках» (про нього я писав в одній із попередніх кореспонденцій) втрапив у яблучко. Люди якось надмірно (а чи й ні?) стривожені тим, що життя і ті процеси, що в ньому відбуваються нині, все більше вислизають з-під їхнього контролю і впливу. Усе частіше відчуття того, що за нас вирішують, нам диктують, як бути і що робити. Підказують, хто винен. Значить, болить. Виявляється, не тільки в одній чи двох країнах — у багатьох. Отаке невеличке відкриття на берлінських екранах.