Під знаком Скрипки і Мамая

Хотілося сцену, як у Пола Маккартні

Було сонячно і затишно, на фірі грала родина Тафійчуків, попереду всіх їхали дві трав’яні марени на кузові вантажівки, пішу ходу супроводжував духовий оркестр. Так щороку від Андріївської церкви починається «Країна Мрій». По дорозі на Співоче поле цікавлюся в прес–аташе фестивалю Юрка Зеленого, чи знову виникало вічне питання «а де гроші взяти»? «Збіднішали. На 150 тисяч євро. Гроші ніколи не завада. Тим більше такому фестивалю, як «Країна Мрій». Від спонсорства відмовився «Райффайзенбанк», інший спонсор цього року поскупився. А хотілося б мати сцену, як у Пола Маккартні», — відповідає Зелений.

Як тільки Олег Скрипка зі сцени сказав: «Добрий день, дорогі друзі, вас вітає «Країна Мрій», то з боку Лаври над Співочим полем зависли важкі чорні хмари з явно вираженим бажанням розігнати всіх градом, зливою, а може, й урага­ном. Ситуація виходила з–під контролю, фестиваль з самого початку запах провалом і вже колона людей попрямувала в бік метро, майстри вздовж алеї попакували свої вироби. Мені відразу спало на думку, а чого це ж наші гості з полонини мовчать, де їхні мольфарські штучки. «Дощику, йди стороною! Помолімося тихенько і все буде добре», — говорить у мікрофон Ніна Матвієнко, яка разом зі Скрипкою починала фестиваль. І чудо сталося. Трохи покрапало, травичку зросило, і хмар як не було. «Я знала, що можу розігнати хмари. Колись таке пробувала в Одесі перед своїм концертом. І тут зосередилася на молитві. А мене зі всіх боків фотографують. Думаю, все, цього разу нічого не вийде. Але Бог був з нами. Ми отримали його благословення», — зізнається на другий день «УМ» рятівниця фестивалю Ніна Матвієнко.

Не злякалися й «спасівці» з братства козацького бойового Звичаю «Спас» примх погоди. Поки на сценах готували апаратуру, вони на галявині під рясний дощ провадили бойові танки, а щоб не бути білими воронами серед глядачів під ялинами, то скоро повитягували їх до себе в коло і давай скакати один через одного.

Добре прилаштувався в наметі Японсько–український центр. Тож деяких втікачів зупинила на півдорозі додому японська піца окономіякі, чайна церемонія, дівчата в кімоно, рисовий папір і вчителі ієрогліфів.

«Щоб не продавали матрьошок при вході на фестиваль, ми організували книжковий ярмарок. Алею видавців ініціювало видавництво «Зелений пес». Цим ми вбили двох зайців — ліквідували матрьошок і зробили літературну сцену для читань на подвір’ї музею Гончара», — каже Скрипка.

На горі, ближче до залізної баби з мечем, розбили свій табір лисі кришнаїти. Вони на барабанах вибивали ритми мантр без перепочинку, а їхні колеги розказували про східну релігію, вгощали за 15 грн пісними тістечками. Зізнаюся, коридор, де не розвіювався запах індійських ароматизованих паличок, мене чомусь лякав. Може тому, що під їхні трансцендентні ритми у стан нірвани все більше занурювалося милих дівчат в українських строях. У той час як за їхні серця нижче галявиною билися хлопці в шароварах.

«Ой заграймо, хлопці,«Галю», щоб дівчата позбігались»

Як сказав «УМ» бандурист Тарас Компаніченко з «Хореї козацької», першого дня музична програма була більш етнічною і українською, але другого — більш рухливою. «Я бачу зміни на краще. Пагорби цього року стали світлішими, люди добрішими. Був на концерті Пола Маккартні і зустрів тисячі позитивних людей. Вони мені нагадали Помаранчеву революцію, але за цей час ми виросли духовно, стали інтелектуально на щабель вищі. І в цьому є заслуга «Країни Мрій». Хоча нас знову підвели звукорежисери. Через них ми по півгодини налаштовувалися. Наталка, дружина Олега Скрипки, каже, що наступного року відмовиться від цих звукорежисерів, — пояснює Компаніченко. — Коли сам є учасником, тоді дуже важко бути глядачем. Доводиться бігати від сцени до сцени. Я переконаний, що люди отримали задоволення від виступів етнічних гуртів «Древо», «Буття», родини Тафійчуків, чоловічого складу «Гуляйгород».

У суботу на «Країні Мрій» вперше почули канадців — гурт «Ковбаснік». Вони грали рок–н–рол з етномотивами, що в суміші відгонило американським кантрі. Зрештою, молодь відчула їхню діаспорну хвилю і почала танцювати, як у голлівудських фільмах.

Ще довго гикатиметься всій родині Тафійчуків. Бо згадуватимуть у Києві про них не один тиждень. Михайло Тафійчук із трьома синами вперше приїхав на «Країну Мрій» із села Буковець, що за 25 км від Космача. «Мене всюди запрошують, і в Мексику, і в Бельгію, а я нікуди зі свого села не хочу їхати. Роботи багато. Якщо хочете трембіту, то приїжджайте, і виберете собі. Вони мені тяжко даються, але як людина замовляє, то вже для неї файну витешу. Недавно змайстрував ліру. Було цікаво, чи вдасться. Тепер на ній грає мій син. Ми всією родиною робимо інструменти. Жінка вишиває нам сорочки, а ми чоловічим складом робимо сопілки, волинки, цимбали, трембіти, — каже Михайло Тафійчук. — Зі Скрипкою знайомий давно. Він в мене вдома гостював, на ніч залишався. Тож я не міг йому відмовити і приїхав на фестиваль. Якщо здоров’я не підведе, то наступного року знову до вас приїду».

Серед іноземних гуртів переважала циганська тематика. «У нас, крім Бреговіча, з циганської музики Східної Європи нікого не знають. Я хотів показати, що це таке. Французів «Карпат», чехів «Ґіпсі.Ч», угорців «Караван Фамілія», сербів «Кел» знайшов на сайті «Зігету». Я довіряю цьому фестивалю», — пояснює Скрипка.

З луганським гуртом «На­зад шляху немає» меломани позна­йомилися з альбому «Українська героїчна пісня». На «Країні Мрій» більшість побачили їх уперше. Музиканти поєднують хеві–метал з етно. Бути народними їм допомагають дівчата з «Михайлового чуда». «Ми не повертаємося назад. Якщо в нашій музиці є щось старовинне, то ми його кидаємо вперед, і з цього виходить музика майбутнього. З Олегом Скрипкою познайомилися в Луганську. Дали йому наш запис послухати, а він відгукнувся на нього, запросив на відкриття свого сайту, потім запропонував попрацювати з гуртом «Михайлове чудо», вивчити з ними етнічну програму. Таку музику ми лише півтора роки граємо. З народних робимо наші, з наших — народні», — каже вокаліст гурту «Назад шляху немає» Дмитро. Він вперше на «Країні Мрій». На сцені був трішки розчарований через звук. «Зіграли на трієчку. Дехто каже, що забагато циганської музики. Навпаки. Треба, щоб гурти були різні за форматом. Важко було б всидіти, якби грало 30 колективів, схожих на наш», — веде далі Діма.

Міністр купив стрічку, картину і вишиванку

Надвечір у неділю, коли вже всі добре випили медовухи і ніякі чини не мали значення, «УМ» натрапила на цікаву картину. Міністр культури і туризму Василь Вовкун у модній вишиванці і джинсах з великими кишенями разом із Ніною Матвієнко у керсетці з червоними квітами напували каченят біля великої вечірньої сцени. «Ніно, а може, мені на дачі таких качаток завести? — питає Василь Вовкун. — Дивись, який у нього чуб». Йому кажуть, що то качур. У всій красі буде якраз на Василя. «Ой, давно вже нема такого чуба у Василя», — жартує міністр, і гладить себе по голові.

«Учора звільнився тільки в десятій, тож на «Країну Мрій» не встиг. Ми з Олегом Скрипкою говорили про те, щоб фестиваль помандрував по Україні. Думали повозити по великих містах 1—2 іноземні групи, акцент зробити на українських. Та з тою бідою, що сталася з Олегом, перенесли плани на осінь. (Має на увазі, що в Канаді музикант вивихнув ногу і всю «Країну Мрій» проходив і провиступав на милицях. — Авт.). Сьогодні з шостої ходив по ярмарку. Купив стрічку, якою перев’язувалися січові стрільці. Петро Гончар шкодує, що раніше від мене її не знайшов. А ще я купив картину 1925 року, графіка, там зображено австрійця, якого тягне віл. Придбав сьогодні і цю вишиванку, в якій зараз одягнутий. Мені дуже колір подобається (темно–кавовий) і берегиньки, які повторюються. Я вперше за півроку по–справжньому відпочиваю. Стою посередині між лавками в очікувані експериментатора Олега Скрипки. Вже всі рухи згадав. Буду тепер танцювати, — каже Василь Вовкун. — Ми підготували закон про підтримку національних заходів. Він пішов в обговорення. Якщо компанії хочуть мати полегшене оподаткування, то мають підтримувати національні заходи. Ми не настільки багата країна, щоб повністю за дер­жавний кошт витягувати масову культуру».

АКЦІЇ

«Вишивай» із «Кока–Колою»

У рамках цьогорічної «Країни Мрій» компанія «Кока–Кола», яка є партнером фестивалю, вперше проводила конкурс «Вишивай». Протягом першого дня фотограф ходив по Співочому полі і фіксував вишиванки. Потім світлини вивішували в наметі «Кока–Коли» і вибирали найкращі. «Перше місце має Оля Охрімчук. Не знаю, що нам більше сподобалося — її дивовижна вишиванка чи оченята цієї дитинки», — каже Олеся Жулинська з «Кока– Коли». Її татусь, відомий скрипаль був дуже здивований, що перемогла дочка. «Вишиванку придумала теща. Довишила стару тканину. А фотоапарат якраз нам дуже потрібний», — каже Сергій Охрімчук. «То, може, його тещі віддасте, якщо це вона придумала», — жартує Скрипка. «Я її сфотографую», — віджартовується скрипаль.

Нагороди отримали за вміння гарно виглядати і за ніжне ставлення до фестивалю ще п’ятеро хлопців і дівчат.