«Наталка Полтавка» із Будапешта

З 2003 року в Угорщині діє Український національний театр. І хоча п’ятирічний ювілей для театру, що працює в Україні, навряд чи доречно виводити в категорію особливих подій — у нас і набагато поважніші мистецькі дати святкують не так гучно, як хотілося б, — тут, як кажуть, випадок особливий. Бо підтримувати традиції української режисури й драматургії за кордоном сьогодні хочуть і можуть одиниці. Серед них — засновник і художній керівник Українського національного театру в Угорщині Олександра Корманьош–Бакляк.

— Пані Олександро, як починався ваш театр?

— Ясна річ, створення театру не було одномоментним актом, одноразовою дією. Навіть в Україні це — непроста справа. А в чужоземному середовищі — і поготів. Театр творився роками. Спочатку це був театр в одній, моїй, особі, через певний час — міні–театр. Аж восени 2003 року на базі самоврядування українців ІІ району Будапешта за підтримки Фонду національних та етнічних меншин і Державного самоврядування українців Угорщини мені вдалося сформувати театр. Весною наступного року ми вже дебютували на Третьому фестивалі ARCUS театрів 13 національних меншин Угорщини виставою «Наталка Полтавка» Івана Котляревського. Презентуючи глядачам українську трупу, головний директор театрального фестивалю Ондраш Фріддєші сказав тоді: «Невелика — всього піврічна — біографія Українського національного театру Угорщини не завадила знайомству глядачів із майстерним сценічним втіленням класичного твору української драматургії».

— Як вас приймали на фестивалі?

— Дуже тепло. Після вистави Наталія Бартої–Драгоманова, двоюрідна племінниця Лесі Українки, онука відомого українського громадського і культурного діяча Михайла Драгомановa, сказала: «Я сиділа, і не вірила своїм очам, вухам, що тут, у залі угорського столичного театру, йде українська п’єса, поставлена українцями Угорщини, де живу понад півстоліття». Це була чи не найвища нагорода за наші, такі ще скромні, театральні здобутки.

— Хто з українських драматургів став наступним у вашій афіші?

— На наступному фестивалі театр уже представив п’єсу «За двома зайцями» Михайла Старицького. А останній форум проходив за участі 19 театральних колективів — від професійних, стаціонарних — до міні–театрів, театральних труп. Протягом двох фестивальних тижнів було показано 22 п’єси 11–ма мовами — болгарською, грецькою, німецькою, вірменською, ромською, румунською, сербською, словацькою, словенською, українською та хорватською.

Виступаючи вже вчетверте на такому огляді театрального мистецтва, наш театр показав «Украдене щастя» Івана Франка.

— Для вас принципова участь у цих фестивалях? Чи робота, так би мовити, лабораторна, пошукова, залаштункова — це важливіше?

— Участь у таких фестивалях, як і виступи на інших сценах, є не лише тестом на зрілість театрального колективу. Вона дозволяє засобами драматургії відкривати для широкої аудиторії світ української культури. Український театр Угорщини — це ще й дуже щирий пропагандист такого багатющого, з великою національною спадщиною, українського мистецтва.

— Скільки сьогодні вистав маєте у своєму репертуарі?

— Загалом, окрім «Наталки Полтавки», «За двома зайцями», «Украденого щастя», у нашому репертуарі вже є і «Кайдашева сім’я» Івана Нечуй–Левицького, працюємо над постановкою вистави «Бой–жінка» Григорія Квітки–Основ’яненка. Сформовано і сім літературно–музичних композицій за поезіями Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ліни Костенко, Ігоря Калинця та Марії Губко. Актори театру демонструють їх на вечорах української культури, тематичних заходах Державного і місцевих органів самоврядування українців Угорщини, Товариства української культури в Угорщині.

— У вашому театрі грають професійні актори чи аматори?

— Трупа змішана. Серед нас є професійні актори та аматори, в основному — музиканти, викладачі, студенти. Також запрошую акторів з України. В «Украденому щасті», наприклад, роль Миколи Задорожного виконує актор Мукачівського театру Станіслав Овдєєнко, Михайла Гурмана — Михайло Фіщенко, актор Закарпатського обласного музично–драматичного театру. Анну граю я. Хочу сказати також добрі слова подяки нашим акторам Катерині Піллер, Людмилі Слюзко, Олександрові Щуру, Леонідові Трофименку, Олені Радуй, Роману Рішку, Христині Шікк... В організації театру багато допомагає і мій син Дмитро Кирейко, артист балету Будапештської Національної опери.

— Представляти національну культуру на міжнародній арені — справа відповідальна...

— А тому ми намагаємося багато працювати, добирати і розширювати репертуар, удосконалювати професійний рівень вистав. Я продовжую навчання майстерності режисури у класі відомого педагога, режисера Вахтанга Чхаїдзе Київського Національного університету театрального мистецтва, кіно і телебачення ім. І. Карпенка–Карого. Окрім творчих проблем, вистачає і проблем організаційних, матеріально–технічного забезпечення. Добре було б, наприклад, придбати автоматизовану систему перекладу, щоб і угорський глядач розумів, про що промовляють актори. Також хотілося б мати тісніші зв’язки з Україною, зокрема з методичним центром, куди б можна звернутись за порадами і по допомогу. Нещодавно в Будапешті відбулася конференція з питань театрів національних меншин Угорщини, на якій ухвалено створити Раду діячів театрів національних меншин. Обнадіює, що їхня діяльність підтримується органами влади, зокрема Головним управлінням національних і етнічних меншин Міністерства культури і освіти, департаментом національних і етнічних меншин Канцелярії прем’єр–міністра Угорщини.