Валентина Руденко: Влада — не собачий корм, їй не потрібні піар-кампанії

Коли два роки тому Валентина Руденко — відомий режисер, людина, яка стояла біля витоків телеканалу «1+1», а на той час уже успішний піар–менеджер величезного російського медіа–холдингу «СТС» перейшла на роботу в секретаріат Президента України, багатьох її колег це здивувало. Інші логічно припустили, що на новій роботі Руденко займатиметься формуванням іміджу, а по суті — тим самим піаром Президента Віктора Ющенка, адже вона очолила навмисне створену комунікаційну службу СП. Однак згодом цю структуру було розформовано, а сама Валентина Степанівна, яка нині обіймає посаду радника глави держави, запевняє, що у владі піар просто недоречний — тут інші методи й цілі. При цьому робота в інформаційному напрямі у секретаріаті кипить і відзначається неабиякою напруженістю.

Позавчора, коли «УМ» розмовляла з Валентиною Руденко в її скромному кабінеті на Банковій, саме записували телевізійне звернення Президента до народу з нагоди Дня Конституції. Зйомки відбувалися надворі, і, як навмисне, у найвідповідальнішу мить почався дощ. «Ми так молилися, щоб він припинився, що небо нас почуло», — констатувала пані Валентина вже після того, як зітхнула з полегшенням. Але відпочити не вдалося — нашу розмову постійно переривали телефонні дзвінки. Депутати від «Народної самооборони» звинуватили голову СП Віктора Балогу у використанні службового авіатранспорту в особистих цілях, і Валентині Степанівні постійно доводилося комусь нагадувати: «У відповідь на такі закиди говорити треба тільки правду — ми ж знаємо, що Балога завжди в таких випадках за все платить»...

«На державній службі повинні працювати професіонали»

— Валентино Степанівно, свого часу ви погодилися перейти на державну службу з дуже високої і комерційно успішної посади — піар–директора російського холдингу «СТС медіа». Чому?

— На мій погляд, на державну службу завжди треба запрошувати людей, які є професіоналами й уже досягли якихось успіхів у своїх галузях. Для мене особисто це була дуже велика честь, що перший офіс нашої держави запросив мене на роботу. Наскільки я розумію, шукали людей, які розуміються в медіа в умовах, коли в країні ще не сформований медіа–ринок і надано свободу слова.

Звісно, для мене це був дуже важливий крок, адже на той час я більше десяти років пропрацювала, як я це називаю, у «капіталізмі». Й хотілося вже спробувати себе в чомусь новому. До того ж настав той віковий період, коли починаєш замислюватися: що ти зробив для своєї держави? Що скажуть люди, коли тебе не стане, — «вона заробляла гроші»? Так, гроші непогані, і вони потрібні, бо переводять життя в іншу якість, відкривають нові можливості... Але з грошей наше життя починається, а закінчується іншими цінностями. Тому, коли в Україні відбулися такі разючі зміни, коли прийшов Президент Віктор Ющенко, я пішла сюди працювати, бо це була і є для мене величезна честь.

— Однак специфіка роботи в бізнесі й у секретаріаті Президента, очевидно, суттєво відрізняється?

— Безперечно. Але я й раніше працювала на посадах, які диктують досить суворий стиль життя. Ну, можливо, тоді приходила на роботу на 9–ту ранку, а зараз приходжу на 8–му. Та «вільним художником», який по кілька місяців літає у творчих хмарах, я ніколи не була, навіть коли займалася режисурою. Мій робочий день завжди тривав щонайменше 10–12 годин. А коли вже працювала в Москві, та ще залишалася на посаді й тут, на «1+1», часто літала до Києва. Звісно, графік був дуже напружений, але коли ти на такому «драйві», то немає часу замислюватися над тим, де беруться сили. Я свою роботу дуже любила. Телебачення — це великий інструмент впливу. І коли ти розумієш, що результати твоєї роботи бачать мільйони людей, це додає енергії й сил. Коли ми починали будувати в Україні модне телебачення, якого доти просто не існувало, то було важко навіть уявити, що цей канал щодня дивитимуться мільйони людей, що він буде таким рейтинговим. Кожен день ми починали з того, що ламали ситуацію. І переламали!

«Україна — унікальна держава, і це повинен усвідомити кожен»

— Про телебачення питань немає — «1+1» залишається одним із найбільш рейтингових і якісних телеканалів. А наскільки вдалося втілити те, що хотілося й планувалося, тут, на Банковій? Адже в бік президентського секретаріату лунає дуже багато закидів саме щодо інформаційної політики.

— Зі сторони завжди легко казати, що «треба було зробити так, а не інакше». Та є дуже багато обставин, які диктує реальність. Цей будинок сьогодні — одна з трьох структур у країні, які продукують політику. Повірте мені, все, що тут відбувається, буквально в лічені години стає відомим суспільству. Навіть якщо іноді комусь і хотілося б зробити щось таємно, цього не вийде, бо ми живемо в умовах демократичної й абсолютно прозорої політики.

Просто інколи люди плутають поняття. Інформаційна політика не може бути гарною чи поганою — вона є такою, яким є політичний процес. На жаль, сьогодні він складається переважно з політичної боротьби, але нічого не поробиш. Ми інформуємо про те, що відбувається, так само, як це роблять парламент і уряд.

Інша річ, що в засобів масової інформації в першу чергу має бути розуміння того, яка в нас унікальна держава. Україна єдина з пострадянських держав після стількох років перебування в тоталітарному режимі, яким був СРСР, пережила таку глобальну трансформацію. У прибалтійських країнах ситуація від початку була зовсім інакша, про країни Середньої Азії й казати нічого — вони пішли зовсім іншим шляхом. І лише Україна, насамперед завдяки Президентові Ющенку і народу, який привів його до влади, має таку унікальну ситуацію. Так, ми маємо визнати, що за роки незалежності було втрачено багато часу, і держава, по суті, лише в ці останні кілька років вийшла з періоду стагнації.

Нам дуже важко, ми всі різні, але сьогодні повинні прийти до одного знаменника: розуміння того, що в нас є незалежна, суверенна і, найголовніше, унітарна держава. Це має усвідомити кожен. І особливо це важливо для журналістів — думати над кожним словом, яке ти несеш у суспільство. А не розсмоктувати, хто кому родич, хто з ким зустрівся чи хто що сказав п’ять років тому за сніданком чи вечерею. Соромно. Ми сьогодні робимо велику і дуже важку роботу — поколінням, які прийдуть після нас, буде значно легше. Тому треба дивитися на речі глибше, глобальніше. А не робити новиною номер один те, наприклад, що Джордж Буш на 20 хвилин довше розмовляв із Прем’єром, ніж із Президентом. Вибачте, але це свідчить лише про масштаб мислення наших ЗМІ.

«Не можна за кожною чашкою кави підозрювати створення «широкої» коаліції»

— Але коли висновки роблять із того, хто з ким зустрівся, то це не лише тому, що журналісти такі «неправильні», а й тому, що політика в Україні досі твориться переважно «візантійськими», підкилимними методами. На люди — одне, в «кулуарах» — зовсім інше. І часто, якщо представник секретаріату Президента або Блоку Тимошенко потайки зустрічається з представником Партії регіонів, це означає саме те, що одразу ж запідозрила преса — існування таємних домовленостей.

— Я говорила про пропорції світу в умах журналістів, наводячи той приклад з візитом Президента США.

А чому ми виключаємо те, що люди можуть просто мати добрі стосунки? У мене, наприклад, теж є приятелі, які не поділяють мої політичні погляди, — то що нам тепер, не спілкуватись? І якщо я поп’ю каву з кимось із «Регіонів», то про це напишуть, як про якусь секретну змову Банкової з ПР? Чомусь у «звичайному» житті кожен із нас дозволяє собі такі речі, а коли йдеться про політику, то одразу хочеться, щоб усе було так, як ми собі придумали.

— Проте якщо людина йде в політику, то вона повинна усвідомлювати, що відтепер кожен її крок буде розглядатися і розцінюватися передусім із політичної точки зору. А не діяти за принципом зірок шоу–бізнесу, які дуже обурюються, коли за їхнім життям постійно спостерігають папараці, хоча саме за цим вони в шоу–бізнес і йшли.

— Це так, але й журналісти повинні мати ширший погляд на речі і не підозрювати за кожною чашкою кави створення «широкої» коаліції. Спілкування між політиками протилежних таборів є всюди — скажімо, у нинішнього губернатора Каліфорнії, представника Республіканської партії Арнольда Шварценеггера, дружина належить до одного з найяскравіших у Демократичній партії клану Кеннеді. І що?

Ви кажете, що в українській політиці залишилася «візантійщина». Але ми ж просто не встигли з неї вирости! Європейським демократіям щонайменше по двісті років, а нам скільки? Ми любимо порівнювати себе з іншими — от, мовляв, у Німеччині канцлер, або у Франції — президентська республіка, то давайте й собі так змінимо Конституцію. Але, вибачте, скільки років вони до того йшли? У кожної країни — власний шлях. Не можна, аби твої помилки за тебе зробив хтось інший — тільки навчаючись на власних помилках, можна набути ту науку, яка стане досвідом для наступних поколінь.

«Політикам ми не прощаємо нічого, то чому повинні прощати некомпетентність ЗМІ?»

— Так, нерідко у пресі й справді трапляються «перекоси». Але свобода слова, за яку ми боролися під час Помаранчевої революції, не завжди буває приємною. А політики, включно з найвищими особами в державі, часто ображаються на ті моменти, які є саме свідченням цієї свободи. Вам не здається, що якщо журналісти повинні навчитися не плутати свободу слова з некомпетентністю, то й політики так само повинні навчитися на неї гідно реагувати?

— Мабуть, ви маєте рацію. Але політики не можуть безкінечно зважати на суб’єктивність і, відверто кажучи, не завжди належний професійний рівень. Ми ж політикам не прощаємо нічого, то чому тоді повинні все прощати ЗМІ? І якщо можна, скажімо, не знімати людину, коли вона чхнула абощо, бо це сьогодні не головне, то не обов’язково ж це робити, правда?

Але те, про що ми з вами говоримо — це взаємний процес. Процес дорослішання суспільства в цілому. Є такий вислів: «Література — це дзеркало, яке письменники підносять суспільству, щоб воно могло на себе подивитись». Це саме стосується і ЗМІ.

От тільки існує така надзвичайно важлива річ, як баланс. Аби не бути суб’єктивним, журналіст повинен давати збалансовану думку з приводу кожної ситуації, надавати позиції обох сторін, навіть якщо з однією з них він не згоден. І тоді глядач або читач сам зможе робити висновки. Збалансованість — це перша заповідь журналіста! А в нас цього не лише не відбувається, а й часто відбувається цілком протилежне. Якщо в дипломі написано «журналіст», то цього мало — людина повинна власним розумом дійти до розуміння своєї високої відповідальності. Я не говоритиму про «джинсу» й інші примари нашого сьогодення. Але навіть без цього дивно дивитися, як, буває, людина, якій трохи за 20, з екрана розповідає суспільству про якусь ситуацію саме так, як вона її побачила. Як їй дозволили побачити це її інтелект, її виховання, її досвід… А це неправильно — треба надавати людям можливість оцінювати самим, а не нав’язувати їм власне бачення.

— На жаль, інколи саме висвітлення не лише однієї, «правильної» з чиєїсь точки зору позиції, а й протилежної дає підстави тим же політикам і можновладцям вважати конкретний засіб масової інформації ледве не ворогом. Це не кажучи про те, що якщо цей політик є ще й власником, бажання бути професійним для журналіста може завершитися звільненням.

— Ну що стосується секретаріату Президента, то, мені здається, сьогодні він взагалі нікого не «відчитує». А нюанси політики кожного редактора і власника — це вже інше питання. Воно лежить у сфері відповідальності бізнесу, до якого належать і власники ЗМІ. Відповідальності за те, який світ вони залишать після себе, у тому числі й своїм дітям.

«Коли на виборах люди голосуватимуть за власне майбутнє, «рейтинги», можливо, будуть іншими»

— Працюючи на телебаченні, ви очолювали піар–службу, тож багато хто вважав, що прийшовши в СП, ви й тут займатиметеся саме піаром. Насправді ж ситуація дещо інакша, хоча, можливо, для кращого розуміння дій Президента в суспільстві його все ж треба «піарити»?

— Я вважаю, що для цього цілком достатньо інформаційної і прес–служби. Ми не повинні перейматися піаром, ми повинні інформувати суспільство про реальні справи.

— А в результаті виходить, що поки у наближених до Президента людей і вас особисто є переконання в унікальності й винятковості Віктора Ющенка як політика та державного керманича, у суспільстві такі настрої, м’яко кажучи, панівними не назвеш. Тоді як, скажімо, в Росії з Володимира Путіна саме піар–засобами створили ледве не ікону, яку обожнюють понад 90 відсотків населення.

— Ключове поняття в цій ситуації — свобода слова. Я вважаю, що за її наявності дбати про такі речі, як піар, просто аморально. А щодо Росії, там не одразу всі Путіна полюбили. Все відбулося дуже просто: найбагатшу людину в країні посадили у в’язницю. І після цього, в момент, коли президент заходить у будь–яке приміщення, всі почали вставати й кланятись. От, до речі, кілька днів тому в нас проходив концерт Пола Маккартні. То я вам розкажу про показову ситуацію, яка відбулася під час такого самого концерту в Москві. Після того як Маккартні уже хвилин із 20 виступав, на концерт прийшов Володимир Путін. І весь VIP–сектор встав, повернувся спинами до сера Пола і вклонився президентові Росії. У нас, дякувати Богу, таке неможливе — принаймні за президентства Віктора Ющенка. Бо те, що відбувається в Росії, має відношення тільки до однієї технології. Яка називається тоталітаризмом.

Тому я дуже рада, що в нас можна найняти компанію, яка пропіарить собачий корм, медичні засоби тощо, але не владу. Бо влада себе «піарить» своїми діями. Хіба ще кілька років тому можна було собі уявити, що за першу новонароджену дитину молода мама буде отримувати 15 тисяч гривень? Це ж колосальна сума! Так, люди про це швидко забувають, але рано чи пізно розберуться. Вони вже розібралися з інфляцією, з цінами на м’ясо і бензин… А зранку до ночі нагадувати про свої достоїнства — це просто негоже. І для тих політиків, які займаються самопіаром, це зрештою завершується тим, що ми спостерігаємо за результатами дострокових виборів у Києві.

— Чому ж тоді у влади, яка, за вашими словами, «піарить» себе власними діями, такі необнадійливі рейтинги?

— Це питання розуміння суспільства. Про це вже не раз говорилося: Президент прийшов до влади на дуже високій хвилі народної любові й довіри, а завищені очікування, на жаль, часто завершуються певним розчаруванням. Це вже пройшли багато країн — не ми перші й не ми останні. А рейтинги, я вам скажу, річ дуже відносна. Одна справа, коли сьогодні вас на вулиці питають, за кого ви б проголосували, і зовсім інша — коли ви справді приходите на дільницю робити свій вибір. Наше суспільство виросло й тепер дуже відповідально ставиться до того, навпроти якого рядка в бюлетені поставити позначку. І я переконана: коли люди прийдуть голосувати з розумінням того, що вибори Президента — це вибір не просто конкретної людини на посаду Президента, а того курсу, яким ітиме Україна, і що від цього залежить, у якій державі житимуть наші діти і онуки — тоді і «рейтинги», можливо, будуть інакшими.

Наша держава зараз переживає дуже важкий і болісний процес історичного зламу. Завдячуючи Президенту Ющенку, Україна стає українською. Віктор Ющенко — перший справді український Президент, бо попередні, при всій повазі, все ж таки були «совєтськими». Президент Ющенко зробить Україну українською. І тут ще дуже багато роботи, і ви бачите, який це важкий шлях. А тоді наступний Президент має зробити її процвітаючою.

— В одному з попередніх інтерв’ю ви сказали, що Ющенко — не популіст, а реаліст, і менше за все дбає про свій імідж. Водночас ви наголошуєте на тому, що Україні потрібен саме такий Президент, як Ющенко. Однак те, чи залишиться він на цій посаді на другий термін, залежить насамперед від народу. То, може, заради державних інтересів усе ж варто було б під час першого терміну трохи подбати й про імідж? І, якщо популізм допомагає тримати рейтинг високим — бути трохи й популістом?

— Наш Президент ніколи й на стільки («відмірює» кінчик нігтя) не зробить жодного руху в бік популізму. Це неможливо, і саме тому він є Президентом Ющенком. Це велика історична постать, яку, на жаль, як це часто буває, оцінять пізніше. І тим, що, увімкнувши телевізор, ми можемо побачити безліч дискусійних майданчиків, де обговорюють у тому числі й дії глави держави, — це заслуга саме нашого демократичного Президента. Думаю, суспільство має це зрозуміти й абсолютно усвідомлено і тверезо, в умовах свободи слова і демократії зробити свій вибір. Не на користь популізму, а на користь майбутнього власних дітей.

ДОСЬЄ «УМ»

Валентина Руденко народилася 7 грудня 1957 р. в м. Прилуки Чернігівської області.

У 1985 р. закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка–Карого, театрознавець. У 1991 р. закінчила Вищі курси сценаристів і кінорежисерів Держкіно СРСР у Москві, режисер авторського кіно (режисер неігрових фільмів: «Без мене», «Гагарін, я вас любила», «Мулен Руж»)

У 1996—2002 рр. — одна із засновників ТРК «Студія «1+1», керівник відділу маркетингу і PR телеканалу «1+1». У 2002—2005 — піар–директор холдингу «СТС–медіа» (Росія), піар–консультант телеканалу «1+1»

З жовтня 2005 р. — радник Президента України.

ОЦІНКА

«Демонізація» Балоги — це просто смішно!»

— Віктор Балога — талановитий менеджер, який зібрав прекрасну команду. Він керівник, який взяв на себе відповідальність говорити правду. Він тягне плуга рутинної роботи, так що глава держави може займатися розвитком країни. А те, що його так «демонізують», пояснюється просто. Віктор Іванович постійно працює в умовах дуже жорсткої конкуренції.

— …А колись сам Ющенко казав, що, на відміну від Адміністрації Кучми, його секретаріат буде просто апаратом, а не «другим урядом».

— Коли Президент щось говорить, то розраховує щонайменше на розум тих людей, які слухають. І не треба порівнювати Балогу з Медведчуком. Я розумію, що погані часи завжди хочеться швидко забути, але ви згадайте про те, який у Медведчука був шалений адмінресурс, як у «неугодних» людей відбирали бізнес, в яких умовах працювали ЗМІ… Це небо й земля.

— Але, скажімо, постійні критичні заяви Балоги в бік уряду багато хто розцінює як втручання органу, не прописаного в Конституції, в діяльність виконавчої гілки владу.

— Яке втручання?! Балога почав говорити правду, яку, крім нього, не міг сказати ніхто.

— Однак люди цього, здається, не оцінили.

— Які люди?

— Народ. Який у маршрутках, на базарах тощо.

— Народ реагує не на заяви Балоги, а на постійні скарги на те, що «нам Балога не дає працювати». І це вже піар. Бо замість хоч раз відповісти на факти, викладені в його заявах, починаються крики про те, що «Балога заважає». До речі, тут ми знову повертаємося до відповідальності ЗМІ. Бо звідки люди в маршрутках дізнаються про все? Із засобів масової інформації. А ви хоч раз зверніть увагу людей на те, що Балозі ніколи не відповідають за змістом, а лише за формою!