Отець Михайло Ющишин: «Перші християни взагалі молилися в катакомбах».
Спеціальних досліджень не проводив, але є в мене така підозра, що більшість населення найсхіднішої області України просто не здогадується про існування Української греко–католицької церкви. А серед тих, хто щось таке чув про неї, мало хто повірить, що на луганських теренах діють повноцінні парафії УГКЦ. І зовсім мало тих, кому відомо, що історія луганських греко–католиків починається зовсім не з 1991 року, і не з 1992–го (коли офіційно було зареєстровано місцеву парафію), а років на 30 раніше.
За великим рахунком, неважко було здогадатися: «рідна» радянська влада після розвінчання «культу особи» випустила з таборів, серед інших, і багато галичан, яким, однак, не дозволяла повернутися до рідних осель. І ті, аби тільки жити в формальній Україні, осідали в Донбасі. Певно, що серед таких багато було вірних греко–католицької церкви. І от уявіть моє здивування, коли від Михайла Ющишина, священика луганської церкви Царя Христа, почув таке оповідання з історії рідного краю:
— Молодий чоловік приїхав із Черкащини на Донбас працювати на шахті. Жив у Краснодонському районі, є таке селище — Краснодарка. Читаючи Біблію, без освіти, співставляв прочитане з радянською реальністю. І дійшов висновку, що це є влада не від Бога. Тут панує диявол і гонить церкву. І той простий шахтар знайшов однодумців, вони збиралися. Не молилися, звичайно, — не було літургії, бо вони не були священиками, але вони читали Святе Писання. Це є головніше, коли людина чує слово Боже, коли людина приймає його. І це є зародок церкви. Відповідно, не двоє–троє шахтарів — почала збиратися більша кількість людей. Вони почали поширювати свої думки. Відповідно, такі думки дійшли до КДБ... Кадебісти дуже здивувалися: як могли прості шахтарі дійти до такого рівня — думали, що вони належать до якоїсь закордонної організації, яку хтось фінансує. Просто одна Біблія в руках — і щире бажання, відкритість до істини. Юнак був засуджений до певної кількості років радянських таборів. Відсидів, повернувся на Донбас, знову взяв Біблію в руки. Знову потрапив до табору, де зустрівся із греко–католицькими ієрархами, єпископами. У тому числі з кардиналом Йосипом Сліпим сидів в одному таборі. Там навчався, про католицьку церкву пізнавав більше. В результаті став першим греко–католицьким священиком на Луганщині. Торік він помер. Його звали Григорій Цимбал.
...Уже після розмови з панотцем відшукав в інтернеті дані про Григорія Цимбала. Коли подивився на фото — охнув: я ж його бачив, до того ж, не раз, на різноманітних проукраїнських заходах! У Луганську, й не тільки. Пригадую, всякий раз спадало на думку: «Оце справжній галичанин — гордовитий, свідомий своєї місії...». А він виявився справжнім шахтарем, з типовою для наших місць шахтарською біографією. Таких і в моєму рідному селищі було повно, і на моїй шахті... Тепер ще зрозумілішим стало, чому саме шахтарі у 91–му підтримали незалежність України.
Храм Царя Христа... Храм — це, мабуть, занадто гучно сказано: типова приватна луганська хатина зі «стандартного» для наших країв мергелю, щоправда, обкладеного силікатною цеглою в пів–цеглини, яку тільки–но почали переобладнувати під культову споруду. Хоча в порівнянні з місцевою громадою УПЦ Київського патріархату, луганські греко–католики просунулися щодо облаштування помітно — у тих тільки і є, що вагончик із хрестом, звареним з водопровідних труб. Пан Ющишин на утиски місцевої влади в нашій з ним розмові не скаржився, але в тому ж інтернеті потрапила на очі замітка: як «пресувала» його (у січні 2005–го!) податкова адміністрація. А згодом, у вересні 2006–го, діяльністю парафії з невідомих причин зацікавилося місцеве УБЕЗ.
Наскільки можна зрозуміти, цікавість самовідданих борців з економічною злочинністю юридичних наслідків не мала, але й про прихильність «біло–блакитної» влади не йдеться: Луганська міська рада з упертою регулярністю забороняє все, що хоч якось нагадує українцям про їхню окремішність від колишньої імперії. Земельні ділянки під храми не отримали досі ні громада УПЦ Київського патріархату, ані греко–католицька (чому й доводиться купувати не дуже дорогі приватні хатини в зовсім не центральних районах). Зате в місті вже стоїть одна вірменська церква і будується ще одна. Не кажучи вже про десятки нових московських церков.
— То, може, депутати стоять на сторожі інтересів луганчан? У вас які стосунки з сусідами?
— Та добрі. Сусіди — росіяни; вона — болгарка, він — із Тамбова. З іншого боку — з Ростова, козачка. Іноді приходять паску святити. Влада нас вітає з паскою. Той же мер міста кожного року надсилає листівку. Вітає парафію й отця Михайла. Я їм надсилаю, в адміністрацію і в міську раду. Ми мали літній табір із дітьми — римо–католицькими та греко–католицькими. Ходили до Парку дружби, а там неподалік є храм Івана Златоуста. Православний. Я туди зайшов, представився і сказав, що хотіли б дітей завести до храму. Священик без проблем пустив нас у храм. Я просив: ви, батюшка, щось розкажіть про Бога, про церкву, про храм. Це він зробив без проблем.
...Коли отець Михайло виходив до мене з помешкання, повз проходила якась сім’я; і дорослі, й діти привіталися з ним, як із добрим знайомим. Справді — жодної ворожості.
— Якось дві бабусі — біля під’їзду ми мали похорон — вони сидять буквально поруч із священиком, і одна другій російською мовою каже: «Ты смотри: на украинском — и все понятно!»
Схоже, для того депутати й стараються, щоб не все було зрозумілим для луганчан «на украинском»?
Узагалі–то мені хотілося дізнатися про особливості життя луганських греко–католиків на території, яку московські попи оголосили своєю власністю. Але спочатку довелося вислухати лекцію з історії Берестейської унії. Після патякань — без найменшого натяку на логіку — московських попів на теми канонічності теорія уніатів виглядає доволі стрункою: в соборі 1596 року в Бересті взяли участь усі ієрархи Руської православної церкви на чолі з митрополитом київським Михайлом Рогозою, і після їхнього переходу під римську юрисдикцію жодного єпископа в православних України відтоді не залишилося. Єпископів, на прохання знаменитого козацького ватажка Петра Сагайдачного, їм за 25 років висвятив патріарх єрусалимський Феофан — на території, яка для нього канонічною якраз і не була: київська митрополія завжди перебувала під омофором константинопольського патріарха.
— Це був прогресивний процес. Тим більше що внаслідок Берестейської унії велика, мільйонна церква пішла на об’єднання — в той час, коли церква вся ділилася. Згадайте, як Болгарія здобувала незалежність від Візантії, як Москва здобула свій патріархат...
От саме цей дух єднання, який є в УГКЦ, а також жива мова богослужіння, на думку Ющишина, і привертає до себе найбільш «просунуту» українську інтелігенцію Луганська (як на мене, навіть не русифікованого — елементарно зденаціоналізованого). Отець Михайло не схотів наводити приклади — може, побоявся завдати шкоди своїм парафіянам. Проте деякі з них відомі, у тому числі й читачам «України молодої». Про всяк випадок зателефонував деяким знайомим греко–католикам — уродженцям Донбасу. Ті підтвердили свою конфесійну приналежність. Доценти різних вузів, журналісти, адміністратори; є росіяни, є особи з єврейським корінням. Більшість, звичайно — українці. Це ті, кого можна вважати новонаверненими. Таких, каже священик, відсотків 60–70%. Решта — галичани, що так і не зуміли після таборів та заслань повернутися на малу свою батьківщину — або їхні діти чи вже онуки.
У Луганській області лише три парафії — окрім обласного центру, ще в Красному Лучі та Антрациті. Навіть у селищі Краснодарці, де служив о. Григорій Цимбал, парафія не була зареєстрована, а тому, каже Ющишин, вважається «усього лише» духовною станицею. Схоже на те, п. Ющишин, як європеєць, надає формально–юридичному боку справи значення набагато більше, ніж це зазвичай у наших краях.
На відміну від знайомих мені попів московського толку в отця Михайла відчувається вельми ґрунтовна підготовка. Він підтвердив: у УГКЦ навіть після семінарії не висвячують на священика. Тільки п’ятирічне навчання в інституті надає таку можливість. Сам він закінчив Івано–Франківський теологічно–катехістичний духовний інститут (до Луганська приїхав у 200–му). Спеціально провокативних запитань я йому не ставив, але деякі подібні раніше доводилося ставити «московітам» — і ті «пливли».
Обговорили недавній «місіонерський» візит відомого московського богослова диякона Андрія Кураєва.
— Ви знаєте, яку умову диякон висуває, аби почався діалог між патріархом московським і папою у своїй книзі «Вызов экуменизма»? Каже: якщо повернете чотири храми, насильницьки відібрані на Галичині — тоді сядемо за стіл...
— Це абсурдна умова; ніхто її не прийме. Хай він, такий науковець, доведе, який храм збудувала російська церква після 1946 року — Греко–католицька церква вже віддасть не тільки храм, а й усе решту. Але всі храми там будувалися до 1946 року, і всі — Греко–католицькою церквою. Бо там московської не було.
— Так у нього є ще аргумент. Мовляв, РПЦ забирала храми не безпосередньо в греко–католиків, а в НКВС (в тексті книги — ГПУ, але такої структури в 1946 році не існувало вже більш як десять років. — Авт.).
— Ну, то нехай в НКВС і вимагають повернути їх.
— Скажіть, отче, в прозелітизмі вас ніхто не звинувачував?
— Звинувачували. Але приблизно так само, як Кураєв. Тобто — загалом. Ти мені конкретно скажи, що я порушив. Є різні випадки. Скажімо, під час Богоявлення, освячення води в Йорданські свята священик робить пастирські візитації до людей, до своїх парафіян. Поруч із однією моєю парафіянкою жив православний священик МП. Вона запропонувала: «Може, подзвонити — хай вийде?». Він виходить: «А що ви тут робите, ви не на канонічній території, тут наша територія». Чекайте! Я витяг паспорт і показав луганську прописку. То я є канонічний чи неканонічний? Канонічність — то є законність. Оскільки я тут живу, я є на своїй канонічній території. По–перше. По друге. Наша парафія зареєстрована згідно з чинним законодавством. Отже, вона є в законі, а отже, є канонічною.
Ще один випадок. Я приїжджаю на територію, де зареєстрована парафія МП, і мене запитує місцевий священик: «Що ви тут робите? Тут немає греко–католицької церкви». Я кажу: «Тут немає УГКЦ, але тут живуть греко–католики — лемки. То ви займаєтеся прозелітизмом, оскільки ви опікуєтеся греко–католиками — як священик, у духовному плані. Я ж не приїхав у ваше село і не сказав греко–католикам, щоб розбили двері в православний храм, аби помолитися». Ми з ним поговорили, і він запросив мене до свого помешкання. Ми сіли за стіл; його матушка подала обід — борщ, вареники, і ми розмовляли в миру, у спокої...
Український борщ, вареники як символ і знаряддя примирення та єднання... Чому ні? Та навряд чи із ним погодяться святі отці. Надто вже просто. Хоча для людини нецерковної ті розбіжності, що існують між церквами, здаються набагато примітивнішими, ніж навіть галушка. То, може, не в канонах справа?
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
