Григоренко буде нашим?

Морально сильні люди — підтримка для оточуючих. Особливо в час, коли світ «перевертається» і всі, немов змовившись, на чорне кажуть: «біле», а на обман — «правда». Серед людей є незначний відсоток тих, чиє відчуття правди є надзвичайно загострене. Вони — як компаси істини. Колись таких називали пророками чи праведниками. У 1960—80–ті в СРСР — божевільними. Як генерала Петра Григоренка, якого утримували у психв’язниці за звичайнісіньку, як на сьогодні, правду — про несправедливу політику Компартії, про причини непомірно великих втрат СРСР у ІІ Світовій війні й про злочинну депортацію Кримськотатарського народу. Утім він не лише говорив правду — він її відвойовував. Виборена ним свобода вже належить нам. Чи не час уголос назвати цього генерала–правозахисника, блискучого військового управлінця, одного з відкривачів України для світової спільноти нашим Героєм?

Перлина в рані

«Першу церкву Петрові Григоренку наказали підірвати у Вітебську наприкінці 1920–х. Все, що він, молодий переконаний комуніст, міг тоді зробити — це перечекати, доки священики винесуть із приреченого храму ікони й святі книги, — розповідає львівський історик Юрій Зайцев. — За таку «демонстрацію» його мали притягнути до відповідальності. Врятував унікальний талант військовика: організований ним вибух зовсім не зачепив житлового будинку, що стояв за 12 метрів від церкви. Підірвавши ще дві церкви в Смоленську і Мінську, Григоренко категорично відмовився від таких завдань». Отой гріх молодості не раз пік сумління генерала. Одним із християнських образів краси душі є перлина. Коли до мушлі потрапляє піщинка, вона ранить її стінки і з часом вкривається перламутром. Так і рана сумління може стати великою перетворюючою силою, кличучи людину зцілювати понівечену власною помилкою ділянку світу.

Доля берегла Григоренка. У 1937 році він виступив проти арештів і катувань, але залишився на волі. На фронті дивом уцілів. Після війни, викладаючи в московській Військовій академії, захистив кандидатську дисертацію на тему «Особливості організації і ведення загальновійськового наступального бою в горах». Першим у СРСР створив кафедру військової кібернетики. У переліку його головних наукових праць — близько 50 статей і посібників із військової теорії, тактики й управління військом. Наприкінці 1950–х Григоренко одним із перших сказав уголос те, про що інші знали, але боялися говорити: правду про війну. Заявив: «Приховування історичної правди — злочин перед народом». СРСР на початку війни зазнав поразок, бо готувався до наступальної війни, нехтуючи обороною. Не було навіть військових карт території держави. СРСР мав тріумфально рушити на Захід встановлювати комунізм.

У 1961 році Григоренко на ленінградській партійній конференції одним із перших розгромив новий культ особи в країні — Хрущова. Після цього його док­торську дисертацію, вже захищену, не затвердили. Очевидно, не могли передбачити, що відданий ленінець вийде з системи і стане борцем за волю. «Майже всі комуністи, які перейшли в дисидентство, зробили це через неприйняття брехні. Григоренко заперечував систему брехні своєю позицією, — каже доктор філософії, колишній політв’язень Євген Сверстюк. — Це була і реакція на попередню службу, що краяла його сумління».

Очевидці відзначають, що Григоренко мав силу впливати на людей. При ньому майже всі ставали добрішими і більш чесними. «Григоренко пройшов еволюцію від марксиста до християнина. Він спокусився комунізмом у молодості, однак знайшов у собі сили звільнитися від цієї мани, — каже дослідник українського дисидентського руху, колишній політв’язень Василь Овсієнко. — Він відкрив і вказував іншим дорогу до добра, був переконаний, що добро не може народитися від злочину. Він не просто бунтував проти комунізму, а розробляв стратегію його подолання».

Теорія і практика визволення

«Такі люди як Григоренко є гордістю будь–якої нації. На їхньому прикладі повинні виховуватися нові покоління», — вважає лідер кримськотатарського народу, народний депутат Мустафа Джемільов. Для кримськотатарського народу, корінного в Україні, Григоренко вже давно є національним героєм. А біографи генерала свідчать, що він — особистість планетарного масштабу. У 1968 році, в час підготовки до придушення «Празької весни», він написав листа першому секретарю компартії Чехословаччини Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у разі збройної агресії СРСР. Тоді ж зініціював перший в СРСР відкритий громадський мітинг опозиції. Першим звернувся до світу щодо каральної психіатрії в СРСР. Зініціював першу легалістичну — відкриту — правозахисну організацію. Такими стали Гельсінські групи, які через відкритість отримали величезну моральну перевагу над каральним режимом.

Григоренко відкрито свідчив про національне гноблення в СРСР. Виступав на захист євреїв, вірмен, німців Поволжя, чеченців і кримських татар. Безкорисливо відгукувався на страждання інших народів, адже загострено відчував біль свого. «Великою мірою завдяки Григоренку світ дізнався про Україну, яка є і бореться. Адже світ допомагає тим, хто бореться, — розповідає Василь Овсієнко. — Як і Тарас Шевченко, він у підлітковому віці виїхав з України, але зберіг її у серці. Пам’ятаю короткий період, коли я був на волі і чув перше інтерв’ю генерала з–за кордону. В нього спитали: «Вот вы были русским генералом...», а він: «Я ніколи не був російським генералом. Я був совєтським генералом. А сюди приїхав як українець і представляю Українську гельсінкську групу». Задовго до проголошення української незалежності Григоренко був переконаний, що Союз розвалиться і постануть вільні демократичні держави. Можливо, підсвідомо, генерал козацького роду продовжив українські традиції міжнаціональної взаємодопомоги — часів Запорозької Січі, УНР, Української повстанської армії (де були різні національні дивізії) і Антибільшовицького блоку народів СРСР. У статті «До питання державної незалежності і взаємин між народами СРСР», надрукованій на Заході в 1979 році, Григоренко стверджував: «Лише спільний фронт усіх народів СРСР на принципах рівності і взаємовизнання може гарантувати перемогу». Найбільшою перешкодою для створення єдиного фронту вважав «залишки російського великодержавного шовінізму і антиросійський провінційний націоналізм». Став «воювати на два фронти»: доводити потребу співпраці і російським шовіністично налаштованим емігрантам, і русофобам з крайніх правих українських груп. Публікувався у нью–йоркському часописі «Новоє русскоє слово» і став членом редколегії журналу «Континент» (який видавали на Заході російські дисиденти). Переконував росіян у потребі створення російської демократичної держави на етнографічних територіях. Як згадує син генерала Андрій Григоренко, навіть у своїй смерті йому вдалося об’єднати людей різних національностей, з різними поглядами. Українці і росіяни, кримські татари, вірмени, євреї прийшли на його похорон.

Книжка–смолоскип

Повторно зініціювати подання про присвоєння генералові Григоренку звання Героя України взявся історик правозахисного руху Василь Овсієнко. «Коли ми відзначали в жовтні 100–річчя Григоренка, то були переконані, що він от–от стане Героєм України, — розповідає пан Василь. — Можна по–різному ставитися до цього звання, воно деякою мірою скомпрометоване, але ми не сумніваємося, що Петро Григоренко є правдивим Героєм. Було б дуже показово присвоїти звання Героя одночасно двом генералам Григоренку і Шухевичу. Однак з невідомих причин тодішнє клопотання було відкладене». Невдовзі Президент Віктор Ющенко підписав Указ, де, зокрема, передбачалося видати за державний кошт усі праці Григоренка. Але Кабмін відмовився його виконувати. Друге клопотання громадські діячі і народні депутати готують до Дня Незалежності.

Тим часом видавництво «Смолоскип» видало перший в Україні 800–сторінковий збірник «Генерал Петро Григоренко», де вміщено його статті, листи–протести і частину мемуарів, архівні матеріали про нього, а також спогади Осипа Зінкевича, Леоніда Плюща, Раїси Руденко і статтю дослідниці кримськотатарського руху і життєпису генерала Гульнари Бекірової. Ідея видання виникла в директора видавництва Осипа Зінкевича, а зреалізував її Олесь Обертас. Він скомпонував книжку з творів, цікавих сучасному молодому читачеві. Видання вийшло масштабне, багатогранне, з багатьма світлинами. У бібліографії майже на 30 сторінках подано близько 2000 документів про Петра Григоренка і самого генерала, які зберігаються в Музеї–архіві українського самвидаву, створеного при «Смолоскипі».

Не випадково за видання творів Петра Григоренка першим взявся «Смолоскип». Коли в листопаді 1976 року була проголошена Українська гельсінська група, через тиждень у Вашингтоні створено Комітет гельсінських гарантій для України, який очолив голова «Смолоскипу» Андрій Зварун. «Смолоскип» містився тоді в підвалі будинку Осипа Зінкевича в селі між Вашингтоном і Балтимором (згодом Григоренко не раз там бував). За словами Василя Овсієнка, генерал всіляко підтримував самвидав. Він знав, що правдивим словом можна розбити імперію, і що самвидав є найважливішим інструментом боротьби з тоталітаризмом.