Після того, як залізна руда проходить процес збагачення, утворюється кашоподібна отруйна рідина з досить специфічним запахом. Спеціалісти називають її хвостом. Радянські науковці від гірничої справи не надто сушили собі голову над проблемою, куди подіти цю шкідливу субстанцію, — викопували гігантські котловани і зберігали її там просто неба. Причому відходів утворюється чимало: тільки місцевий гірничозбагачувальний комбінат викидає щороку 6 мільйонів тонн «хвостів». Висота потужної дамби, яка огороджує це мертве озеро, щороку має збільшуватися на п’ять метрів. Причому навколо такої мертвої водойми погано ростуть навіть бур’яни.
Нині ніхто не заперечує, що «басейни для хвостів» — екологічна міна уповільненої дії. Такою ми отримали галузь у спадок від радянського минулого. Нащадки ж мають значно складніше завдання: придумати, як розв’язати проблему. Зрештою, збагачення руди — процес безперевний, і нові «хвости» з’являються на виробництві щодня. Керівництво Південного гірничозбагачувального комбінату вже давно планує розширити існуюче хвостосховище. По суті, виконуються плани 70–х років, коли тодішня дирекція зарезервувала під сховище нову гігантську ємність площею понад 500 гектарів. В 2000 році проект розглядали депутати Верховної Ради і дали свою попередню згоду.
Утім за вісім років проблему з мертвої точки так і не зрушили. Нещодавно це спробував зробити секретаріат Президента України. Перший заступник його глави, представник Президента у Кабінеті Міністрів Олександр Шлапак попросив уряд втрутитись і сказати своє вагоме слово. Іншими словами, або прискорити розширення сховища, або запропонувати дієвіший механізм. Реакція чиновників на це клопотання викликала, м’яко кажучи, здивування: представник Державного агентства земельних ресурсів України запропонував не розширювати діюче сховище, а ... збудувати нове. На території колишнього танкового полігону. Отож замість одного небезпечного об’єкта в області пропонують пустити в дію цілих два.
Проти такого рішення виступає громадськість, дніпропетровці навіть об’єднуються у громадсько–політичні організації, аби не дозволити нищити і так сплюндровану промисловістю землю. Утім реакції на це — жодної.
Валерій КОРІНЬ