Що то за замок без привида? «Ловці за привидами» запевняють: зустріти невидимих мешканців замків можна здебільшого тоді, коли 13–те число припадає на п’ятницю. Тож журналiстка «УМ» не втрималася від спокуси і у ніч з четверга на п’ятницю, 13 червня 2008 року, відважно вирушила на пошуки одного із найзагадковіших привидів Західної України — Бiлої панi, обплутаної легендами примари, яка 400 рокiв поспіль мешкає у Пiдгорецькому замку...
Графинина карта
При входi у Пiдгорецький замок, що у селi Пiдгiрцi, неподалiк мiста Броди на Львiвщинi, — невеличка кiмната. Примiщення сучасне, iнтер’єр також не графський: посерединi — вичовганий лiктями дерев’яний стiл, у кутi — старенький тапчан. Тут «живе» охорона замку. Сiдаю з паном Степаном зiграти у пiдкидного. «Пiдрулюю» до стража з рiзних боків, намагаючись випитати про оказiї з нiчного життя замку. Чи, бува, не зустрiчалися охоронцi з привидами? Вуйко Степан мовчить, мов партизан. Врешті, коли він таки програв у «підкидного», каже: «Графиня шаленіла від азартних ігор. Ви їй сподобалися, от вона i помагає вам вигравати»...
...Вацлав Жевуський, дарма що був непоказним, дратiвливим та скупуватим, мав графський титул, незлiченнi багатства, амбіції — взяв собi за дружину юну красуню Марiю. Невiдомо, що штовхнуло 19–рiчну княжну в обiйми графа, на 40 років старшого за неї. Подейкують, що вийти заміж дівчину змусило зубожіння її родини.
Відтак нi родючi землi з рабами–селянами, нi багатi на рiзноманiтну дичину лiси, анi золото–діаманти не могли розвiяти постійного смутку графинi. Єдиною втiхою красунi, котра стала добровільною заручницею старого замку, був розкiшний парк. Ще родина Конецпольських заклала парк. Разом із рідкісними деревами привозили і найдивовижніших птахів. Саме сюди, до зелені та пташиного співу, i втiкала юна жінка вiд нелюбого чоловiка.
Дiтей у Жевуських не було. Що не день — то все бiльше й бiльше присiкувався граф до своєї молодої дружини. То вважав, що вона втiкає до парку на зустрiч з невiдомим лицарем у чорному, який невiдь звiдки приїжджає на бiлому рисаку, то йому примарювалося, що Марушка закохалася у мiсцевого холопа. Ревнощi старого перейшли будь–якi межi. Граф, уже нiкого не соромлячись, ходив за Марушкою тiнню, випрошуючи, наче жебрак, кохання.
Одного ранку, як стверджує легенда, — у п’ятницю тринадцятого, графиня не вийшла у свiй улюбленний сад на прогулянку. Відтоді її нiхто не бачив. Округою поповзли недобрi чутки: одні казали, що граф убив дружину, іншi уточнювали: замурував у стiні замку живцем, бо чули звiдти стогін...
Убив і замурував
Обережно спускаємося у пiдвали. Тут темно i моторошно. Триметровi стiни душать, важко дихають зусібіч пліснявою. Затамовую подих: здається, поруч зi мною ступає хтось невидимий. Згадую, що у кишенi лежать сiрники. Вогонь у тремтячих пальцях вихоплює два дивно видовженi силуети. Сiрник гасне i... я наштовхуюся на щось велике i м’яке. «О, привид!» — зойкаю. Напевно, втiкала б, але не видно куди бiгти. «Що таке?» — голос охоронця повертає мене до життя. Виявилося, панiкуючи, я наштовхнулася на нашого провожатого — реставратора Василя Яковича.
— Раз, два, три, чотири, — рахує сходинки пан Василь. — Стiйте! У цьому мiсцi найчастiше з’являється Бiла панi. За однiєю з версiй, саме тут граф убив Марушку.
«Скiльки тут є сходинок, стiльки тут проживе поколiнь», — згадую легенду про замордовану красуню. До речі, це факт: у Пiдгорецькому замку мешкало лише чотири роди — Конецпольськi, Собеськi, Жевуськi та останнi власники замку — брати Сангушки.
Пан Василь веде до покоїв, де, за ще однiєю з версiй, може бути замуровано тiло графинi, душа якої й досі самотньо бродить замкiвською територiєю. У стiнi передпокою, що веде до спальнi графа, — камiн. Цей, повнiстю збереженнний із XYII столiття, витвiр, дуже дивний: не передбачено пiчки, де можна розпалити вогонь, анi димоходу. На камiнi — гравюра голови красивої жiнки. Що знаходиться усерединi камiна — нiхто не знає. За третьою з версiй, нашептаних легендами, у цьому каміні ревнивець також міг замурувати дружину...
Хто гасить свічку?
— Тут, на другому поверсi, найчастіше самі вiдкриваються дверi й без протягу гаснуть свічки. Тоді з’являється панi в бiлому широкому платтi й навіть не йде, а пливе по другому поверху, — цитує спогади князiв Сангушки науковий спiвробiтник, iсторик Iгор Петрович. До–речi, однієї глухої ночi Петрович таки не втримався від спокуси: iз чотирма мiсцевими юнаками вирушив у пiдвали замку на пошуки привида Бiлої панi.
— О третiй ночi ми спустилися в пiдвал, де, за переказами, граф замордував Марушку. Хлопець, який iшов першим, вибiг із пiдвалу блiдий i наляканий. Перше, що сказав, — що бiльше нiколи не пiдiйде сюди й близько. Сказав, що в пiдвалi, розпростерши руки, до нього iшла жiнка в широкій бiлій сукні. Наш компаньйон не розгледів обличчя, але чiтко бачив, як вона рухалася: так, наче не йшла, а пливла повiтрям, — згадує Петрович. І додає, що сам колись мав зустрiч iз привидом.
— Якось я повертався зi своєю дiвчиною з танців. Ми йшли через графський парк. Обоє почули кроки i дихання. Моя дiвчина налякалася й почала тікати, я побiг услiд, i «воно» також побiгло за нами, — згадує iсторик.
Виявляється, зустрiчатись iз привидами замку доводилося багатьом місцевим людям. Третина мешканцiв села Пiдгiрцi спостерігала в замкiвському парку чудернацькi речi. Жiнка в бiлому одязі, кроки, трiск кущiв без присутностi звiра чи людини — далеко не повний перелiк побаченого пiдгоречанами. Було й таке, що хлопцi з села, озброївшись мисливськими рушницями з зарядженими у них посвяченими кулями, вирушали на полювання привида. «Ми бачили, як вгинаються крони дерев i як розлягаються з трiскотом кущi. При цьому не було жодного звiра чи людини», — розповiдає 35–рiчний Михайло, тутешнiй «мисливець» за привидом.
Василь Якович переконанний, що побачити Марушку можна лише в п’ятницю 13–го. А якщо така дата ще й випаде в останній місяць року — успіх гарантовано! Та напередоднi зустрічі з нею обов’язково треба поститися. Зазвичай привид графинi являється мiж після полуночі до другої години ночi. Вона завжди тримається осторонь, нiколи людині не шкодить, але вiд неї вiє «якоюсь особливою тугою». Марушка, або як її нiжно називають в селі — Марусина, з’являється в рiзних мiсцях. То бродить кiмнатами прекрасного замку, то тужить у пiдвалi, а iнколи обнiмає старi дерева ще й нині розкiшного парку...
На жаль, мені так i не вдалося зустрітися з Бiлою панi. Напевно, в цей час дух графинi спочивав. Утім цілком можливо, що вічно юна підгорецька красуня Марушка не забажала внести вiзит журналiстiв до розпорядку свого привидницького життя...
ДОВІДКА «УМ»
Підгорецький замок збудовано у 1635—1640 роках архітекторами Гійомом де Бопланом та Андреа дель Аква.
Прикрашали палац та замковий костел відомі скульптори і художники. Деякі з цих робіт зараз можна побачити в Олеському замку, музеях Львова. Тут була їдальня — величезний зал, прикрашений портретом гетьмана Конецпольського на стелі й цілою серією портретів державних і духовних діячів (72 портрети). На чорному мармуровому столі хрестили короля Яна ІІІ.
Були в замку кармазинова кімната, китайський, золотий, дзеркальний, мозаїчний та зелений кабінети.
Перед замком стояла парадна військова варта, гармати. У палаці відбувались гучні забави, на які з’їжджалася шляхта. Замок мав свій оркестр, театр та друкарню. Для гостей та їхніх слуг у XVIII ст. біля замку збудували корчму–заїзд з сонячним годинником на стіні, який зберігся дотепер. Тут зупинявся Оноре де Бальзак.
Під час визвольної війни під проводом Хмельницького замок був частково знищений.
