...Це село вже давно прославилося на всю Україну. Але слави тієї Столинські Смоляри не хотіли б. Ще б пак — зробили з них якихось туземців, які поз’їдали в окрузі ледве не всіх їжаків! Хто тільки не приїздив до них довідуватися, як вони тих їжаків їдять! Був у них у селі дядько, який знав толк у їжачатині. А що чоловік він був з гумором, то з його подачі пішло гуляти по світу чималенько їжачих побрехеньок. Колись телевізійники у нього допитувалися: як же голки з їжака він знімає?
— А як насправді їжака обробляють? Уявити важко... — допитувалася я в працівників Столинсько–Смолярської сільради.
— Вискубуємо голочки. Депіляцію робимо, — віджартовувалися вони. — На вогні смалимо. Тільки не розписуйте всю цю процедуру. У нас є про що написати, окрім їжаків.
— Як азіяти всяку гусінь і черв’яків їдять — так нічого. А їжаки — дивина, — без злості обурювалася молода жіночка.
— А ви їжака пробували?
— Пробувала. У нас як гості приїжджають, то запитують: «А їжак буде?» У доброї господині все смачне. Хазяйка як зготує, то ви й не зрозумієте, чи їжака з’їли, чи кролятину.
— Правда, що у ваших краях їжака зустріти практично не можна? Ввечері на подвір’ї біля хати не шурхотить колючий росяною травичкою...
— Можна–можна. Не перебільшуйте.
Але заперечення це прозвучало не зовсім переконливо...
Мальовничі Столинські Смоляри заховалися між гаїв і лісів у самісінькому північно–західному куточку любомльського Прибужжя. Практично звідси бере свій початок колись повноводна Прип’ять. Ще за сім кілометрів звідси, уже на захід від села, протікає Західний Буг. Ще донедавна, до 80–х років, на березі Прип’яті височів пагорб зі згарища — останній свідок прадавнього ремесла тутешнього люду. Польський пан із міста Столин збудував колись на Прип’яті три смолярні. Звідси і назва села пішла. Ще розповідають, що першими жителями Столинських Смолярів були смоленські лісоруби, які заготовляли тут смолу і рубали ліс. Практично пеньки і ставали фундаментом для будинків тутешніх прибужан. Заплави і долини, безмежні луки, помережені типово поліською рослинністю, місцями збереглися майже в первісному, реліктовому вигляді. Не дивно, що саме в цих краях, подалі від людського ока і цивілізації, гніздяться і живуть рідкісні представники фауни: сірі журавлі, чорний лелека, сіра і біла чаплі, пугач, ропуха очеретяна, черепахи. Не дивно, що в Столинських Смолярах і довколишніх селах Прибужжя й до сьогодні шанують закони предків. Живучи посеред такої краси, не можна було зневажати і втратити зовсім традиції прадідів, які завжди жили в гармонії з природою.
У жодному із свят не переплелося так багато християнського та язичницького, як у Зелених. Та не в усіх куточках волинського Полісся збереглися в натурі прадавні звичаї і традиції їх святкування, або Трійці за церковним календарем. Уявити Зелені свята без клечальної суботи і неділі, без лепехи, якою застеляють подвір’я та кімнати, без клена за образками, яким заквітчують дім, просто неможливо. Ці обов’язкові атрибути Зелених свят є в кожному волинському селі й місті. А ось як пошанувати русалок, а заодно померлих своїх родичів — про це знають далеко не скрізь. Цей прадавній звичай уже майже відійшов у небуття. Саме на Зелені свята квітує жито, а за народними віруваннями, в час квітування прокидаються покійники. До них зверталися наші предки, поминали, приносили жертви, аби ті захистили рід від недоброго ока і всього злого, а урожай — від напасті. Клечання, зелене гілля — теж задля них, бо вважається, що душі померлих приходять до хати і ховаються у клечанні. У Зелену суботу, до речі, поминають навіть самогубців.
У Столинських Смолярах, у сусідніх Рогових Смолярах, Гороховищі тиждень після Трійці називається Русавковим. Триває він від понеділка і закінчується наступним понеділком, коли проводжають русавок (так називають тут русалок). Русальний тиждень у різних регіонах, виявляється, святкується не в один і той же час. Як поінформував мене працівник обласного центру народної творчості Сергій Цюриць, традиційно Русальний тиждень святкується від четверга, що перед Трійцею, і закінчується у середу після Трійці проводами русалок. У ці дні люди не працюють у полі, не полють городи, щоб русалочці стежку не прикинути. Зелений четвер є Русалчиним Великоднем. З давніх–давен відомо, що цілий Русальний тиждень люди остерігалися води і не купалися. Хіба що відьми, бо вони не бояться русалок. У Столинських Смолярах шанують русавок по–своєму. Що в городах не полють і в полі не працюють цілий тиждень — однозначно. Дехто може тільки до обіду попрацювати. І хоч у русавок серйозно вже мало хто вірить, але прадавні традиції шанують. Цілий тиждень увечері господиня на столі залишає вечерю для русалок: склянку води, щось солодке, печиво, хліб.
— Бувало, мати покладе і наказує не чіпати, бо то — для русавок. Вранці встаєш, до столу біжиш перевіряти, чи русавки що з’їли. А на столі чогось немає. «Мамо, де хліб?» — питаєш. Мати серйозно і загадково відповідає: «Русавки з’їли», — згадує із дитинства місцева мешканка Світлана Козачук. — Малих завжди лякали русавками, щоб у поле не ходили самі і щоб не купалися.
— Мій тато розповідав, що як був малим, то русалку справжню бачив. Йому вже за сімдесят, а він описує це так яскраво, ніби вчора було. Над житом дівчина в білому не йшла, а пливла, — розповідала працівниця сільради. — Тато такий чоловік, що не вигадає казна–що. Я йому вірю.
...У Десятий понеділок, або перший понеділок Петрівського посту (тобто через тиждень після Трійці), у селах Прибужжя — знову вихідний. Цього дня тут влаштовують проводи русавок. Особливих якихось звичаїв не збереглося, але в кожній хаті варять–печуть, а під вечір у садку стіл накривають. Хто сім’єю, хто у ширшому колі, співають, частуються, аби русавки верталися до своїх домівок:
Ой проведу русалочок до бору,
А сама вернуся додому.
Та найбільше на Зелені свята щастить смолярським пастухам. Тим, хто не лінується сплести вінок кожній корові у череді. Вертаються рогаті з паші всі заквітчані, а господар пастухові викуп несе. Віночок же повісить у хлів, як оберіг...
Вже у сусідніх Рогових Смолярах вирішила розпитати про русалок найстарішу мешканку з усієї округи, 106–річну бабусю Олександру Данилівну Шаламай. Хто–хто, а вона має знати найбільше. Бабуся має таку чіпку пам’ять, що дай Боже кожному молодому. А розповідає мелодійно, з такими художніми деталями, що мимоволі забуваєш, якого вона віку. Данилівна геть неграмотна, окрім як у годиннику, ні в чому не знається.
— Життя — то таке куце... Знаєте, як ото дощ із громовицею пройшов. Прогриміло, прошуміло — наче й не було.
— Бабцю, у вашому селі русалок шанують, проводи влаштовують. А чи бачили ви коли–небудь русалку?
— Дитинко, не бачила. Я колись в отому кутку жила. І там сусід був у нас. У нього дві дочки, близнятка. Дівчатка маленькі, хороші. До другого сусіда в город маки внадилися рвати. Нарвуть квіток, у винки поплетуть, на голови одінуть, посідають на колодках — і так хороше співають, так співають. Сусід батькови їх пожалівся. А той вижки (віжки) взяв, побив їх крепко. Через тиждень одна вмерла, а через трохи — й друга. І отой чоловік якось у поле поїхав. Якраз жито цвіло. Він до жита — а там його дівчата співають–співають. Як живі. Став плакати, роботу покинув, більше в поле не їздив, і де йшов, там плакав, за своїми дочками. Русавками стали. Ще одна жінка розказувала, із Столинських Смолярів. Вона русавкам вечерю на стил поставила і заснула коло того стола. І сниться їй покійна свекруха: «Встань, тобі ще рано тут. Хай–но приляжу, по житах ходила, ноги заросила, геть втомилася». Прокинулася — нікого. О, русавок ми боялися...
Не могла не запитати і про їжаків: чи їли їх коли–небудь у Смолярах, але Рогових? По сусідству начебто.
— Не кушала. Мої батько–мати їх не їли, і я теж. І чоловік мій не лапав. Не полакомилися. А дехто пробував. У Столинських Смолярах — там їдять. Ми їх за то їжами називаємо досі, — сміється бабуся. — Крепко, кажуть, жир їх помічний при болєзнях. Лучший за собачий.
Через те, що їжакам тут завжди не солодко жилося, дуже привільно тепер почуваються гади. Вужі знахабніли так, що можуть у лісі на людину кинутися:
— Ти його відкидаєш, а він на ногу кидається і знову обвивається довкола, — розповідали люди у Гороховищі. — Тут у нас працювали чужі люди, так вони їжака з собою привезли, бо в хаті між брусами вуж облюбував собі місце: ні впіймати, ні викурити звідти. Зате миші або іншого гризуна у господі не побачиш. Добре на одне, погано — на інше. Але мало приємного, коли заходиш у літню кухню, а там на плиті... вуж спочиває. Порушився баланс у природі. Будемо скоро їжаків вирощувати, щоб рівновагу відновити...
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
