Ілля Ємець: У дитинстві я хотів бути мандрівником

Україні пощастило мати кардіохірурга, якого шанує світова медична спільнота. Директора Науково–практичного медичного центру дитячої кардіології і кардіохірургії, доктора медичних наук Іллю Ємця недарма називають лікарем із золотими руками і серцем. Про це найкраще могли б розповісти батьки діточок, яких лікар буквально повернув з того світу. Утім мало хто знає, що людина, яка кожен другий день за рік проводить в операційній, могла і не потрапити в медицину. Якби доля повернула інакше, Ілля Миколайович сидів би в оркестровій ямі або вів щоденник орнітолога...

Хотів милуватися чудесами світу

— У дитинстві в кожного з нас була прекрасна і трохи наївна мрія, пов’язана з майбутньою професією. Маленьку дівчинку нерідко приваблює кар’єра кінозірки чи фотомоделі. Хлопчик, розмахуючи пластиковою шаблею, уявляє себе військовим командиром. А ким хотіли стати ви?

— Мандрівником. Але мені хотілося не просто подорожувати планетою і милуватися чудесами світу. Я збирався проводити серйозні дослідження — в ролі геолога, орнітолога тощо. Вивчати корисні копалини, розшукувати унікальні самоцвіти або відкривати нові види пернатих — у дитинстві таке заняття здавалося мені надзвичайно цікавим. Щоправда, батько бачив мене зовсім в іншій ролі. Він хотів, щоб я сидів в оркестровій ямі. Тож мене відправили вчитися до музичної школи — опановувати нелегке мистецтво гри на скрипці.

— І як успіхи? Вам подобалося видобувати з інструмента чарівні звуки?

— Я не мав ілюзій щодо своєї майстерності. Іноді смичок батька допомагав сумлінніше вчитися. А щодо успіхів... Музичну школу закінчив без проблем, а в 1972 році навіть став лауреатом конкурсу піонерії, який проходив у столичному Палаці культури «Червоний екскаватор». Але сидіти в оркестровій ямі не збирався! Душа до цього не лежала.

— Яким же чином ви опинилися в медицині?

— Я навчався у дев’ятому класі, коли мій старший брат захворів на саркому (рак кістки). Онкологи робили все можливе, але хвороба прогресувала. Брат помер. Це було велике горе для всієї родини... Тоді я дав собі зарік вивчитись на лікаря і перемогти рак. Після школи вступив до медичного інституту. Будучи студентом, навіть кілька років працював в онкології. А згодом зрозумів, що не лікар розв’яже проблему раку. Розробити могутню зброю проти цього страшного захворювання під силу тільки науковцям, які добре знаються на біології та фармакології. Тому я не став онкологом, а пішов у хірургію. Попрацювавши чотири роки загальним дитячим хірургом, вибрав вузьку спеціалізацію. І не шкодую про це.

Бах писав божественну музику

— Чи пробували ви порахувати, скільки операцій виконали за 23 роки роботи в дитячій кардіохірургії?

— Точної кількості не скажу, бо вже давно не веду власної статистики. Можемо тільки приблизно прикинути. Торік я зробив 173 самостійні операції при найскладніших вадах серця. У такому режимі працюю як мінімум 10 років. А перед тим було ще 13 років, коли я асистував іншим хірургам — на двох, а часом і на трьох операціях за день. Ось і порахуйте.

— Ваші колеги проговорилися, що ви не можете оперувати без музики. Яких саме виконавців ви любите слухати? Чому?

— Я впевнений, що після смерті життя продовжується. Якщо душа потрапляє в рай, то там повинна бути музика. А яка музика може бути в раю? Точно не реп, не рок, не важкий метал...

— Класика?

— Йоганн Себастьян Бах. Послухайте, і ви зрозумієте — це дійсно божественна музика. Світла гармонія звуків змиває з людини бруд ненависті, роздратування, образ, залишаючи тільки чисті, високі почуття. Сам Бах казав, що метою існування будь–якої музики повинні бути уславлення Господа й відпочинок розуму. Тому кожне своє творіння музичний геній присвячував Богу, залишаючи на сторінках партитур латинські букви JJ («Ісус, допоможи!») та SDG («Богу одному слава!»).

— Ви побували в багатьох країнах, побачили, як живуть люди «за морями–океанами». Який куточок планети справив на вас найбільше враження?

— Венеція, де місяць тому проходив спільний конгрес дитячих кардіологів і кардіохірургів Європи. Повірте, це казкове місце! Неповторна архітектура, збережені пам’ятки давнини, а головне — геніальний, як на мене, підхід до забудови міста. Наскільки оригінально треба мислити, щоб перетворити річку на тротуар, а самі будинки звести на дерев’яних сваях! Важко стримати захоплення і від собору святого євангеліста Марка, збудованого в фантастичному візантійському стилі. Від початку будівництва минуло понад 1200 років, а собор і сьогодні тішить людське око... Прекрасним містом є Гонконг. На березі моря найбагатші люди міста розбили парк зі статуями різних богів. Відвідувачі вірять: якщо потерти фігуру Будди, в тебе обов’язково з’являться гроші, прийде кохання, словом, здійсниться будь–яке заповітне бажання. Так от, моя маленька мрія — створити на території нашого дитячого центру мініатюрний парк скульптур–персонажів слов’янських казок. Фігури мають бути не дерев’яними, а металевими, щоб діти могли спокійно по них лазити, повзати, і ніхто не боявся, що малеча відламає Івану–Царевичу носа...

Не хочу працювати на іншу державу!

— В Україні вам довелося роками воювати з чиновниками за створення дитячого кардіоцентру, вибивати з бюджету гроші на обладнання й щодня приїж­д­жати на об’єкт (після важких операцій в інституті Амосова!), щоб особисто керувати процесом реконструкції будівлі. У київському центрі ви безкоштовно проводите філігранні операції на серці малюків і рятуєте, здавалось, безнадійних пацієнтів. Скажіть, чому ви не захотіли залишитись працювати за кордоном? Там ви могли б заробляти фантастичні гроші!

— І працювати на чужу державу! Дуже дякую...

— Це для вас настільки принципово?

— Авжеж! Я хочу працювати на майбутнє України. Хочу допомагати українським дітям, які просто помруть без своєчасної операції, та чудовим українським жінкам, без яких не було б цих дітей. Зрозумійте, не все вимірюється в грошах. Тут (в Україні. — Ред.) для мене більше щастя. Я люблю свою країну. Люблю рідних і друзів, які тут живуть. І хочу, щоб вони завжди були поряд. Скажімо, дружину і дітей я міг би забрати за кордон. А для старенької мами це просто неможливо. Вона б залишилася тут і почувалася покинутою. Сьогодні я дуже радий, що моя мама живе в прекрасних умовах, часто бачить своїх дітей і онуків і не втомлюється повторювати, наскільки вона щаслива...

Освіту слід зробити жорсткішою

— На вашу думку, чого найбільше не вистачає українській кардіології та кардіохірургії?

— Системи післядипломної освіти і спеціалізації, до якої давно прийшов цивілізований світ. Кардіохірургу в Європі чи Америці треба проходити 10–12 років стажування і складати важкий практичний іспит, щоб отримати відповідний диплом. Якщо хірург не зробив певну кількість самостійних операцій і провалив іспит, диплом кардіохірурга йому просто не дадуть. І тоді людина має вибір: або вчиться далі, або йти в менш спеціалізовану галузь медицини. У пострадянській системі цього немає. В Україні хірург, який буде проводити надзвичайно складні операції на серці, може отримати свідоцтво про проходженя спеціалізації після піврічного стажування в академії післядипломної освіти. Можете собі уявити, чого він встигне навчитися за такий стислий термін? Серце новонародженої дитинки завбільшки з її кулачок. Діаметр коронарної артерії в немовляти — два–три міліметри. Щоб оперувати вади серця в такого пацієнта, потрібна максимальна точність рухів. Потрібний досвід, якого не можна набути за шість місяців! Тому я переконаний, що в таких спеціалізаціях, як кардіохірургія, нам потрібна більш жорстка система освіти. Сподіваюсь, що колись так і буде.

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Як розповів «УМ» завідувач відділення інтенсивної терапії Науково–практичного медичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії Володимир Жовнір, до 1992 року в Україні не робили операції на серці новонароджених. Головна причина — нестача високоспеціалізованого обладнання, яке б підтримувало життя крихітного працієнта під час операції. Малюки з вродженими вадами серця мусили набрати 20 кілограмів (а на це йшло до 3–4 років), і лише тоді вітчизняні кардіохірурги брали таких пацієнтів на операцію. Основна маса малих «сердечників» просто не доживала до того моменту. 40 відсотків таких дітей помирали, не проживши і року...

Ситуація змінилася, коли Ілля Ємець закінчив стажування за кордоном і повернувся на Батьківщину. У 1992 році спеціаліст уперше в Україні здійснив радикальну корекцію вади серця малюкові, якому виповнилось лише три тижні від народження. І маленький Михайлик Кікоть вижив! Потім були сотні інших пацієнтів (найменший потрапив на операційний стіл через дві години після народження), але перший завжди залишатиметься особливим...

Відділенню дитячої кардіохірургії було тісно в приміщенні інституту Амосова. Тому відкриття дитячого кардіоцентру європейського рівня стало подією для всієї України. За два роки своєї роботи клініка вже допомогла багатьом пацієнтам. Для українських дітей операції безкоштовні. Щоправда, держава не може покрити всі витрати, пов’язані з придбанням дороговартісних матеріалів. Тоді виручають кошти, зібрані благодійним фондом «Дитяче серце». Читачі «УМ», не байдужі до проблеми, також можуть долучитися до порятунку маленьких діточок із вадами серця.

«СЕРДЕЧНА» ДРУЖБА

Серед пацієнтів, яким Ілля Миколайович рятує життя, трапляються не тільки крихітні малюки, а й люди старшого віку. Один із них — концертмейстер Національної опери України, відомий виконавець скрипічної музики Броніслав Щуцький. На зустрічі з «УМ» чоловік розповів, що все життя недолюблював медиків, але Ємець зламав цей стереотип.

«40 років тому я дуже страждав від поліартриту. А для музиканта захворювання суглобів — справжня катастрофа! — розповідає «Україні молодій» Броніслав Щуцький. — Довго лежав у лікарні, але від прописаних медикаментів мені ставало тільки гірше. Ситуація була критична... І тоді мій товариш приніс велику пляшку дистильованої води і сказав: «Спробуй методику голодування за Брегом, це багатьом допомогло». Я почав голодувати і позбувся поліартриту!»

Відтоді пан Щуцький намагався якомога менше спілкуватися з людьми в білих халатах. Мовляв, вони не допоможуть, а тільки гірше зроблять. Тому й про хворобу серця відомий виконавець нічого не знав — до того моменту, поки не познайомився з поціновувачем класичної музики в особі Іллі Ємця. Кардіолог запропонував Броніславу Щуцькому (якому тоді перевалило за 64 роки) про всяк випадок зробити обстеження «мотора». Результати не потішили.

«Ілля Миколайович сказав, що в мене серйозна вада серця, при якій треба терміново робити операцію, — пригадує Броніслав Щуцький. — Але я не поспішав лягати на операційний стіл. Почувався–то нормально... Приблизно через півроку в мене почалися серцеві напади, ситуація була «ахова». І тоді Ємець мене прооперував. Зробили і шунтування, і клапан. Сьогодні живу і займаюсь улюбленою справою тільки завдяки Іллі Миколайовичу. Якби ж таке ставлення до хворих було в усіх медиків!»