«Постмодерна вакханалія» в Могилі

      «Чи я не зголоднію?» — питання для студента дуже актуальне. Мабуть, третє за актуальністю після «де дістати гроші» і «як здати сесію». Не дивно, що на вечір, охрещений словосполученням, від якого тьохкало серце в кожного справжнього могилянця, вільні від пар і насущних проблем на зразок обов'язкового перегляду фільмів із курсу «Кіномистецтво» студенти Могили (саме так, без лапок і з великої літери) почимчикували залюбки. По-перше, на «Постмодерній вакханалії», організованій видавництвом «Основи» в Культурно-мистецькому центрі НаУКМА, обіцяли нагодувати — у запрошенні після вищенаведеного шлунково-актуального запитання було прямо сказано, що про голод можна забути: організатори заанонсували можливість скуштувати «болгарського перцю, брюссельської капусти, італійської піци, іспанських маслин, французьких булочок, чеського пива, норвезького лосося, англійської вівсянки, грецьких горіхів, польських кнедликів, білоруської бульби, російського (!) сала, справжньої української пана-коти» і ще чогось там «глобалістського американського». А по-друге, на цьому вельми культурному заході, який, до речі, проходив «під патронатом Фрiдрiха Ніцше, Зігмунда Фройда та Мішеля Фуко», просто за смішні гроші можна було придбати вельми практичну книжку — американську «Енциклопедію постмодернізму», увесь наклад якої, за словами директора видавництва Валентини Кирилової, вже повністю розійшовся, тому «Основи» нині готують друге видання праці Чарльза Вінквіста та Віктора Тейлора, доповнене українськими постмодерними реаліями. До речі, присутнім пропонувалося подавати письмові пропозиції щодо постатей наших співвітчизників, які можна було б «довидати» в новій енциклопедії.

      Хтозна, чи помітили голодні студенти, що їх безсовісно підманули — ніяких «норвезьких лососів» etc на «вакханалії» помічено не було. Мабуть, таки не помітили, бо голодними все ж не залишилися — «російського» сала, чорного (українського?) хліба та невідомо якого походження бананів було вдосталь. Не кажучи вже про духовний харч — «Енциклопедію» за 50 гривень (на Петрівці — всі 80!) і виступи постмодерних метрів та «сантиметрів». На духовну «закуску» всім бажаючим запропонували повторити визначення термінів на кшталт «дискурс» та «шизоаналіз», зачитані п'ятьма щасливчиками, біля стільців яких були заховані аркуші з відповідними фрагментами енциклопедії, що давали право на «шаровий» примірник видання. Виконати це завдання чомусь не вдалося нікому — вочевидь, конструкції типу «деструктивний імпульс спрямований проти сутнісної причетності психоаналізу до обмежувальних аспектів капіталізму, яка виникає внаслідок спільного привласнення ними розшифрованих потоків лібідо та праці...» виглядають елементарними тільки на папері. Зате одна, за визначенням перекладача «постмодерністського» талмуда Віктора Шовкуна, «молода особа» спромоглася «якщо не повторити, то принаймні переосмислити одну з дефініцій», заслуживши приз від «Основ». Щасливий (як він сам зізнався в інтерв'ю «УМ», з того, що про пекельні муки, пов'язані з блуканням у хащах постмодерного дискурсу, вже встиг забути) перекладач, у свою чергу, визнав, що сам би так не зумів. Бо, мовляв, і без намагання щось переосмислювати свого часу так заглибився у працю над енциклопедією, що «постмодерна вакханалія» врешті-решт почалася в його реальному житті.

      Причетним себе до творення постмодернізму оголосив і всюдисущий Сашко Ірванець, який «завжди думав, що постмодернізм — це те, чим ми займалися з Небораком і Андруховичем року так від 1984-го», і лише прогортавши («якби я сказав «прочитавши», ви б мене висміяли») цю книжку, виявив, «яка це, виявляється, тягомотина». Наостанок учасник легендарної формацiї «Бу-Ба-Бу» виголосив, що «постмодернізмом набагато цікавіше займатися, ніж про нього писати», чим вельми обурив свого тезку й наступника по «трибуні», культову в Могилі фігуру, «великого гросмейстера гри в шахи, бісер і гри словами» Олександра Івашину. Попри обурення, пан Івашина таки висловився з приводу зазначеної у програмці теми його доповіді (про співочого ректора як приклад українського постмодернізму), констатувавши, що «Михайло Поплавський — це приклад того, як в Україні можна продавати поганий смак».

      На превелике задоволення публіки, всі «промовці», склад яких повністю відповідав назві презентації, були вкрай лаконічними (переважно) і дотепними (здебільшого). Можливо, з огляду на незнання визначеної організаторами в особі Валентини Кирилової тематики своїх виступів. Щоправда, дехто, як уже згаданий Івашина, поет-екс-посол Дмитро Павличко й «телеман» Юрій Макаров, таки був у курсі. Поетичному метрові окреме спасибі за блискуче еротичний і короткий  вірш-доповідь про «ябко», а панові Макарову, по-секрету, порадимо наступного разу спробувати довести той факт, що телебачення — річ украй нееротична, коротше, ніж за 40 хвилин.

      Ну і наостанок — поема в двох частинах від справжньої зірки вечора (здається, є якесь таке небесне явище — щось ніби подвоєння світила... Чи нема? Байдуже, ці двоє все одно один від одного невід'ємні), відомих собакарів-селекціонерів, що виростили єдиного у своєму роді «Зеленого пса», Дмитра та Віталія Капранових. Присвячується національному питанню.

Частина І:

«Руанда воювала за права

руандомовного населення Бурунді».

Частина ІІ:

«Бурунді воювало за права

бурундомовного населення Руанди»

      Гучний сміх. Завіса... Ні, стоп — ще ж демонстрація фільму Вуді Аллена «Кінець Голлівуду», що підсумував «основну» презентацію. Але так чи інакше — оплески. Вакханалія була справді постмодерною.