«Не продается вдохновенье...», та можна копію продать

      Берлінський міжнародний кінофестиваль благополучно перетнув екватор. Як завжди, журналісти доволі гостро критикують конкурсну програму — у більшості випадків пересічну, і американців забагато: скільки можна терпіти тих янкі? Розкручують своє кіно, іншим дихнути не дають. І успіх, який вимірюється винятково грошовими сумами, — що то є? Скажімо, заокеанський фільм «Щось має статись» Ненсі Мейєрс, який тут показували у великій офіційній програмі, одначе поза конкурсом, уже йде екранами Європи (у нас теж він має бути) — з Джеком Ніколсоном і Даяною Кітон (останню номіновано на «Оскара»). І збирає касу — минулого тижня, за повідомленням фестивального щоденника, вона становила в Європі 6,4 мільйона доларів. Зворушлива історія про немолодих людей, котрі зненацька відкривають для себе — на схилі літ — принади справжнього кохання. Чом би й ні, особливо якщо зважити, що у 63 роки молоденькі дівчатка уже не до снаги. Картина й починається з того, що герой Ніколсона (його шарм лишається при ньому; в цьому могли переконатися і ті, хто прийшов на зустріч з актором у Берлінале-Палац) закочується в заміський будинок разом із гарненькою звабливою панянкою. Та тут її мамка невчасно легалізувалася. Од переживань, сексу й навантаги Ніколсоновий персонаж втрачає геть усю фізику, доводиться його транспортувати до лікарні, де він щосили бадьориться і дефілює коридорами з голими сідницями (кілька днів потому знайомі журналістки жваво обговорювали цей епізод — так сподобалося). Тож не дивно, що коли дочка від'їздить у справах до міста, між представниками старшого покоління спалахує роман... Далі не розповім — дивіться самі. Продається от ся річ, як бачимо. Навіть попри те, що до кінотеатрів ходять молоді люди, у яких слівце «менопауза» може викликати хіба що гомеричний сміх.

      На фестивалі працює великий кіноринок. Здебільшого це фірми і дистриб'юторські компанії європейських країн. Є й маленькі — Латвія, до прикладу. України, звісно, немає. Зате менше проблем. От у росіян вони є. Підійшовши до їхнього «кіоска», я застав знайомого дистриб'ютора з виразом нудьги на обличчі. Російським кіно покупці цікавляться мало. Щоправда, деякі успіхи є. Скажімо, фільм «Зозуля \ Кукушка» куплений 30 країнами, в тому числі США. Що не означає там масового, справжнього прокату. От чий успіх справді вражаючий — так це знаменитої нині стрічки Андрія Звягінцева «Повернення \ Возвращение» (нагадаю, переможця останнього фестивалю у Венеції). Фільм, який, здавалося б, ніяк не претендував на комерційний успіх, несподівано приносить прибутки. Скажімо, в Америці його тиражовано аж у 60 копій, квитки на фільм розкуплені в усіх містах, де його заявлено. А знято картину телекомпанією REN-TV за 405 тисяч доларів. Плюс, пояснив дистриб'ютор, сплата витрат на фестиваль, з поїздкою творчої групи включно. Щось близько 600 тисяч... Продюсер фільму, Дмитро Лесневський, розраховував тільки на фестивальний успіх. Одначе саме тільки включення до великого конкурсу у Венеції зумовило увагу до фільму з боку найбільших італійських прокатних компаній. Одна з них і здобула права на Італію (до речі, те ж саме відбувається з усіма стрічками, включеними до венеціанського конкурсу). І тепер картина вже принесла на Апеннінах понад мільйон «зелених». Для подібного твору це просто сенсаційний успіх. Її закупили всі європейські країни, вона тріумфально йде екранами Франції, Іспанії, у квітні з'явиться у Британії...

      — От що значить — Венеція,— зітхнув мій співрозмовник.— Був би приз Московського кінофестивалю — ніякого резонансу. Не котирується він, його нагороди абсолютно не престижні. Скільки не казав я, щоб у Москві заснували приз для зарубіжної прокатної компанії, яка б «катала» переможця (переможців) бiлокам’яної, — не розуміють, не доходить. Попри всі переміни кінематограф у Росії так і не став бізнесом. У прокаті лише дві картини принесли якийсь успіх — «Антикілер» і «Бумер». І то — найпевніше, їм дописали нулі, за відомою совітською звичкою, коли від зарубіжних віднімали, а радянським додавали. Продюсери в нас які — беруть бюджетні гроші, частина з них розходиться по кишенях, частина витрачається на виробництво. Хай там розказують нам режисери, які вони народні картини видають на-гора, але ж ми знаємо, як це виглядає насправді. От Станіслав Говорухін зі своїм фiльмом «Бережіть жінок», 90 копій надрукували, величезний, як по нинішніх часах, тираж. І що ж? Сорок тисяч доларів зібрав у кінотеатрах.

      — Так у кінотеатри ходять юнаки й дівчата, котрим ім'я Говорухіна нічого не говорить. От на телебаченні у нього буде інший глядач, котрий його знає і любить,— заступився я за члена Спілки кінематографістів України.

      — Так ото ж то й воно. Не заявляйте, що у вас у прокаті все блискуче, що на одне ваше ім'я підуть мільйони. Не йдуть. Розучилися. Та й не роблять такі фільми, щоб ішли... А знаєте, яку ненависть посіяв Звягінцев у серцях своїх старших колег-режисерів?

      — Невже?— не повірив я. — Хай би вже у нас, у Києві. А то аж у самій Москві.

      — А де ж іще? Ледь не всі провідні режисери зафіксували своє презирство до фільму Звягінцева. Сергій Соловйов сказав навіть, що це суто учнівська робота, що коли б це зробив його учень по ВДІКу, то він би її забракував. І що взагалі — «антинародне кіно», хто його буде дивитися? А успіх, мовляв, куплений — у фестивалю, у преси, котра, звісно, всуціль «продажна». А от, бачите, дивляться, хоч би там що.

      — Ну добре, виходить, що в Росії кіновиробництво так і не стало бізнесом? А ми собі в Україні вас постійно за приклад ставимо — собі самим і начальству.

      — Та який же це бізнес? Це витрачання грошей, яких у Росії насправді набагато більше, ніж в Україні.

      — А до речі, Україна купує у вас фільми?

      — Та купує, тільки мало. Я маю права на чималу кількість зарубіжних фільмів, і це права одразу на Росію й Україну. Так вигідніше продавцеві. Та й наше телебачення покриває значну частину вашої території, тож тут не викрутитись. Хоча ваші постійно намагаються ставити палиці в колеса, хочуть купувати ексклюзивні права.

      — Правильно хочуть.

      — Може, й правильно, тільки вони обіцяють якісь шалені гроші. Звідки вони у них? Отут уже справді бізнес, вести його треба розумно. Та й початковий капітал треба мати.

      — А продукування телесеріалів — це бізнес?

      — Так, безумовно. Бо ж кожна серія обходиться дуже дешево, а канали платять великі гроші. Так що чистий бізнес. До речі, Андрій Звягінцев знаєте, як починав? Бідував (а йому ж під сорок), і тут йому запропонували зробити рекламу. Зробив. Давай ще! Ні, не захотів. Тоді Лесневський запропонував йому зробити невеликий серіал, «Чорна кімната». Зробив, сподобалося, відтак хотіли його далі експлуатувати на цім полі. Не побажав і тут. Чого ж ти хочеш? А кіно робити. Лесневський і ризикнув... Тобто ніяк не йшлося про комерцію, бізнес — просто хороше, справжнє, високе кіно планувалося. Вийшло і те, й друге. Буває. Щось трохи містичне тут є, недарма ж режисери казяться від заздрощів.

      — А ви думаєте, що саме заздрощі?

      — Що ж іще? Вони, ріднесенькі. На Заході це все теж є, але уявити собi Копполу, який привселюдно «поливає» брудом іншого режисера, надто важко. Існує ж корпоративна етика...

      (Тут я згадав одного київського режисера, який так само не соромиться критикувати у пресі своїх колег «почем зря»).

      — Отже, фестиваль є суттєвим чинником комерційного успіху.

      — Ну звичайно. Тiльки дивлячись який фестиваль. Ті, що в нас відбуваються, на прокат не впливають. Хоча це добре було б зробити. Я вже сказав, що на Заході включення в конкурсну програму одразу тягне за собою бізнесові комбінації — фільм починає патронувати певна компанія, яка зацікавлена в успіхові стрічки. Те саме й з «Оскаром». Тут ми недопрацювали, «Возвращение» не втрапило до номінації (наш «Мамай», як відомо, теж. — Авт.). Треба ще вчитися, хоча насправді не все так складно. Треба вростати в конфігурації світового кіноринку. На якому нас, як і вас, ніхто не чекає. Правила надто жорсткі, ніхто свого місця не віддасть. Та й починати треба з налагодження свого ринку, з того, щоб i своє кіно приносило гроші.

***

      Отака вийшла розмова. Імені москвича не називаю, оскільки бесіда тривала без диктофона і я відтворюю її суть. Але ж він має рацію. Нам в Україні ще належить створювати ринковий простір. Й одразу припасовувати його до міжнародного. Що говорити, коли в Києві навіть виготовити копію з англомовними субтитрами нині є великою проблемою? Чому б не тиражувати (тиражі ж смішні, кілька копій) фільми одразу з титрами іноземними мовами? Чому б не думати про фестивальну стратегію і те, яким чином можна зацікавити світову громаду нашими фільмами? Звичайно, без маніловщини й пустопорожніх прожектів. Бо ж нас і справді ні в Європі, ні тим паче десь подалі ніхто не чекає. Що казати, нас досі сприймають (і ще довго сприйматимуть, коли ми нічого не змінимо; ми, а не хтось там за нас це зробить) в «одному пакеті» з Росією. Остання, природно, таке уявлення буде щосили підтримувати — і не стільки через традиційну імперськість, скільки через просту комерційну доцільнiсть. Нас вигідно тримати у васалах. До цього треба ставитися спокійно — як до факту, як до явища, котре належить подолати. Не стрибком, не навалою, а довготривалою терплячою роботою, вибудуваною на певній стратегії.

      Роблять же кіно у країнах, де теж чимало проблем із власним продуктом. Учора бачив я фільм «Дванадцять стільців» (його представлено в «Міжнародному форумі») німецької режисерки Ульріке Оттінгер. Одверто кажучи, мені не вистачило снаги додивитися його до кінця — триває він понад три години, і мені заскочило дивитися французьку конкурсну стрічку, яку навряд чи ще десь побачу. А «Стільці», напевно ж, привезуть в Україну. Бо тут знімався цей фільм, та й актори зайняті в ньому наші, одеські, — Георгій Делієв, Наталя Бузько, Геннадій Скарга... За таких обставин давати оцінку не маю права. Скажу тільки, що персонажі фільму говорять російською, лише закадровий текст від автора — німецькою. Постановник не стала змагатися з Ільфом та Петровим і відтворює не реалії 27-го року, а якийсь усереднений «епохальний» пейзаж — від двадцятих аж до дев'яностих. Тобто це подається як історія на всі часи. Подібний задум видався мені виправданим — згадаймо, яким успіхом і попитом користуються нині одновалентні з Бендером персонажі, починаючи зі Свирида Голохвастова. Інше очевидне джерело — фільми Кіри Муратової. Німкеня навряд чи розраховувала на достатність своїх життєвих спостережень, отож вирішила піти шляхом пророблення певного культурного шару. Муратовські «людські пейзажі» правили тут за взірець, за певну норму. Чому б і ні? Одначе до конкретнішої, предметнішої розмови про фільм ми ще повернемося — по його з'яві в Україні.

      Отакі справи. В Берліні йде дощ, на зиму все це ніяк не схоже, хоча іноді зривається й на сніговище. Це до певної міри допомагає заповнювати кінотеатри публікою. Її напхом напхано по всіх залах. Що б не показували — хвацький голлівудський продукт, африканську документальну стрічку чи латиноамериканську мелодраму — дивляться все і у великій кількості. От що робить фестиваль-довгожитель: він витворює стабільну аудиторію, для якої кіно — справжня розкіш духовного спілкування...