У оповіданні Аркадія Аверченка «Нянька» грабіжник опиняється в досить кумедній для себе ситуації: потрапивши до чужого помешкання, застає там малу дівчинку, яка наївно пропонує пограти... «в розбійників». Напхавши «трофеями» кишені, лобур на прохання малолітньої зв’язує їй руки, зачиняє у ванні і припиняє гру, хутко накивавши п’ятами. А ось в реальному житті мешканець Донецька, заставши у квартирі 12–річну дівчинку, вже диктував їй свої умови гри. Повертаючись додому після уроків, школярка з Пролетарського району, мабуть, не звернула увагу на незнайомця. І дарма — щойно вона відчинила двері квартири, грабіжник увірвався за нею слідом...

Конфліктна ситуація, про яку піде мова, могла б залишитися тільки фактом відносин між кількома сільськогосподарськими формуваннями та їхніми засновниками і не заслуговувала б на увагу в загальноукраїнській газеті, якби не два принципові «але».
По–перше, вона безпосередньо стосується темпів розвитку в Україні такої галузі, як кукурудзівництво, тим паче що у цієї культури є всі підстави невдовзі претендувати на роль одного з пріоритетів аграрної сфери. Як свідчить закордонний досвід реалізації біопаливних програм, саме кукурудза — оскільки її врожайність одна з найвищих — виходить там на перші місця як сировина для виготовлення біоетанолу. В нашій країні, після спаду інтересу до качанистої і різкого скорочення посівів, зараз намітився швидкий прогрес. Нинішнього року площі під цією культурою зросли майже на тридцять відсотків у порівнянні з 2007–м. По–друге, події, що сталися на Вінниччині, яскраво віддзеркалюють ті типові схеми, за якими відбувається перерозподіл власності в аграрній сфері цілої держави, причому їхні автори та виконавці надто не переймаються, наскільки законними є такі дії.
Лист до редакції від І. М. Семенцова, керівника підприємства «Земун Поле плюс», розташованого в Києво–Святошинському районі, до якого додавався цілий пакет документів на підтвердження правдивості описаного, примусив виїхати у відрядження на місце розгортання подій і зустрітися з людьми.

У виправних колоніях країни у праці задіяно близько 30% засуджених. І це при тому, що за останні кілька років кількість засуджених в Україні зменшилася приблизно на 25% (нині в СІЗО та «на зоні» перебуває 149 тисяч осіб). Щоправда, ці дані загальні, адже в кожній установі свій відсоток працюючих щодо тих, для кого праця — це не «по понятіях». До того ж не можуть бути охоплені працею арештанти СІЗО — в них інші турботи — перебіг слідства та вирок суду. За словами голови Держдепартаменту з питань виконання покарань Василя Кощинця, в кримінально–виконавчій системі «є установи різних напрямів», десь працює лише 20% засуджених, а десь — навіть 70%. Остання цифра є реальністю для Черкаської виправної колонії №62, яка є зразковою в плані виробництва, у чому нещодавно мав змогу переконатися журналіст «УМ».