Прабатьківщина української еміграції

Про українських першопроходців Країни Кленового Листя Івана Пилипіва та Василя Єленяка (або по–місцевому — Ілиняка) написано чимало, та «УМ», можливо, додасть до цього літопису кілька оригінальних штрихів. Хрестоматійне тлумачення мотивів, що спонукали двох бойків узятися за «відкриття Америки» понад століття тому, на кшталт «пошуків кращої долі в умовах безземелля» мало що пояснюють. Зате в сільраді Небилова довелося почути досить несподівану версію. Справді, в Карпатах на той час існували поселення з більшою концентрацією мешканців, меншою кількістю орних земель і значно суворішими кліматичними умовами, проте виманити тих горян із насиджених місць наприкінці позаминулого століття не вдавалося ніякими калачами.

Нова версія, почута під час відрядження, полягає ось у чому. Відомо, що впродовж ХVІ—ХVІІ століть місцевість на правобережжі стрімкої Лімниці, де розташований Небилів, була перевалочною базою ординців (як і лівобережний Перегінськ). Отже, зупиняючись тут на певний час, войовничі степовики нібито додавали татарських пагонів до генеалогічного древа місцевих бойків. Кажуть, що з цієї причини тутешні люди смаглявіші і чорнявіші, ніж інші прикарпатці, мають розкосіші очі й гарячішу кров. Тому–то вони й легші на підйом та охочіші до далеких мандрів, навіть заокеанських, на що свого часу наважилися Пилипів з Єленяком. Не знати, наскільки науково обґрунтована ця версія, та поголос про особливу ментальність забіякуватих місцевих парубків уже давно перетнув межі Бойківщини.

«Дикі» прикарпатці проти диких прерій

Нині мало не половина небилівців вважає себе родичами Івана Пилипіва та Василя Єленяка. Їх у селі пам’ятають і шанують. У 1991 році, до столітнього ювілею історичної поїздки двох непосидючих чолов’яг за океан, біля місцевої школи земляки встановили пам’ятний знак із барельєфами перших галицьких розорювачів суворих північноамериканських прерій. Їм віддали належне передусім за те, що не сиділи в голодному заціпенінні, очікуючи малоймовірної манни небесної під рідними карпатськими зорями, а шукали можливість жити краще, хай навіть і на краю світу та попервах не в меншій, ніж у Небилові, скруті. Ступивши 7 вересня 1891 року після двотижневого плавання на борту пароплава «Орегон» на землю Нового світу в районі Монреаля, небилівські піонери започаткували так звану першу хвилю української еміграції в Канаду.

Те, що прибульців зі східноєвропейських теренів англомовне населення Країни Кленового Листя зустрічало, м’яко кажучи, без фанфар, підтверджує й один із найвідоміших дослідників тамтешньої української діаспори Орест Субтельний — професор історії та політології Йоркського, що в Торонто, університету. Канадійці англосаксонського походження, що оселилися на заході країни значно раніше слов’ян, здебільшого вороже ставилися до прикарпатських іммігрантів, вважаючи їх, як пише пан Субтельний, за «брудних і диких іноземців, без жодного пенні в кишені». Та згодом європейці з соліднішим колоніальним стажем змушені були визнати, що саме працелюбні українці відіграли вирішальну роль у перетворенні диких прерій на найпродуктивніші у світі житниці. Перед Першою світовою війною, за неповну чверть століття після приїзду Пилипіва та Єленяка, в Канаді вже мешкало близько 170 тисяч іммігрантів з України.

Про стрийка Пилипіва в ощадливій іпостасі

Іван Пилипів кілька разів навідувався з–за океану в Небилів і щораз видавався місцевим жителям усе більш американізованим паном. «Він доводився моїй мамі (дівоче прізвище — Пилипів) стрийком, тобто дядьком по батькові, — розповідає Мирослава Рожко. — Ми знали, що він там став багатою людиною, мав триповерховий будинок, здається, в Едмонтоні, хоча розповідав, що спершу дуже бідував і жив у землянці. Під час одного з його приїздів бабця взяла мене за руку й повела на зустріч, сподіваючись, що стрийко обдарує гостинцями, але він нічого не дав, як і його син Василь. Тоді ми зробили висновок, що вони стали дуже ощадливими і навіть скупенькими людьми, хоча грошей мали чимало: Іван Пилипів займався земельним бізнесом, а сини — нерухомістю. Василь навіть був членом Компартії Канади, проте казав, що то — не КПРС, бо їм не заборонялося ходити до церкви. Онуки Пилипіва до нас уже не приїжджали».

Небилів, як стверджують краєзнавці, у середині ХVІ століття заснували вісім родин «кметів» — вільних селян, котрі оселилися в густих лісах передгір’я Карпат й займалися лісоохороною. Щодо назви села існує кілька версій, одна з яких вказує на поселення, якого раніше тут «не было», тобто не було. А коли з’явилося, то почало заселятися швидкими темпами. У 1880–му році в селі вже мешкало понад півтори тисячі осіб, 99 відсотків з яких були українцями.

Не той тепер Небилів, Лімниця–річка не та

Сучасний Небилів із трьома з половиною тисячами населення умовно поділяється на три «мікрорайони» — Середина, Горів та Долів, що ілюструють три соціально–економічні періоди в розвитку знаного завдяки першим емігрантам населеного пункту. В долішній частині мешкають переважно люди старшого віку і тут ще можна натрапити на старосвітські дерев’яні хати часів Івана Пилипіва. Зате на протилежній стороні села, зокрема на вулиці Польовій, виросли модерні, зі зручностями котеджі, які не соромно показати й заморським гостям. Збудовані вони на кошти сучасних заробітчан, котрі проникають у найвіддаленіші куточки Європи та Зауралля. Цікаво, що нинішніх мешканців села «не накрила» ні третя, ні четверта хвилі еміграції. Вони не подалися за океан історичними слідами двох своїх земляків, віддаючи перевагу лише короткочасним виїздам на ближчі закордонні дистанції.

— У нас дуже роботящі люди, зокрема й молодь, — не без гордощів стверджує сільський голова Роман Федорчак. — Однак із працевлаштуванням завжди виникали проблеми. За радянської влади в Небилові існував колгосп «Більшовик», який спеціалізувався на тваринництві і вирощуванні льону, трохи виручали цегельний завод, столярний цех та майстерня з пошиття спецодягу. Ті, хто не знаходив роботи в селі, їхали на сезонні заробітки в різні регіони Радянського Союзу, зокрема й на Далекий Схід. За незалежної України відбулася переорієнтація на Західну Європу. Привезені з–за кордону кошти односельчани вкладають переважно в будівництво житла та купівлю легкових автомобілів.

Орієнтація на всі чотири сторони світу

Сам молодий війт, за фахом — учитель фізики та математики, теж знає ціну важким чужинським заробіткам — віддав п’ять років лісорозробкам красноярської тайги. Нині заочно навчається в Івано–Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Потяг небилівців до нафтопромислів обумовлений історично. Ще в 1902 році неподалік села австрійські геологи виявили чималі поклади нафти на невеликих глибинах і невдовзі тут запрацювала перша вежа–«качалка» підприємця Дескура. У післявоєнні роки видобуток нафти з місцевих родовищ спершу стрімко зріс, а потім раптово згорнувся, коли Москва висмоктала надра України і зробила ставку на Тюмень. Нині невеликими порціями «чорне золото» з небилівських підземних горизонтів черпає ТзОВ «Рожнятівнафта». А чимало мешканців села продовжують вахтовим методом працювати на високооплачуваних бурових роботах у Західному Сибіру не в останню чергу завдяки своєму землякові Володимиру Гнатіву — заступнику генерального директора однієї з провідних нафтогазових компаній Росії.

У небилівців нині водяться гроші, тому в селі, зрозуміло, процвітає торгівля — свої послуги навперебій пропонують десяток приватних крамниць, кафе та дві аптеки. Зате тепер зникає інтерес до приватного господарювання і — щонайприкріше — до матінки–землі, заради якої місцеві емігранти колись готові були вирушати за тридев’ять земель. Після розпаду СРСР, як розповіла землевпорядник Леся Фединяк, місцеві селяни охоче й побільше брали колгоспних угідь, обзаводилися кіньми і мало не в кожному дворі було по дві корови. Проте держава не підтримала приватного ентузіазму таких завзятих, як небилівці, сільгоспвиробників, котрі невдовзі зметикували, що нерентабельно рвати жили — свої й конячі — лише задля збагачення хитромудрих посередників. Кількість корів у Небилові впродовж кількох останніх років невпинно скорочується. Воно й не дивно, бо літр молока, куплений заготівельниками в небилівців за одну гривню, в супермаркеті коштує в три з половиною–чотири рази дорожче. До біса, кажуть розчаровані селяни, такий паритет цін, і вирушають на всі чотири сторони світу в пошуках кращих заробітків. Та хто б де не був, принаймні на Великдень — така вже свята небилівська традиція — обов’язково повертається до рідного порогу. «Нині, на відміну від перших наших емігрантів, ніхто не виїжджає із села назавжди, — стверджує Роман Федорчак. — Попрацюють, зароблять грошей і неодмінно вертаються додому. Мабуть, Небилів розташований на якомусь особливому місці, бо сюди наче магнітом тягне».