Краєвид біля Дибинецького стрімчака неподалік Богуслава.
Дорожні затори і тиснява в громадському транспорті, тотальна загазованість вулиць і нервозність людського час–пікового мейнстріму, поспіх, суєта, цейтнот... Жителі міст знають: урбанізований пресинг цивілізації іноді настільки нестерпний, що хочеться тікати від нього світ за очі. Але куди? Обтяжені обов’язками і контрактами, планами і проектами, покладаємось лише на омріяну відпустку, яка ненадовго здатна звільнити з лабет асфальту і роботи. Однак для чого людині вихідні? Їх якраз можна заповнити корисною і приємною поїздкою: свіже повітря і розкішна природа, українська кухня з натуральних продуктів, риболовля і прогулянки на човнах, а головне — душевний спокій...
«Діти виросли і подалися до Києва, а мені стало самотньо у великому будинку, то я й вирішила приймати гостей», — розповідає власниця садиби у селі Мисайлівка Богуславського району Людмила Шевченко. Зеленим туризмом Людмила Василівна займається лише другий рік. Минулого літа в її садибі відпочило 20 чоловік. Якщо врахувати, що господиня себе особливо не рекламує, показник непоганий. Обладнавши кілька кімнат, сауну, пропонуючи до столу завжди свіжу городину, а для релаксу — мальовничу Рось, що під самим городом, пані Людмила покладає надію на співпрацю з обласним фондом підтримки туризму на селі. Фонд надає кредити під помірковані відсотки на розвиток туристичної справи.
Щоправда, для більшості власників «затишних будинків поруч із природою» зелений туризм — не основне заняття. Ніна Несторова, господиня садиби «Калиновий кущ» із села Дмитренки, більшу частину часу присвячує іншій роботі — вона соціальний працівник. Туризм для неї — хобі, але хобі серйозне. Недавно жінка оформила в обласному фонді кредит і будує... лазню. Без звичних міських зручностей «заманити» туристів нині неможливо. А ось у хаті — неймовірна суміш минулого і сучасного: холодильник сусідить із кованою скринею, телевізор — із дореволюційною праскою і міркою для води, піч, розписана, як у старі часи, на припічку горщики. «Це садиба моїх батьків, я тут виросла, — запрошує жінка до господи. — Тут все збереглося, як у колишні часи. Якщо побажаєте, можете і на печі переночувати, і на сіннику. Ось тут, у спальні — навіть колиска, в якій нас з братом мама колихала».
Туристам подобається зупинятися в цій оселі, від гостей, каже господиня, відбою немає навіть взимку, особливо на свята. Є кілька постійних клієнтів. Їдуть кияни, бувають туристи з інших областей. «Іноземців не приймаємо, бо ще до цього не готові», — визнає пані Ніна.
Історія розвитку сільського туризму розпочинає свій відлік із дня реєстрації в Міністерстві юстиції України «Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні» в 1996 році. Останнім часом галузь розвивається доволі активно: український ринок нині здатний прийняти і розмістити на селі понад 150 тисяч «зелених» туристів. Хоча цифра, звісно, умовна — в Україні щомісяця в кожному регіоні з’являються охочі приймати туристів. Організатори прес–туру «Київщина туристична», які запропонували ознайомчий «похід» Богуславським та Кагарлицьким районами, визнають: навіть законодавча неврегульованість питання не заважає власникам садиб розвивати свою справу. Проект закону «Про зелений туризм», чекаючи черги на розгляд, пережив не один склад Верховної Ради, а тим часом на одній Богуславщині за останні три роки з’явилося сорок дворів, готових до «зеленої» гостинності.
У Богуславі знайшли підкову, якій понад півтори тисячі років. Висіла у одного чоловіка на воротах десятиліттями. Спеціалісти, визначивши вік знахідки, тільки сплеснули руками: історія — поруч. Тут «копнути» історію можна ледь не на кожному кроці. У центрі міста — пам’ятник славній доньці краю — Марусі–Богуславці. Українська дівчина, потрапивши в полон, так полонила красою і розумом турецького пашу, що той мав за честь одружитися з нею. Приспавши пильність чоловіка, Маруся випустила 700 українських полонених з турецької неволі. «Я вже не повернуся додому, а ви прямуйте на батьківщину і передавайте вітання моїм рідним», — такими словами благословила смілива жінка земляків. Якщо ви приїдете сюди бодай на кілька днів, місцеві жителі охоче поділяться з вами переказами з минулого. А в місцевому музеї розкажуть про історію краю, починаючи «від мамонтів».
На Богуславщині народився художник Іван Сошенко, у місцевій бурсі навчався Іван Нечуй–Левицький, а Марко Вовчок прожила тут п’ять років. Обоє письменників змалювали Богуславщину у своїх творах. За часів козаччини отаманом Богуславського корпусу був полковник Самійло Самусь, якому біля історичного музею в Богуславі земляки поставили пам’ятний знак.
«Ми хочемо відродити козацтво на Богуславщині, — каже господар міні–готелю «Отаман» у селі Гута Леонід Кип’яченко. — Якщо прагнете відчути себе козаком — їдьте до нас!» Прогулянка на конях входить до вартості проживання в садибі. Хоча скакуни тут не просто «декорація» і розвага для туристів. У Гуті вирощують українську верхову породу, якої в Україні залишилося зовсім небагато. Відпочинок доповнюють повітря, настояне на дубовому листі, гриби і суниці у лісі. «Реклами ми поки що не даємо, — каже господар, — не маємо ще достатнього рівня, а люди сьогодні приїжджають з вимогами». Леонід Михайлович, звісно, скромно говорить про свою господу, хоча умови тут насправді пристойні — в будинку є номери люкс із зручностями, гаряча вода, можна пограти у більярд. А за порогом — майже первозданна природа...
Дибинецький стрімчак — природна окраса Богуславщини. Це унікальне місце облюбували туристи: неодмінно зупиняються тут хоча б на кілька годин. Унизу видніється три церкви. Кажуть, якщо докинути камінцем до річки, збудеться бажання. Місцеві жителі й досі пам’ятають, як чотири роки тому тут тиждень відпочивав хірург Олександр Шалімов. Говорити українською київський гість не міг, зате як народні пісні співав! Потім ще часто телефонував, щоб поцікавитись: «Як там ваш стрімчак»?
«Унікальна в нас не тільки природа, а й народні промисли, які зараз відроджуємо. Скажімо, дибинецьке гончарство, — розповідає Микола Євтушенко, голова Богуславської районної держадміністрації. — У нас кожної весни проходять не тільки обласні, а й всеукраїнські змагання на байдарках. Крім того, можна порибалити досхочу — поруч не лише Рось, а й ставкове господарство. У Києві ж за це задоволення треба дорого заплатити, а у нас ціни помірні. Зараз будуються невеличкі котеджі для рибалок. Хотілося б, аби й представники туристичних агенцій частіше звертали свій погляд у бік сільського туризму. Звісно, їм зараз вигідніше відправляти туриста за кордон, це «жива копійка», а тут же зразу гроші не повернуться».
Ржищів — маленьке містечко у Кагарлицькому районі. І якщо для того, щоб відвідати його, вам потрібен інформаційний привід, нотуйте: 28—29 червня там відбудеться етно–фестиваль «Трипільське коло». Учасники свята розмальовуватимуть трипільським орнаментом цегляні будівлі, візьмуть участь у толоці, будуватимуть трипільську хату. Крім того, працюватимуть майстри народних промислів, приїде багато пісенних етно–колективів. В самому Ржищеві, до речі, є п’ять рок–гуртів.
Один із організаторів фестивалю Сергій Кайнов чекає гостей у своїй садибі «Звенигород», що в селі Великощучинка неподалік Ржищева. Сам він великий шанувальник природи і для розвитку зеленого туризму, здається, зробив неможливе.
«За всю діяльність не отримав жодного ґранту, жодної допомоги від держави, — розповідає він. — У Києві займався торгівлею і на зароблені гроші вирішив збудувати кілька будинків для гостей. Якщо чесно, то повернути кошти в наших умовах поки що не вдається. Щоб існувати, працюю в кількох напрямах. Наприклад, здаю в оренду музичну апаратуру, займаюся звукозаписом, маю кілька магазинів у Ржищеві, надаю транспортні послуги. Це дозволяє утримувати садибу, в якій сьогодні є 40 ліжко–місць, 6 номерів зі зручностями, 9 кімнат зі зручностями на поверсі і окремий будиночок на дві родини».
У планах Сергія Кайнова — створення природного заповідника від Ржищева до Великощучинки, аби люди могли слухати спів пташок та пити з чистого джерела. «Треба захищати землю, де ми живемо, — вважає він. — Ми не ввійдемо в Європу, доки не наберемо достатньої кількості заповідних земель. Слава Богу, ще є що зберігати біля Дніпра, і нам не можна зволікати. Ви ж бачите, паркани тут швидше ростуть, ніж дерева...»
У садибах сільського зеленого туризму Богуславського і Кагарлицького районів на Київщині можна відпочити, заплативши за добу від 20 до 50 гривень. З триразовим харчуванням треба розраховувати гривень на 100—150. Проїзд маршрутним автобусом із Києва до Ржищева (Кагарлицький район) коштує 14 гривень.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
