Кому муляє очі інтернат?

Новина про те, що у Луцьку хочуть ліквідувати школу–інтернат, умить облетіла не лише Волинь. До Луцька почали телефонувати випускники цього закладу з усіх усюд. А серед них є багато відомих людей, які досягли в житті своїх висот. Це і доктори наук, лікарі, артисти, журналісти, художники, вчителі — словом, як і в кожній школі. Вже 28 травня на сесії Луцької міськради депутати мали голосувати за ліквідацію школи–інтернату як юридичної особи і створення на її базі загальноосвітньої школи під номером вісім (цю школу свого часу реформували в реабілітаційний центр для дітей з обмеженими можливостями).

Щоправда новостворена школа–ліцей (бо торік інтернат один раз уже реформувався і в ньому відкрився ліцейний правознавчий клас із посиленою фізичною підготовкою) має залишити пришкільний інтернат. Діти, які жили в інтернаті, начебто й надалі там будуть жити і навчатися. Але всі чи ні — це має визначити спеціальна комісія конкретно щодо кожної дитини. Однозначно в інтернаті мають залишитися діти–сироти. Що буде з рештою — питання відкрите. Профільна депутатська комісія запропонувала поки що добре вивчити ситуацію, і тільки тоді виносити питання на голосування. Бо надто воно вже делікатне. Та поспішність, з якою луцькі чиновники взялися за реформування школи–інтернату, дуже насторожує й дає підстави засумніватися у найліпших намірах реформаторів.

З великої розкоші діти в інтернат не йдуть...

Луцький сиротинець функціонує ще з 1926 року. За Польщі тут був жіночий монастир, а при ньому діяв сиротинець. Спальний корпус інтернату й досі знаходиться у колишній монастирській будівлі. Під час війни тут був військовий госпіталь... У створеному у 1945 році на його базі спецдитбудинку проживало 150 дітей–сиріт. Сьогодні в інтернаті проживає майже стільки ж дітей. Отже, більш як через півстоліття у нашому суспільстві, виходить, нічого не змінилося... Окрім єдиного: колись у сиротинцях виховувалися справжні сироти, нині — сироти мимоволі. У переважній більшості вихованців Луцької школи–інтернату батьки є, але вони не в змозі забезпечити своїм дітям достойне дитинство з різних причин. Майже півтори сотні учнів цієї специфічної школи тут не лише навчаються, а й живуть (всього у школі навчається 320 учнів). А 25 відсотків «контингенту» ходять до школи лише щоб поїсти. Якби не голод і необхідність шукати харч, — науку цю вони вже давно послали б далеко–далеко. Хтось не має елементарних умов для проживання, хтось став зайвим у новій сім’ї мами, яка вийшла заміж вдруге і про старшу дитину просто забула. Дехто доїжджає з іншого кінця міста, бо в однокімнатній квартирі для п’яти душ затісно.

— Коли приїжджаєш до дитини додому, щоб побачити, де вона живе, і застаєш кімнату без підлоги з перекособоченими стінами, де немає ні води, ні газу, ні елементарних зручностей, — думаєш, що гіршого вже бути не може. Їдеш на ще одну квартиру — а там ще страшніше. І все це в Луцьку, а не десь у глухомані. Інколи не віриться, що люди взагалі можуть так жити, чиновники просто не уявляють цього, — ділилась своїми враженнями соціальний педагог інтернату Оксана Бугай. — У нас є Аня в третьому класі. Дитина ночувала в коробках разом із собаками і котами. Хоч офіційно в неї є тато, якому... 70 років, і квартира однокімнатна майже в центрі міста. У більш як половини наших діток — своя сімейна трагедія. Якщо їм не допомогти, вони опиняться на вулиці. А що буде далі — здогадатися не важко.

З великої розкоші в інтернат діти не йдуть і ніколи не йшли. Хіба у спеціалізовані старші класи, щоб мати пільги при вступі до вузу. Достатньо взяти будь–який класний журнал і подивитися інформацію про батьків: або немає одного з батьків, або не працюють, а коли працюють, то не на найпрестижніших роботах. Навіть у найгірші часи, з 1991 по 2001 рік, коли вчителі й вихователі місяцями працювали без зарплати, інтернат вижив. А кількість дітей із 300 зросла до 520. Скільком багатодітним родинам, малозабезпеченим сім’ям, сільським дітям, які не мали можливості пробитися в житті самотужки, інтернат допоміг і вивчитися, й потім свій шматок хліба здобути! Щоб діти не голодували, коли й так обрізане фінансування ще розполовинювалося, його директор, Володимир Продоус (а він очолював школу ті 10 років), не раз починав робочий день із відвідин чиновницьких кабінетів. Але діти не голодували.

«Знаєте, які то були складні часи... Треба було якось дітвору рятувати. Класи переповнені, до 500 осіб набрали. То міліція когось привезе, то сусіди приведуть: «Рятуйте дитину». І було б негуманно відмовити, не взяти, — говорить Володимир Петрович. — Багато хто й досі з вдячністю згадує, що допомогли, підставили плече. Проблемні діти завжди були й будуть. Колись міськвно теж хотіло зменшити нам кількість дітей. Я подав списки із характеристикою матеріального стану сімей — і питання зразу відпало». Якось було перед новим роком до інтернату приїхали «круті» машини, і два «амбали» потягли до кабінету директора мішки з подарунками. Коли Володимир Петрович несміливо поцікавився: мовляв, хлопці, ви звідки будете, ті відповіли: «Воно вам треба?» Один потім змилостився і відповів: «Волиньоблрекет». Навіть бандити переймалися долею дітей без нагадувань і клопотань.

Руйнувати — не будувати

І тепер, коли все це позаду, коли школу і підремонтували, і техніки стільки придбано, і ліцейний клас правознавчий спільно з обласним управлінням міліції створено, — все це взяти і зруйнувати? Зруйнувати легко, як свого часу зруйнували дитячі садочки. Мотивація зміни статусу інтернату має начебто цілком законну основу. На цьому весь час наголошують луцькі владці, маючи на увазі, напевне, нещодавній Указ Президента України від 5 травня ц. р. «Про заходи щодо забезпечення захисту прав і законних інтересів дітей». У законі справді є пункт, що стосується «активізації реформування та розукрупнення закладів для дітей–сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування». Але це доручення глави держави Міністерству освіти і науки стосується інтернатських закладів, де проживають діти–сироти і ті, батьків яких позбавлено батьківських прав. Луцька школа–інтернат має дещо інший статус. По–перше, вона — міська школа, й фінансується з міського бюджету, по–друге, тут навчаються діти–сироти, але в яких є опікуни. В основному ж тут діти із соціально складних сімей — багатодітних, малозабезпечених, проблемних і т. д. Їх ніхто не всиновить і не забере у сімейний будинок, поки є хтось із рідних людей. Зміна статусу інтернату на загальноосвітню школу потягне і зміни в її фінансуванні. Якщо сьогодні діти отримують чотириразове повноцінне харчування на 14 гривень в день (на дитину), то в звичайній міській школі ця сума становить лише три гривні. Чиновники бачать вихід такий: найбідніші діти залишаться при інтернаті на цілодобовому утриманні, а решту розподілять по районах за місцем проживання. Чи захочуть інтернатські діти ходити до таких шкіл? А про це їх ніхто не питав і не питатиме. Як і думку педагогічного колективу інтернату, психологів, служби у справах дітей, міліції, всіх, хто працює з такими дітьми. Чи зможуть такі діти адаптуватися у міських школах? Якщо в інтернаті вони — рівні серед рівних, то як почуватимуться бідні діти у колі своїх забезпечених ровесників? Чи просто не ходитимуть до школи, опиняться на вулиці, поповнивши число бездомних... В інтернаті вони під контролем, хай слабенько, але навчаються під постійним наглядом педагогів, психологів. Відповісти і на ці запитання не завадило б ще до того, як починати реформувати інтернат.

Версії й сценарії

Пройшовши навчальними корпусами інтернату, які будували ще в 50–ті роки саме під інтернат, важко уявити, як узагалі можна розмістити тут повноцінні класи звичайної міської школи. Невеличкий коридорчик, куди на перерві має вийти сотня учнів, просто фізично стільки не вмістить. А вкладати кошти в реконструкцію старого приміщення — який сенс? Міськвно пояснює, що потіснивши інтернатських дітей, можна буде відкрити нові класи і набрати близько 200 дітей, розвантаживши ЗОШ №7, яка працює в дві зміни. До речі, на стадії завершення будівництво нової школи у Рованцях, яка має теж розвантажити сьому школу. Оскільки в цьому районі майже немає багатоповерхової забудови, то й сама сьома школа незабаром може не набрати достатню кількість дітей. Тоді доведеться і їй скорочувати штат учителів.

Звичайно, гроші треба рахувати. Та олівець чи калькулятор бездушні — вони всього не врахують і не порахують.

Шукаючи пояснення діям влади, люди роблять висновок: майже 10–гектарна інтернатська земельна ділянка багатьом не дає спокою. Ласий шмат землі майже в центрі міста — і все це задля якихось 300 дітей? На території інтернату — чудовий парк, старий сад і дуже мальовнича місцевість. Аби зняти підозри, що влада справді не претендує на цю землю, обіцяють інтернату оформити документи на землю. Але після того, як оформлять свої земельні ділянки у власність усі 26 міських шкіл. Тоді лише дійде черга до інтернату. А чому не зараз, не в першу чергу, якщо реформування на носі? В роботі поки що перші кілька шкіл. Не важко передбачити, що за цей час інтернат змінить свій статус, ставши звичайною школою, де не буде достатньої кількості дітей. У майбутньому з’являться законні підстави або ліквідувати її, або перепрофілювати. Є плани тут ще дитсадок добудувати, 10 гектарів землі для якого буде занадто великою розкішшю. Депутати дружно проголосують — і поділять земельку. Приблизно такий сценарій проглядається. Хоча за іншого сценарію інтернат, ставши власником землі, міг і сам здати частину земельної ділянки комусь в оренду, заробивши кошти на свої потреби. Все ж менше довелося б просити в міста і благодійників.

Поки що все це лише версії і сценарії. Наразі питання зміни статусу луцької школи–інтернату відтерміновано, хоч і не надовго. Може, Міністерство освіти і науки підкаже луцьким колегам, що до вивчення такого делікатного питання треба залучати не лише працівників міськвно, а й педагогів–практиків, вихователів, психологів, відповідні дитячі служби й органи опіки? Адже йдеться про долю дітей і захист їхніх прав. Навряд чи депутати міськради володіють більшою інформацією і знають краще стан справ, аніж вони... До речі, жоден із депутатів у школі–інтернаті не був і питанням її реформування не цікавився. Чиновники візитами теж не балують...