Урс Шнайдер: Щоб бути хорошим диригентом, треба любити людей

Загалом Урс Шнайдер диригував понад 160 основними оркестрами світу. Тепер до його доробку, в якому вже понад 4 тисячі оперних виконань, додалася й львівська постановка опери «Богема» Джакомо Пуччіні. Це вже не перші гастролі в Україні Урса Шнайдера, якого пов’язують тісні контакти із «Харківськими асамблеями» — міжнародним фестивалем виконавського мистецтва, заснованим 1991 року, де швейцарський диригент керував Харківським філармонійним оркестром. Зокрема, у жовтні 2005 року він взяв участь в асамблеї «Гете в музиці світу», що відбувалася під гаслом «Спротив злу мистецтвом».

— У Львові я гостював два роки тому, будучи одним із учасників «параду диригентів», на який перетворилася тоді ювілейна програма 25 міжнародного фестивалю музичного мистецтва «Віртуози». У травні 2006 року я виступив на сцені концертного залу ім. Станіслава Людкевича разом із піаністкою Альдоною Бурдевич­Якобсон (Польща—Швейцарія) та камерним оркестром «Віртуози Львова». Тоді я запропонував львівським меломанам, окрім відомих «Серенад» А. Дворжака та Е. Ельгара, перше виконання у Львові Концерту для фортепіано з оркестром Ф. Лесселя.

— Де ви народилися та як почалася ваша музична кар’єра?

— Народився в Сант Гелені (Швейцарія). А музична кар’єра розпочалася з того, що я у 15річному віці заснував свій власний оркестр із 70 учасників, який регулярно концертував у Швейцарії до 1963 року. Мої батьки були мистецькі люди — мама піаніст, а тато скульптор. Вони говорили мені: «Ми знаємо, що ти хочеш бути диригентом, але спочатку ти мусиш закінчити школу». Та мені хотілося ще чимось займатися, крім школи, і я створив свій оркестр.

— Де ви здобули музичну освіту?

— Я вчився в консерваторії і академії Цюріха. Концертуючи як скрипаль, у 1961 році отримав диплом. Вивчав диригування: у Рафаеля Кубеліка — в Люцерні, у Ігоря Маркевича — в Мадриді, в Отто Клемперера — в Лондоні та Цюріху. 1962 року я заснував Східно­швейцарський камерний оркестр, з яким продовжував свою кар’єру диригента й мистецького керівника до 1994 року. Цей колектив мав на меті репрезентувати та популяризувати молодих музикантів, виконувати музику швейцарських композиторів та невідомі твори відомих композиторів усіх епох. Із цим колективом я виконав багато світових прем’єр, мав численні турне Швейцарією, Німеччиною, Австрією, Італією, Грецією, Францією, Іспанією, Бельгією, Голландією.

— Як розпочалася і розвивалася ваша міжнародна кар’єра диригента?

— Вона розпочалася з того, що я у 1962 році отримав запрошення диригувати у США. Цей шлях завів мене до Південної і Північної Америки, всіх країн Європи, Південної Африки, Австралії, Ізраїлю і пострадянських країн. У 1967—1983 роках я був музичним директором «Зальцбурзької академічної камерати». Упродовж 1982—1986 років я — голов­ний диригент і музичний керівник симфонічного оркестру Хайфи. 1986—1992 роки — диригент оркестру «Камерні солісти Праги». 1990—1992 — головний диригент Національного симфонічного оркестру Тайваню.

— Чи ви можете порахувати, скількома оркестрами ви диригували?

— Певно, понад 160 основними оркестрами світу.

— Яка риса є найважливішою для диригента?

— Музичний слух. Але талант диригента не лише в цьому. Потрібно вміти домогтися від оркестру тієї музики, яку носиш у собі. В даній роботі — «Богема» — ставлю перед собою завдання реалізувати ідеї композитора. Щоб бути хорошим диригентом, треба любити людей. Віддаватися роботі й мати певні знання.

Враженнями від роботи з іноземним диригентом ділиться соліст Львівської опери Віталій Войтко — виконавець головної партії Рудольфа: «Було цікаво співпрацювати і дещо незвично, оскільки в нашій опері «Богема» іде з іншими темпами. А Урс максимально притримувався темпів, які вказані в партитурі у Пуччіні. Між мною та диригентом був добрий контакт. На жаль, було мало часу — лише дві репетиції».

— Ми співпрацюємо з агенцією «Ассарт» і директор цієї агенції запропонував, аби Шнайдер виступив у Львові, — розповідає головний диригент Львівської опери Михайло Дутчак. — Він відкрив для нас свого Пуччіні, показав, як відчуває цього композитора. Ми, слов’яни,більш емоційні, темпераментні, а він все­таки німець, тому не дивно, що солісти були здивовані своєрідною сповільненістю мелодії. Він має право на своє прочитання. Він є великий прихильник своєї справи, тому можна сказати, що він приїхав сюди за свій рахунок. Це означає, що він проїзд оплачував самостійно, а ми йому оплачували готель, харчування і дуже скромний гонорар. Приміром, до Львова можуть приїхати дуже добрі диригенти, але ми не зможемо оплатити їхні гонорари. Середньоєвропейські мірки, для прикладу, три тисячі євро.

Вікторія ДИМОЧКІНА