Політична прагматичність й історична справедливість

У Словаччині є одна романтична культурна традиція — освячувати нові книжки і навіть компакт–диски. Якщо видавництво презентує роман про кохання, його поливають (освячують) шампанським, якщо про війну — посипають гільзами, і так, відповідно до теми, знаходиться «свята вода». Книги української дослідниці Голодомору Валентини Борисенко «Свіча пам’яті», її аспірантки Олесі Стасюк «Деформація культури в роки Голодомору» та збірник матеріалів міжнародної наукової конференції до 75–х роковин Голодомору в Україні (Пряшів, 23 листопада 2007 року) в посольстві України в Словацькій Республіці освячували зерном. Символ більш ніж промовистий.

У рамках проекту «Україна пам’ятає — світ визнає» «круглий стіл» істориків, громадськості, медіа на тему українського Голодомору 1932—33 років відбувся 30 травня в Братиславі. Спочатку в холі посольства подивилися кліп Оксани Білозір на цю тему, відкрили виставку «Страчені голодом: невідомий геноцид українців» міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» і перейшли до зали виступати. На слова співробітника Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, докторів історичних наук Геннадія Боряка, Валентини Борисенко, отця Юрія Мицика у словацьких дослідників були свої слова. Кандидат історичних наук Микулаш Неверлі переповів розповіді свого батька, який працював із наркомом Скрипником і спостерігав жахливі картинки–відголоски знищення голодом українських селян у Харкові: як лежали трупи людей, які добралися до міста і вмерли на вокзалі, як не встигали прибирати тіла виснажених, опухлих людей, як звозили їх у певні місця і зсипали в одну яму.

Професору Пряшівського університету Міхалу Роману, який у листопаді 2007 року провів наукову конференцію з Голодомору в своєму університеті, теж не треба було доводити очевидність українського Голодомору. Він — один із тих подвижників, які прагнуть утвердити історичну справедливість тільки з професійної і людської чесності. Тому минулого року в Пряшівському університеті не тільки провели конференцію, не тільки видали збірник матеріалів, переклали ще й українською(!) і додали англійське резюме, а й підписали звернення до Національної Ради Словацької Республіки з проханням визнати Голодомор 1932—33 років в Україні геноцидом. «Ми спеціально видали цей збірник, — каже «УМ» Міхал Роман, щоб словацькі депутати не могли сказати, що нічого не знають про ці факти».

Хоча в Словаччині є добре українське лобі — громадське і наукове, і хрест–пам’ятник жертвам Голодомору в Пряшеві, політична кон’юнктура всередині країни не дуже сприяє такому крокові. По–перше, сьогоднішня влада в країні проросійська, як ніколи, по–друге, з Братислави країна перейшла на паралель крона—євро з тим, щоб із 1 січня повністю здати національну валюту в клясери колекціонерів, по–третє, Словаччина дбає про те, як не втратити свої лідерські позиції в євроекономіці, адже на сьогодні це одна з найбільш динамічних економік Євросоюзу. Навіть з реакції словацького депутата, екс–міністра закордонних справ Едуарда Кукана та екс–посла Словаччини в Україні, нині генерального директора секції зовнішніх зв’язків Міністерства закордонних справ Васіла Грівни, які дипломатично прийшли на «круглий стіл», але вислухали українські доповіді доволі скептично, стає зрозумілим, що угода про малий прикордонний рух між нашими країнами, підписана в п’ятницю міністрами закордонних справ України Володимиром Огризком та Словаччини Яном Кубішем, — це максимум, на що ми можемо розраховувати. Це документ прагматичний — невдовзі жителі 50–кілометрової зони з обох боків українсько–словацького кордону зможуть його перетинати за допомогою спрощеного дозволу замість віз. Володимир Огризко на своєму рівні закликав міністра закордонних справ Словацької Республіки підтримати в рамках Ради з прав людини ООН внесений Україною проект резолюції з визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом.

Увечері в п’ятницю у братиславській філармонії капела «Думка» і Національний симфонічний оркестр України під орудою Володимира Сіренка з солістами Ніною Матвієнко і Тарасом Штондою виконали «Панахиду за померлими з голоду» Євгена Станковича на слова Дмитра Павличка. В місті, де свого часу виступали Йозеф Гайдн, Ференц Ліст, Людвіг Ван Бетховен, 6–річний Моцарт, високо оцінили і музичний твір, і виконавський рівень українських музикантів.

ДО РЕЧІ

У липні виступами в Гданську і Варшаві завершиться перша частина проекту Міністерства культури і туризму «Україна пам’ятає — світ визнає», на осінь заплановані «круглі столи» і виконання реквієму в Афінах, Парижі, Мадриді, Брюсселі, Берліні, Торонто, Нью–Йорку та Вашингтоні, Женеві, Відні. За словами заступника міністра культури і туризму Тимофія Кохана, з кожною новою країною акція проходить на більш високому рівні і починає досягати тієї планки, яку Мінкульт поставив на старті. Як очевидець, маю підтвердити слова чиновника: у Братиславі і до «круглого столу», і до концерту–реквієму було значно більше уваги й інтересу, ніж в Ізраїлі чи Лондоні. А значить, інформація про штучну катастрофу в Україні зможе пробитися до більшої кількості сердець і умів. Адже ще професор Лемкін, автор тексту Конвенції про геноцид ООН, на сторінках газети New York Times «констатував, що політика Й. Сталіна в Україні на початку 30–х років була геноцидом».