Вічна спрага новизни

Унікальна особистість, талановитий фотограф, самовідданий митець, культурний посол, авантюрист за покликанням, людина фантастичної енергії... Це — про Івана Дудкіна, одного з найвідоміших українських мандрівників. Усе своє життя він присвятив невтримній пристрасті — з рюкзаком та фотоапаратом блукати планетою. Його світлини з успіхом демонструвалися на 62 персональних фотовиставках у 24 містах України і багатьох країнах світу (Польща, США, Індія...). В активі Івана Федотовича, крім усього іншого, — гірські сходження на вершини Кавказу, Саян, Піренеїв, Тянь–Шаню, Гімалаїв, Аляски тощо. Пішки, на катамарані, велосипеді, мотоциклі, автостопом він здолав десятки тисяч кілометрів по найцікавіших куточках планети, здійснив два навколосвітні плавання.

Що там, за обрієм?

— Тож як ви, пане Іване, дожились до таких нескінченних одіссей?

— Запитання просте й водночас складне. А відповідь слід шукати десь на генетичному рівні, бо іншого нема. Мандрівки виникають не самі по собі, а тоді, коли в людській душі нуртує велика жага до зміни місць і дуже хочеться побачити, а що ж там, за обрієм. Тоді стаєш мандрівником автоматично. Ще в студентські роки мене багато що цікавило: я співав у хорі, танцював у балетній школі, займався боксом, боротьбою, грав у збірній університету з шахів... А якось пішов на концерт Давида Ойстраха — і мене зачарувала скрипка, тож на другий день знайшов собі викладача, в комісійному магазині купив скрипку — і почалась наука. Проте мене вистачило ненадовго — через рік приїхали спортсмени–кубинці, і я, захопившись новим заняттям, пішов у секцію боротьби, а згодом став чемпіоном університету у своїй — середній — вазі. Була ще альпіністсько–туристична секція, записався й туди. Однак із–поміж усіх моїх численних захоплень найбільше й найтриваліше, яке пройшло через усе життя, — це мандри, а разом із ними — фотомистецтво й журналістика (нею займаюсь теж давно, проте не регулярно; вже у зрілому віці вступив до Національної спілки фотохудожників України й зараз очолюю її Київську організацію).

— Отже, ви не зовсім стандартний мандрівник?

— Так, бо мандрую не за путівками, а сам. Узяв велик, кинув його у багажник літака і, скажімо, приземлився в Голландії. А тоді — велике кільце по Європі: Голландія—Бельгія—Франція—Люксембург—Бельгія—Голландія. А згодом — іще карколомніші маршрути... Багато мандрував велосипедом по Іспанії та Франції, а також по Америці, зокрема в районі Великих американських озер, це на півночі континенту. Зовсім суперова мандрівка — на велосипеді по Алясці.

Три речі, що провокують нестандартні ситуації

— А почалося все з вашої професії геофізика, якій віддали 30 років?

— У складі експедицій на науково–дослідних суднах я побував на десятках великих і малих островів у різних частинах земної кулі: на Канарських і Зеленого Мису, на Маврикії та Шрі–Ланці, на Мальдівських і Сейшельських, на Курильських і Гавайських, на Сокорі та Окінаві...

— То ви добре володієте англійською?

— Отож–бо, що ні: в університеті вчив французьку, а англійської не знаю. І є для мене три речі, які найчастіше провокують нестандартні ситуації: фінанси, мова і ця вічна спрага новизни, це майже аномальне, невтоленне, неконтрольоване бажання — побільше побачити і сфотографувати.

— Кажуть, ви спізнали екстрим мандрівок ще юнаком?

— У студентські роки пройшов на лижах усю Крайню Північ Союзу: Кольський півострів, Карелію — і так аж до Таймиру. Деякі відрізки — сам, а деякі — з групою. Звісно, не за один раз.

— То скільки ж це ви світу побачили?

— Загалом відвідав 83 країни Європи, Азії, Африки та Америки — і зафіксував їх на фотоплівці. В деяких був лише 1 годину, у Сінгапур, скажімо, навідувався 7—8 разів, а в Гвінеї працював 4 роки — як геофізик.

— Отже, вам є що розповісти й показати після своїх подорожей?

— Напевно, не знайти іншого фотохудожника, який би мав таку кількість персональних виставок в Україні. Багато їх організовував разом із посольствами — США, Італії, з представництвом Лівану тощо. Постійно діюча — в посольстві США в Україні (там представлено близько 100 робіт). Про всі мої мандрівки написано сотні статей, зроблено багато теле– і радіопередач.

До книжки просяться багато історій

— Кожну з виставок можна назвати великою культурною подією. Як на мене, вашим фотографіям, із погляду пізнання світу, ціни нема. Вони так і просяться в унікальний альбом.

— Мабуть, так. Але я, хоч добре вмію організувати експедицію і знайти для неї спонсора, проте книжку сам підготувати не осилю. Потрібні помічники. Поки що я спромігся видати лише диск — до нього увійшло 300 фотографій.

— А вас ці мандрівки не втомлюють? Усе–таки не завжди в них усе комфортно.

— А дихати та обідати я ж не втомлююсь. Мандрівки — це мій стиль життя. Здійснюю їх не над силу, а з величезним бажанням і задоволенням. Ні за які гроші мене б не змусили цього робити, якби я цим не жив.

— Кожна фотографія з вашої колекції, здається, має свою історію народження?

— І якби ці історії розповісти, вийшла б досить цікава книжка. Ось погляньте на цю світлину — я зняв її на пів­острові Монтерей у Каліфорнії, це на крайньому заході Америки. Блукаючи, натрапив на ділянку мертвих дерев, і мене вразила їхня таємничість, якась особлива аура. Довго бродив — шукав точку зйомки. Все знімати не було потреби, вибрав лише 2 дерева і відповідний ракурс. Сідало сонце. Я ще близько години чекав, аби з’явились птахи — і була б відчутна динаміка. Бачите? Мертвий знімок справді ожив!.. Або ось це «Прощання з сонцем» в Індії. Дуже мальовнича церемонія. Пускання квітів по Гангу разом зі свічками, ще інші дійства...

— Усе–таки дуже непросто, опинившись серед чужих людей і не знаючи мови, орієнтуватися.

— За багато років мандрівок я пройшов велику школу спілкування, і про це можна чимало розповідати — і смішного, і не раз навіть досить драматичного. Тож тепер це вже не становить для мене жодної проблеми.

— Найпам’ятнішою для вас була мандрівка на Аляску?

— Таких, суперових, було кілька: на Аляску, в Скелясті гори — Колорадо, по Європі, в Іспанію... Велосипедом і пішки. Їх тривалість різна — 1–2 місяці, залежно від фінансів.

— Які свої фото вважаєте найціннішими чи, сказати б, найекзотичнішими?

— Із даху торгового центру в Нью–Йорку. Цих фотографій уже ніхто не повторить.

А я тоді ніяк не міг зрозуміти, чому мені так невтримно хочеться познімати саме цей центр. Просто якась містика. Маю також фото кількох чудес світу, зокрема піраміду Кукулькана на півострові Юкотан, Петра в Йорданії тощо. А ще одна з улюблених моїх тем — жіночі та дитячі портрети...

Феномен небагатої людини

— Чи траплялися в мандрах екстремальні ситуації?

— І досить багато. Хоч я завжди був готовий до будь–яких сюрпризів, проте часом несподіванки очікували в найнесподіванішому місці. Скажімо, зустріч з атолами Мальдівів подарувала каскад незвичайних пригод і шалених за напругою емоцій, а одна з них могла коштувати життя. Це коли, коротко кажучи, течія винесла мене в океан, і тут з’явилися три великі акули. У прозорій воді добре було видно сірі веретеноподібні тіла, загострені морди та зловісні плавці у формі сокири. Три морські розбійниці стали кружляти навколо мене. Інколи зупинялися, а потім стрімко кидалися вперед, явно демонструючи цікавість до моєї особи... Для самозахисту я використав деякі способи, відомі з давніх–давен. Найголовніше — не панікувати, хай там що! В жодному разі не тікати, інакше акула після своїх страхітливих танців кинеться навздогін, і за кілька секунд усі проблеми скінчаться. Найліпше — залишатися на місці або навіть іти в контратаку. Іще один спосіб — кричати на цих виродків: вони бояться гучних звуків... Я воював за своє життя так завзято, що побачив катер із друзями, тільки коли він був уже зовсім поруч...

— То в чому ж усе–таки феномен Івана Дудкіна?

— У нас чомусь виробився стереотип, що, аби жити красиво й цікаво, з «родзинкою», — потрібні великі гроші. А мій феномен зовсім не в тому, що багато побачив, а в тому, що я, зовсім не багата людина (в мандрівці їжу готую собі сам, сплю — де випаде), зрештою досяг вищого пілотажу — примудрився здійснити суперові експедиції і не просто радію, а кайфую від життя сам та скрашую його своїм численним друзям. Це прекрасна людська здатність — усе бачити, відчувати, всьому співпереживати; тоді душа — як скрипка Страдіварі: лише легесенько торкнешся, а вона вже звучить! Це рівень якості життя. Автоматично з’являється інша здатність — дивитися на світ філософськи. Таку людину важко вибити з сідла, вона до всього підходить із розумом, мудро.

Уже багато десятиліть я після своїх мандрівок показую слайди в Будинку вчених. На ці вечори збирається дуже багато людей, хоч оголошення завжди досить скромне. Просто люди вже знають і чекають таких зустрічей. І завжди рефреном на них проходило: «О, який ти щасливчик — тобі вдалося стільки побачити. А ми тут такі бідні...» І хоч скільки я пояснював, розказував — усе одно: «Там, за рубежем, красиво, а ми тут нічого не бачимо...»

Це мене зрештою розізлило. І ось якось кажу великому залу: «Покажу вам попурі з моїх знімків по світу». І показую: «Це — Піренеї, Іспанія; це — річка Ебро, теж Іспанія; це — Балатон, Угорщина...» Цілу годину показував. По всьому — бурхливі аплодисменти. Маса емоцій.

А я й кажу: «Цього разу, шановні, я вас обманув. Усе, що ви бачили, знято в околицях Києва, в Карпатах, у Криму...» Зал подивований: «Не може бути!». «Може. Ось це озеро — в селі Підгірці, що під Києвом, — придивіться до знайомих краєвидів. А це — на Лисій горі, он далі — силуети Києва. А це — Дніпро під Херсоном. А це — Крим...» У залу був шок! А я вперше в житті дав їм наочний урок: цікаве, красиве — поруч, лиш треба глянути на нього іншими очима. І на життя треба глянути іншими очима. А то звикли, що краса — лиш там, далеко, на іншому кінці світу, до якого не дістатись...

Мандри — справді мій стиль життя. Але якби я замкнувся сам у собі — гріш ціна була б тим мандрам. А я віддаю їх людям. І, може, всі мої одіссеї варті одного щирого схвильованого запису в «Книзі вражень», який залишила одна старша пані: вона ходила й ходила по виставці і все не могла покинути її. І дякувала, що я подарував їй багато хвилин радості й насолоди. А це вже, згодьтеся, — місія...

ДО РЕЧІ

На недавній персональній виставці Івана Дудкіна в Палаці мистецтв «Український дім» (травень 2008 р.) було представлено 120 фоторобіт — неймовірно цікавих світів і тем. Жодна людина, відвідавши її, не вийшла байдужою — про це свідчать численні записи в «Книзі вражень», де рясніє від вигуків: «Фантастично!.. Феноменально!..» Може, тому, що разом із паном Іваном відвідувачі побували там, у незнаних краях, і відчули, яка мала, красива і вразлива наша планета? А ще, можливо, були вражені прекрасним баченням і розумінням нюансів та інтриг життя, філософським і часто гуморним підтекстом знімків, оригінальними композиціями та художнім вирішенням і несамовитою любов’ю автора до динаміки й авантюр. Запитання «А яка країна для вас найкраща?» Іван Дудкін дуже не любить. Бо це, вважає, не географічне, а людське поняття. Можна говорити хіба про гарний чи поганий клімат, рівень життя тощо, а коли виголошуємо «найкраща», то тут уже у права вступає людське серце...