Тарас Федюк: Шляхи наші звивисті, а перспективи — світлі

Дивний чоловік і незрівнянний поет цей Тарас Федюк. Всеукраїнський рейтинг «Книжка року» визнав його «Трансністрію» кращою поетичною збіркою 2007 року. Днями міжнародний фестиваль поезії «Київські лаври» теж визнав його кращим поетом України, засвідчивши це премією. Але Тарас Федюк яко шевченківський лауреат воліє більше відсиджуватися в тіні. Бо не любить літературні збіговиська, телебачення та інтерв’ю. Хоча й розуміє, що деколи воно для справи потрібно. В один із таких рідкісних моментів вагань «УМ» і розкрутила його на відвертості...

«Поштовхом до поезії стала смерть батька»

— Пане Тарасе, все, як відомо, починається з дитинства...

— Ми були фактично повоєнними дітьми. Зброї в степах уже не було, зате боєприпасів з часів війни не бракувало. Наші всі ігри були — суцільна війна. Набої, порох, снаряди, іноді навіть авіабомби правили в цих забавах за реквізит. Нашим собачкам насипали їжу в німецькі каски. Було багато румунських окупаційних металевих грошей — леїв, паперових німецьких марок. Це теж серед дітей (вкупі з радянськими орденами і медалями) часто ходило як валюта. А ще були степи, де ми весь вільний час ловили ховрахів і тарантулів, дерли сорочі гнізда. Тому хлопчиком я ріс нормальним. І єдине, що мене відрізняло від інших, — це те, що всі шкільні роки був круглим відмінником. Щоправда, серед «пацанів» це не стояло за велику заслугу. І правильно.     

— А ким були ваші батьки?

— Учителями–філологами. Батько — українським, мати — російським. Батьки дали мені все. І тоді, коли були живі, і тоді, коли дуже рано пішли з життя. І тепер... Їхній відхід — це найбільша моя втрата за понад 50 років мого життя. І ця втрата чимдалі тим більше відчутна. 

Поштовхом для писання поезії стала смерть батька. Мені було 15. До цього вірші не читав і не любив. А от батько був книгоманом, знав і любив українську та світову поезію, захоплювався абстрактним живописом і кіно. Зібрав величезну бібліотеку, в якій чекали на мою зацікавленість перші і пізніші книжки Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Бо­риса Нечерди, Катулла, Тібул­ла, Проперція, Марціала, моїх потім улюблених Лорки і Війона, антологія давньої китайської поезії...

— Після провінційного містечка Ананьїв на вас чекала Одеса. Що пригадується зі студентських часів?

— А от студентом я був поганим. Ще в школі мої вірші почали друкувати в газетах та альманахах. Тому на факультеті я був, послуговуючись визначенням Романа Скиби, «поетом у законі». Крім того, познайомився з багатьма старшими письменниками, художниками, журналістами... Словом, кава, коньяк, «богема»...       

— І хто справив на вас найбільше враження?

— Ще коли я навчався у школі, мої вірші помітив Михайло Панасович Стельмах. Він їх видрукував зі своєю невеличкою передмовою в «Робітничій газеті» і всіляко опікувався моїми літературними намаганнями. Це була прекрасна людина і дуже тонкий, тактовний учитель. Хочеться згадати Бориса Нечерду, який в Одесі завжди тримався якось осібно, начебто разом з усіма і водночас збоку і значно вище. Справжній поет. У всьому.

Не можу не назвати Василя Земляка — письменника, до якого читач повертатиметься завжди. Аристократ. Романтик. Трудівник. «Лебідь» — як назвав його в одному зі своїх віршів Іван Драч. З приємністю згадую свої дещо пізніші контакти з Миколою Вінграновським та Григором Тютюнником.   Усі вони в епоху соцреалістичного знеособлення мистецтва були особистостями. І чим завгодно, тільки не слугами цього методу і цієї епохи. 

— А що собою являло богемне життя в Одесі?

— А таки було, було... Таверна «Нептун»   (чи не єдина таверна на весь СРСР), бар «Красний», Будинок актора... Богема була нечисленною, але доволі протестною, молодою і талановитою. Я у свої 18 був там наймолодшим. Говорили, сперечалися, читали, жартували, пліткували. Хвалили одне одного і лаяли. Усе це було густо присмачене шармом південного міста. Міста, якого вже давно немає. Міста, з якого євреї виїхали до Ізраїлю та Америки, а українці — до Києва. Дякувати Богові, що не всі.

— Як оцінюєте свої перші збірки?

— Іронічно. Я довго «розписувався» — років 20. Якби зараз робив «Вибране», з перших сімох збірок вибрав би два–три десятки віршів. А може, й менше... Колись писав: «Думалось — спринтер, випало — стаєр». 

«Одеса завжди була українським містом»

— А чи існує українська Одеса?

— Мені про це зараз судити важко. Я вже майже десять років у Києві. А от раніше — знаю, була така Одеса. Українську Одесу складала переважно творча, технічна інтелігенція, просвітяни, гуманітарне студентство. Симпатична була українська Одеса. Таке маленьке — гадаю, на дві–три тисячі людей — місто в місті. Нині маленьке місто поволі розчиняється у великому. Але не капітулює.  

— Чому Україна мало знає українських письменників Одеси?

— Це запитання — не до мене, а до України. Я би виділив перш за все Бориса Нечерду. Із сучасників — Юрка Островершенка, цікавого фолькмодерного поета; Євгена Бардієра, поета і прозаїка; Анатолія Глущака — тонкого лірика і прекрасного перекладача; Леоніда Капелюшного — прозаїка, публіциста; Олек­сандра Бейдермана — чи не єдиного в Україні поета, що пише на ідиш, але й українською також. Так що цікаві автори в Одесі є.

— А чи має література півдня свою особливість?

— Зараз поволі починає вживатися термін «південна школа» з різними прізвищами на означення. Мені здається, що тут пое­зія емоційніша, тепліша, в ній багато смаків, запахів, кольорів. Ми, люди півдня, — голосно говоримо, розмахуємо руками, кохаємо і ненавидимо нестримно... Іноді цього всього занадто. 

— Чи заговорить Одеса українською? Чи можливо це в принципі?

— Ну, в принципі, можливо все. Але, як кажуть в Одесі, «нє прі нашєй жізні». (сміється). Однак тих, хто сподівається на вічну мовну ізольованість Одеси, хочу засмутити. Ще не так давно — в середині XIX століття — у Київському університеті панувала польська мова. Яких–небудь півтора століття років тому. А потім прийшла російська. А тепер приходить рідна. А далі... (посміхається).

А щодо українськості Одеси то, як це не парадоксально звучить, вона завжди була українським містом.

«Не люблю пафосу. Він завжди фальшивий»

— Ви наважилися на переїзд до Києва у досить–таки зрілому віці...

— Річ у тім, що в Києві, на Великій Житомирській, 4, жила моя бабця — батькова тітка. Вона була вчителькою. І я, малим, з мамою часто приїздив до неї влітку. Київ був зеленим, тихим, чистим і, в хорошому розумінні цього слова, провінційним містом. Автомобілів було — два на день. Лівий берег зеленів і вражав повною відсутністю житла. Тітка мешкала на першому поверсі у дворі і мала велику дерев’яну веранду, що виходила на квітник. Там уночі бігали їжаки! Повторюю адресу: Велика Житомирська, 4. Практично на Михайлівській площі. У центрі Києва. Їжаки.

І Київ, і їжаки мені страшенно подобалися. Кияни були милі і привітні. Бабця відпускала мене, п’ятирічного, вільно гуляти вулицями, лише повторювала: «Якщо заблудишся, запитай у будь–якого дяді чи тьоті, де пам’ятник Богдану, а коли вийдеш на площу — прямуй туди, куди Богдан показує булавою». Я давно хотів жити в Києві. Не випадало. І ось, коли мене обрали президентом Асоціації українських письменників, довелося переїхати. З радістю і надовго. Хоча ні бабці, ні того Києва, ні їжаків на Великій Житомирській уже нема. 

— І що відкрили тут для себе?

— Звикати довго не довелося, бо приїхав працювати. Але вочевидь тяга до Києва мала більш глибокі смисли для мене. Саме тут, у Києві, я, на мій погляд, написав своє найкраще. П’ять книжок віршів за вісім років. Либонь, тому і тягнуло мене в Київ з дитинства, щоб їх написати (сміється). Не люблю пафосу. Він завжди фальшивий. 

— Ви працюєте керівником Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова». Але, кажуть, незабаром звідти йдете...

— «Коронація слова» — єдиний в Україні справді народний літературний конкурс. Щороку люди присилають близько тисячі рукописів. І на сьогодні це єдина можливість літераторам, що живуть у провінції, звернути на себе увагу видавців, побачити виданою свою книжку, отримати свою дозу отрути, яка тепер називається піаром, а раніше — славою. Тому українство має бути вдячне голові правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна» Юрієві Логушеві, який приїхав з Америки в Україну, щоб показати, як робиться справжній шоколад і як робиться справжня підтримка української культури. А щодо мене, то я завжди надавав перевагу «вільним хлібам». Очевидно, вже засидівся...

— У київському видавництві «Факт» ви ведете поетичну серію «Зона Овідія», в якій побачило світ вже майже півсотні книжок. Що думаєте про сучасну українську поезію?

— Нині треба говорити не про поетичні тенденції, а про виживання поезії як такої — однієї з найважливіших складових існування української нації. Коли мені вручали одну премію, я мав змогу дуже коротко поспілкуватись з нашим Президентом. І попросив його про підтримку української поезії. Він обіцяв. Я не бачу. П’ять років тому я справді придумав таку поетичну серію. Придумав, щоб українські поети ще могли побачити надрукованими свої поезії і не подалися — всі, як один — у комерційну попсову прозу.

Було дуже важко знайти людину, яка би підтримала це починання матеріально. Але мені пощастило. Підприємець, меценат, політик Олексій Козаченко допоміг з виходом перших десяти книжок і став фактичним засновником серії.    Потім до цього процесу долучились Сергій Гриневецький, Віктор Антем’юк. Завдяки цим людям вдалося видрукувати гарні книжки багатьох сучасних українських поетів. Серія стала міжнародною.  До білоруса Андрея Хадановича та росіянина Дмитра Бикова додались норвежка Ліна Едберг та поляк Станіслав Місаковський. Далі буде.

— А все ж — кілька слів про тенденції...

— Це тема окремої великої розмови. Наша література двісті років перебувала в колоніальному екстримі і розвивалась від розстрілу до розстрілу. Лише півтора десятиліття вона існує в умовах незалежної держави — Україна. Потрібен час. 

— І наостанок: яка філософія життя Тараса Федюка?

— Мій друг Василь Герасим’юк не любить поетів, а любить філософів. Я не люблю філософів, а люблю поетів. А філософію життя я ну просто терпіти не можу!

— Тоді давайте цитатою.

— Цитатою — можна.   Із Мао Дзедуна: «Шляхи наші — звивисті, а перспективи — світлі».