Сакральне «майно»

Із багатьох наукових досліджень та публікацій відомо, як радянська влада у міжвоєнні роки поступово націоналізувала всі вірменські релігійні споруди (а деякі й знищила) на всій території УРСР і в Криму. А в повоєнні 1945—1946 роки така ж сумна доля спіткала вірменські храми Галичини. Разом із храмовими будівлями було конфісковано церковне майно релігійних громад. Поки що з усіх колишніх вірменських храмів Українська держава передала вірменським релігійним спільнотам лише п’ять храмів: у Євпаторії, Ялті, Феодосії, Старому Криму та у Львові.

Угода з містом Лева

Львівський кафедральний собор, що є головним для вірменів­католиків України — єдиний храм у Західній Україні, який вірмени отримали у місцевої влади. Історія його повернення парафіянам заслуговує на окрему розповідь. У 1945 році старовинний вірменський храм, зведений у 1360ті роки, був перетворений на склад «спецфонду» і опечатаний. Упродовж півстоліття в ньому були «ув’язнені» старовинні українські ікони XV—XVІІ століть, привезені з націоналізованих радянською владою українських храмів Галичини та з Національного музею Львова (зібрання Андрея Шептицького). Серед стародавніх ікон, складених у вірменському соборі, були безцінні творіння українського іконопису, як­от всесвітньо відомий «Богородчанський» іконостас. І весь цей час їх ніби оберігало з настінних розписів собору фрескове зображення митрополита Андрея Шептицького пензля відомого митця Яна Розена.

Нагадаємо, що ікони з Національного музею Львова були вилучені й заховані під замком з ідеологічних міркувань. Наказ про вилучення музейних експонатів надали з Києва, саму ж «операцію» здійснили обласні функціонери. У каталозі втрачених раритетів — понад тисячу експонатів, доля яких досі невідома. Багато картин і скульптур було знищено 1952 року в приміщенні музею та спалено в приміщенні спецфонду, куди їх доставили після усунення з посади головного охоронця музею — відомого мистецтвознавця і пам’яткоохоронця Іларіона Свенціцького. Серед спалених тоді гравюр були численні роботи видатного українського художника Василя Перебийноса, а до категорії «націоналістичних» скульптур потрапив навіть гіпсовий проектпам’ятник Тарасові Шевченку відомого скульптора Сергія Литвиненка, виготовлений у 1940 році для Львова.

А проте українські стародавні ікони, що пережили війну та повоєнну антирелігійну кампанію і простояли у вірменському соборі в темряві й сирості більш ніж півстоліття, дочекалисятаки кращих часів і повернулися до музею. Сталося це завдяки старанням депутатів Львівської міськради та зусиллям тодішнього голови вірменської національної громади України Нвера Мхітаряна. Перші своїм рішенням ухвалили повернення вірменській громаді України її національної святині — Львівського кафедрального собору Успіння Пресвятої Богородиці, а другі збудували відповідне приміщення для фондів і перенесли до нього українські національні святині — стародавні галицькі ікони. Львівська міськрада також ухвалила рішення про передачу вірменській громаді дзвіниці собору та фінансування реставраційних робіт.

«Ведмежа послуга» Київради

Таке спільне компромісне рішення між владою та громадською організацією національної меншини є зразком успішного вирішення питання реституції в Україні. Однак процес повернення церковного майна в Україні на державному, тобто законодавчому рівні, й дотепер залишається неврегульованим. Не визначений юридичний статус націоналізованого рухомого і нерухомого церковного майна. Ця невизначеність породжує суперечки й конфлікти при з’ясуванні права власності. Крім держави, церковним майном колишніх власників сьогодні часто володіють приватні та юридичні особи, а також церкви інших релігійних конфесій. Деякі з вірменських храмів перетворені у склади, як­то у Снятині, та навіть у спортивний зал, як у Бережанах. Вірменські церкви традиційно розташовані у центральних або історичних частинах українських міст. Це сприятливе розташування вірменських сакральних споруд викликає до вірменської церковної нерухомості «нездоровий» інтерес з боку комерційних структур, що прагнуть їх приватизувати.

У давні часи гроші на побудову храму національно­релігійна громада зазвичай збирала впродовж десятиліть. Іноді кошти збирали по декілька разів — на ремонт і відновлення після пожеж і війн. Приміром, свій кафедральний собор у ІваноФранківську вірмени відновлювали тричі після численних міських пожеж. Отже, ця традиційна для України церква має історичне право на своє, відібране колись силою, майно. Проте недосконалість законів, що регулюють повернення релігійного майна, призводить іноді до непорозумінь. Так, у Києві на початку 2007 року невідома громадська організація «Захисники від забудови Подолу» пікетувала будівництво вірменського храму по вулиці Костянтинівська, 32. Річ у тім, що Київська міськрада виділила землю під будівництво вірменської церкви у Подільському районному сквері, що обурило жителів прилеглих будинків. Таке непродумане рішення міської влади може стати основою як екологічно­будівельного, так і міжнаціонального конфлікту. Своє занепокоєння, з огляду на проблеми з виділенням земельних ділянок під будівництво храму Української єпархії ВАЦ, представники українських церков висловили тоді на засіданні секретаріату Всеукраїнської ради церков і Релігійних організацій (ВРЦіРО). На щастя, Київська міська влада пішла на компроміс, обіцяючи виділити землю в іншому місці, радше за все десь на околиці. Зараз розглядається пропозиція щодо вулиці Вірменської у Харківському районі столиці.

Відродження на околиці?

Можливо, таке рішення і влаштує когось, але воно не відповідатиме принципу відбудови знищених культових споруд на місці їхнього історичного розташування. Подібні питання поновлення сакральних споруд мають вирішуватися державною і місцевою владою дуже обережно, з урахуванням висновків науковців­істориків та дотриманням принципу відбудування знищених культових споруд на місці їхнього історичного розташування, щоб не образити релігійні й національні почуття віруючих, зважаючи на традиції національних міських поселень на території Києва та в історії Україні загалом, а також інтереси місцевих жителів.

Здійснімо невеличку екскурсію у часи Київської Русі. Відомо, що вірмени мешкали у столиці ще за часів Київського князя Володимира. Із українських літописів «КиєвоПечерського патерика», «Опису Київсько­Софійського собору», «Актів міського магістрату» відомо, що київська вірменська релігійна громада наприкінці XIV століття мала свою власну церкву Різдва Пресвятої Богородиці, розташовану на місці нинішньої Покровської церкви на однойменній вулиці. Точне місце церковного підмурівку визначили у 1985 році київські археологи під час розкопок. Церкву Різдва Пресвятої Богородиці (XІV століття) було зруйновано у другій половині XVІІ ст. під час пожежі на Подолі. Свого часу у дворі Покровської церкви, на місці, де залишаються фундамент і кам’яний вівтар попереднього храму, було встановлено державну охоронну табличку — це все, що сьогодні нагадує про колишню вірменську церкву.

Восени минулого року Архітектурномістобудівна рада Києва схвалила проект схеми розміщення культових споруд у столиці. За словами головного архітектора проекту Тетяни Пархоменко, його мета — «визначити місця розміщення у столиці культових споруд різних конфесій. Проект розроблявся з урахуванням генерального плану та історико­опорного плану Києва». Проектом пропонується побудувати або відновити культові об’єкти, включаючи навіть каплиці.

Утім на прикладі Львова і Києва бачимо дві політики, застосовані до одного і того ж питання нацменшини. Якщо у львівському випадку помітне доброзичливе ставлення й бажання депутатів міськради відновити історичну справедливість, а також зберегти частку культурної спадщини свого міста, то у київському випадку — байдужість міськради, як до питання відновлення історичної справедливості, так і до власного проекту по сакральних спорудах. Байдужість до цього проекту проявилася у двох невдалих рішеннях щодо відведення землі. Одне з них призвело до скандалу, а друге, всупереч історичній справедливості, вивело відновлення древньої вірменської церкви за межі історичного міста.

Самвел АЗІЗЯН

ДОВІДКА «УМ»

У XIII—ХІХ ст. значні вірменські храмові комплекси були побудовані у багатьох великих і маленьких містах Галичини, Поділля, Волині, Криму, а також у Києві, де історично розселилися вірмени на території стародавньої України. На сьогодні в Україні налічуються десятки вірменських церков та каплиць.

Більшість вірменських церков в Україні, побудованих до середини XVІІ століття, належала вірменам апостольської церкви — ВАЦ (окрема східно­християнська церква, близька до православ’я). Починаючи з середини XVІІ століття, а точніше — з 1630 року, після прийняття Львівським архієпископом Миколою Торосевичем унії з Римом, усі парафії, що входили до складу Львівської архідієцезії, були поступово підпорядковані Вірменськокатолицькій церкві — ВКЦ (близькій за структурою до УГКЦ).