«Мене звати Ніколь!» — каже маленька дівчинка і простягає мені ляльку. Вона й сама схожа на ляльку — великі блакитні очі, русяве волоссячко. Їй лише трохи більше двох. Достатньо для того, щоб навчитись вимовляти слово «мама». І надто мало, аби збагнути, що рідної мами в неї немає. Ніколь було десять місяців, коли найріднішу людину забрала невиліковна хвороба. Маленька звикла до бабусиних казок і щоденних прогулянок з дідусем, до вимогливої, але доброї опіки дяді й тьоті. Щоправда, ще є тато, але його дівчинка не пам’ятає. І нічого, крім прізвища, від нього не отримала — ні турботи, ні нових черевичків чи коробки печива. Зовсім крихітною вона була, коли мама втекла від нього до своїх батьків, і надто мало за цей час він цікавився долею своєї дитини. Аж до того часу, доки дідусь із бабусею не вирішили офіційно всиновити дитину...
Любов зла
Вони познайомились в одній із київських поліклінік. Іра працювала медсестрою в жіночій консультації, а Геннадій підпрацьовував сантехніком. Через півроку одружилися. Зять, щоправда, особливих симпатій у батьків Іри не викликав. «На перший погляд — високий, гарна статура, — пригадує Микола Іванович, Ірин батько. — А ось рукостискання якесь в’яле. Мене це насторожило... І щось було нещире в ньому. Але я довіряв Ірі на всі сто. Знав, що донька поганого хлопця не покохає. Майбутня сваха підганяла з одруженням. Я тоді навіть не задумався, чому».
Ще на весіллі свідок кинув ніби ненароком фразу: «Знали б ви, куди ваша Іра попала». Батько навіть розсердився тоді. А невдовзі до Іриних батьків надійшла інформація, що Геннадій уживає наркотики. Намагання викликати зятя на відвертість завершилися істерикою. А місяців через три після одруження почалися конфлікти в родині. Іра виявила, що гроші, які молодятам подарували на весілля, зникли в невідомому напрямку. Не стало також Іриного золотого ланцюжка.
— Донька наша все завжди тримала в собі, не хотіла травмувати батьків. Могла за останні гроші купити модну кофтинку, аби лише рідні бачили, що в неї все добре, — говорить мама Лідія Григорівна. — Коли ми приїхали до Іри в гості, з під’їду вийшла бабуся: «Ой, люди, тікайте звідси, забирайте дитину, бо лихо буде». У будинку всі знали, що Геннадій наркоман.
Тоді Микола Іванович відверто сказав зятеві: принесеш мені сертифікат від нарколога — буду з тобою розмовляти. Ірина вмовила чоловіка перевіритись, але обстеження він так і не пройшов — лікарі відмовились видати довідку. Тим часом скандали в родині тривали, і, не проживши й року, родина розлучилася. Іра переїхала до батьків, але таємно продовжувала зустрічатися з Геною. «Мабуть, кохала його, — сумно зітхає Микола Іванович. — Та ще й сваха постійно тиснула на неї, переконуючи, що треба зберегти сім’ю. Я тепер розумію, що з допомогою нашої доньки вона просто хотіла витягнути свого сина з прірви... А наша Іра така довірлива... І повернулася до нього. Для нас це була трагедія. Але донька сказала : «Я хочу дати Гені другий шанс». Якби ж я знав, чим це все закінчиться...»
Хмари над долею
Родина Ткаченків мешкає у просторій трикімнатній квартирі на київській Оболоні. Доки ми розмовляємо, маленька Ніколь складає пазли. «Ось, подивись, вийшов зайчик», — тягне за руку бабусю. «Це наше сонечко, — говорить Лідія Григорівна. — Дуже розумна, як для свого віку. І чутлива. Тільки плаче ночами. Ніби боїться, що її у нас заберуть...»
«Коли ми дізналися, що Іра завагітніла, треба було радіти, але радості не було в нас, — пригадує Микола Іванович. — Після народження доньки зять ніби взявся за розум —влаштувався на постійну роботу. А може, голову нам морочив, бо грошима все одно ми допомагали Ірі. Він неабиякий «фантазер». Уже після весілля ми дізнались, що «пудрив мізки» Ірі — казав, що заробляє багато, займається бізнесом, що в його квартирі прибирає домогосподарка, а сам він служив у Чечні. А ми навіть адреси його родини до весілля не знали — вони все обіцяли нас запросити в гості... Нам ніби на голову хтось мішок надів».
Якось Іра, гуляючи з дитиною в парку, зустріла чоловіка в компанії дівчат. Це стало останньою краплею. «Тату, забери мене з Ніколяшею», — проридала в телефон. І перебралась до батьків.
У серпні 2006 року Ткаченки віддавали заміж молодшу доньку. Іра веселилася, попри несподівані болі в спині. Лікарі довго нічого не знаходили. А на початку листопада поставили страшний діагноз: рак шлунка. Лікар сказав: «Шанси мінімальні, але можна спробувати операцію». А за кілька днів Ірина померла.
— Ніколь тоді було 10 місяців... Тут таке горе — доньку поховали, а мала плаче, маму кличе, стогне ночами, — Лідія Григорівна не може без сліз згадувати ті страшні для родини часи. — Зі свахою стосунків не підтримували, але ситуація така — хочеш не хочеш, довелося розмовляти.
Коли перший шок минув, Ткаченки викликати зятя і його матір на відверту розмову. Що будемо робити з дитиною?
«Іра хотіла дати доньці гарне виховання, освіту, харчування, — каже Микола Іванович. — Однак ми ж знали, які проблеми в нашого зятя. Тому подумали — хай він залишається батьком, бачиться з дитиною, а виховуватимемо онучку ми. Запропонував свасі не витрачатись даремно на адвокатів, краще ці гроші хай підуть на дитину. Але вони на це не погодилися. Сказали — дитину вам не віддамо».
«Тільки Ніколь не залишайте...»
Відтак родина Ткаченків звернулась до органу опіки Деснянського району столиці. Хотіли оформити опіку на Таню, меншу доньку. «Ми не вічні, в майбутньому Тані доведеться підтримувати Ніколь. В органах опіки нас практично «підбили» на те, щоб позбавити Геннадія батьківських прав, — визнає Лідія Григорівна. — А на суд людина з органів опіки прийшла непідготовлена, без документів. І суддя запитав — на якій підставі ми хочемо його позбавити батьківства? Ми ж виступали як третя особа і не мали права голосу. А Гена зі своєю мамою прийшли з адвокатом і висунули на суді зустрічні вимоги — про «незаконне утримання малолітньої дитини».
І закрутилась карусель... Довелося збирати купу різних документів. Знайшли підтвердження, що колишній зять стоїть на обліку в наркологічній службі. А за деякий час до суду надходить папірець, що Геннадія з обліку знято... І суддя закриває справу, винісши вирок — відмовити обом. Дитина ж, за рішенням суду, залишається на вихованні в дідуся з бабусею. Ткаченків цей варіант не влаштовує.
— Дитина ніби «зависає» в повітрі, — говорить Лідія Григорівна. — Пішла оформляти Ніколь у садочок. Розказала ситуацію. Мені відразу — дитину не приймемо, потрібна опіка. У нас є рішення суду, що дитина залишається з нами. Завідувачка каже: «Мені цього мало».
Нині дідусь Ніколь перебуває у відпустці по догляду за дитиною до трирічного віку. Але оскільки статус дитини не визначено, ніяких пільг і допомоги від держави родина Ткаченків не отримує. «Зависли» і ті кошти (близько 900 гривень), які Іра не встигла отримати як допомогу від держави у зв’язку з народженням дитини.
Отримавши таке «соломонове рішення» від служителів Феміди, родина Ткаченків подала апеляцію, проте Апеляційний суд підтвердив рішення Оболонського суду. А Верховний Суд — наступна інстанція і рятівна соломинка, за яку вхопилися родичі маленької Ніколь, справу навіть не розглядав. Тепер родина звертатиметься до Європейського суду. Адвокат Геннадія поцікавився у Миколи Івановича: «Це ваша примха?»
— Виявилося, що їхній захисник нічого не знає про наше намагання вирішити справу без судів, — розводить руками Микола Іванович. — Колишній зять лише раз навідався до дитини — коли Ніколь виповнився рік. Але теплоти до доньки не виявив. А на дворіччя надіслав вітальну телеграму. Мабуть, подумав, що його донька у два роки вже навчилася читати...
Ткаченки вважають, що Геннадій не з власної волі хоче відібрати дитину. Це рішення йому диктує мати, кажуть вони. На запитання адвоката, як ти думаєш виховувати дитину, відповів: та якось воно буде.
— Я намагався весь час із ним зустрітися, обговорити ситуацію, але колишній зять постійно «зайнятий», — каже Микола Іванович. — Що це за «заняття», можу тільки здогадуватись...
Лідія Григорівна зізнається, що маленька онука для них нині — сенс життя. «Ми бачимо в ній свою Іру — вона схожа на неї, — зітхає жінка. — Ради неї живемо... Весь будинок знає про нашу біду. Іра хотіла дати дитині найкраще. Пригадую, захотіла вона візочок імпортний для дитини. Гена на прохання відреагував холодно: обходься тим, що є. Ми ж зібрали кошти і купили. Так само Іра хотіла столик дитячий — ми подарували. Та що там столик — навіть у блендері, що так необхідний для приготування дитячого харчування, Гена відмовив. Ми ж маємо змогу найняти дитині персонального лікаря, масажиста. Зараз хочемо пройти з нею ретельне обстеження. Знаємо ж, хто її батько і як Іра виносила дитину — на нервах...»
А доки триває вся ця судово–емоційна катавасія, Ніколь підростає і вчиться любити цей світ — не завжди зрозумілий і справедливий. Мамою дівчинка називає тітку Тетяну, а татом — дядька Валентина.
«Мені наснився сон, — ділиться Лідія Григорівна, — ніби донька торкнулася моєї щоки і каже — мамо, чого ви плачете? Не переживайте так. Усе буде добре. Тільки Ніколь не залишайте...»
«Ми просимо, щоб нам дозволили бачитися з дитиною...»
Ми зателефонували до матері Геннадія, Ніни Анатоліївни. «Ситуація дуже складна, — погоджується жінка. — Наші діти кохали одне одного... Ну не склалося у них життя — обоє лідери, не хотіли поступатися один одному. А тепер сина в суді виставляють монстром. Я не кажу, що він ідеальний — у нього багато недоліків. Він дуже переживає через цю ситуацію. Каже: «Мамо, як це — чужу людину Ніколь називає татом?» На нього «копають» компромат. Так, у Гени була судимість, пов’язана з наркотиками. Але сина підставили... Цей конфлікт можна вирішити, якщо нам дозволять бачитися з Ніколяшкою. Ми телефонуємо до сватів, а там не беруть трубку. Я розумію, вони люблять онучку, вона до них звикла. Але ж і ми не чужі люди! Я кажу Гені: «Давай підемо в опікунську раду, напишемо заяву, щоб нам визначили дні побачення з дитиною». А він: «Мамо, це битися головою об стінку...»