«Мене звати Ніколь!» — каже маленька дівчинка і простягає мені ляльку. Вона й сама схожа на ляльку — великі блакитні очі, русяве волоссячко. Їй лише трохи більше двох. Достатньо для того, щоб навчитись вимовляти слово «мама». І надто мало, аби збагнути, що рідної мами в неї немає. Ніколь було десять місяців, коли найріднішу людину забрала невиліковна хвороба. Маленька звикла до бабусиних казок і щоденних прогулянок з дідусем, до вимогливої, але доброї опіки дяді й тьоті. Щоправда, ще є тато, але його дівчинка не пам’ятає. І нічого, крім прізвища, від нього не отримала — ні турботи, ні нових черевичків чи коробки печива. Зовсім крихітною вона була, коли мама втекла від нього до своїх батьків, і надто мало за цей час він цікавився долею своєї дитини. Аж до того часу, доки дідусь із бабусею не вирішили офіційно всиновити дитину...