Київське обличчя «Форуму...»

Культурна ідеологія чи ідеологічна культура?

Мешканцям будинків на вулиці Івана Мазепи довелось засинати під молодечі скандування: «Дякуємо!» та вигуки назви гурту. Така красива національно­патріотична крапка у фестивалі «гуманітарного мілітаризму» мала би розвіяти підозри багатьох людей щодо начебто політичного забарвлення київського «Форуму». Відбувався літературно­мистецький фестиваль за активного сприяння Київської міської адміністрації та Київського медіа­холдингу напередодні і під час виборів мера столиці.

Побачивши банер холдингу Казбека Бектурсунова, відомого своїми українофобськими настроями, деякі запрошені відмовлялися виступати. Зрештою тверезий розум перемагав і учасники таки виступали на інших, не позначених присутністю холдингу, сценах. Те, що проведенню фестивалю сприяла голова міського управління культури Світлана Зоріна, за вказівками якої масово закриваються столичні бібліотеки та старі, з давніми традиціями, книгарні у центрі Києва, теж викликало у гостей фестивалю неприємні конотації.

Президент «Форуму видавців» Олександра Коваль стверджує, що згадані особи й організації просто запропонували їй провести традиційне для Львова свято ще й у Києві. Пані Коваль охоче погодилась, бо й сама давно мріяла про цей експеримент:

— Жодного політичного підтексту «Форум видавців у Києві» не мав.

І справді, крім банерів спонсорів, кореспондент «УМ» політичної агітації на фестивалі не помітив.

Київський експеримент

Головними випробуваннями для фестивалю «Книга — це зброя» були насамперед київські масштаби та столична перенасиченість культурними подіями. Нагадаємо, що в Києві одночасно відбувалося кілька мистецьких фестивалів. Тому деякі письменники з менших міст дивувалися, мовляв, подібні літературні читання в Ужгороді чи навіть у Севастополі збирали б аншлаги. Львів’янка Наталка Сняданко була незадоволена відстанями між майданчиками: «Охочі послухати письменників й подивитися на них не встигають долати шалені відстані між літературними сценами».

Хоча всі чотири сцени фестивалю були розташовані на одній­єдиній вулиці Івана Мазепи: по одній сцені — у Музеї Івана Гончара та Музеї книги на території КиєвоПечерської лаври і дві — у галереї «Лавра», де розмістилась частина книжкового ярмарку. Ще сорок п’ять наметів із книжковими розкладками було встановлено на Хрещатику. Мистецьких заходів там не було: винятково книжкова торгівля. Дехто зі звикліших до київських відстаней письменників встиг і туди, щоб подивитися, як розкуповують їхні книжки. Андрій Кокотюха був задоволений: «За короткий час, що я простояв біля розкладки на Хрещатику, тільки моїх книжок придбали близько двох десятків».

Зрештою, саме в перегодованому літературно­мистецькими заходами Києві письменники отримали нагоду об’єктивно оцінити рівень власної популярності й якість «розкрутки» свого письменницького бренду. Кожна зі сцен фестивалю «Книга — це зброя» за чотири дні пережила як аншлаги, так і скромні заходи, що кількість їхніх відвідувачів складала двітри особи.

Спеціальний гість пустився берега

Спеціальним гостем фестивалю був молодий, але відомий ізраїльський письменник Рої Хен. Вроджений ізраїльтянин, що історія його родини сягає сімсотрічної давнини, захопився російською літературою. В його перекладацькому доробку — твори Ф. Достоєвського, В. Ша­ламова,
Д. Хармса. Твір останнього «Я люблю бити людей по морді» став в Ізраїлі справжнім бестселером. Не так давно Рої взявся вивчати українську мову. Він уже переклав деякі вірші Юрія Андруховича і знає про існування поета Андрія Бондаря (зятя Андруховича).

Під час відкриття фестивалю з Рої познайомилася всюдисуща столична журналістка та літературний агент Юка Гаврилова, з якою Хен на кілька годин радісно «пустився берега», чим дуже занепокоїв своїх опікунів. Щодесять хвилин Гавриловій телефонували і цікавились, чи все гаразд з ізраїльською зіркою. Рої Хен розповідав Юці російською мовою (українською він поки що тільки читає) історію свого древнього роду. Перед візитом в Україну письменника налякали антигебрейськими настроями, які начебто поширені в нашій країні. Рої дуже тішився, що протягом перебування в Києві не помітив і натяку на антисемітизм і був страшенно задоволений нагодою поспілкуватися з громадянкою України на київських пагорбах, а не в атмосфері обтяжливого офіціозу.

«Київські лаври» теж озброюються

Напередодні офіційного відкриття фестивалю «Книга — це зброя» на великій сцені галереї «Лавра» відбулася масштабна мистецька акція, модерована Сергієм Жаданом. Це був справжній культурницький аперитив, створений Харківською обласною молодіжною громадською організацією «Світло» спільно зі щорічним літературним фестивалем «Київські лаври» від журналу «ШО» та «Форумом видавців у Києві».

Спеціальним гостем заходу був юнозірковий Любко Дереш. Літературна частина складалася з презентації антології молодої харківської поезії «Готелі Харкова», а музичну заповнили гурти «Собаки в космосі», LЮК та екс­учасник гурту «П’ятниця» Сергій Бабкін. Оскільки всі музичні заходи тривали до пізнього вечора (22.00) і безпосередньо сусідували з КиєвоПечерською лаврою, то організатори побоювались неадекватної реакції на сучасну музику ортодоксальних прихожан Московського патріархату. Кажуть, траплялись випадки, коли лаврські бабульки намагались поцілити в артистів та глядачів плювками.

На щастя, гості та учасники фестивалю уникли такої непривабливої долі. Лише останнього фестивального дня по обіді до галереї «Лавра» підійшла бабуся у чорному вбранні. Біля центрального входу саме курили зморені фестивальним Києвом гості «Київських лаврів», сивобороді російські поети. Бабуся крізь зуби повідомила, що вони «убійци і сатани». Але російським поетам вочевидь не звикати до такого вияву релігійної свідомості, тож на бабцю вони не звернули уваги. Інцидент вичерпався, не почавшись.

Радикальна просвітленість

Я б особисто не здивувалась, побачивши обурених охоронців моралі на музичній частині суботнього вечора, коли музикувати взялись літератори. Екзальтоване ревіннягарчання власних текстів під музику Юрка Покальчука та епатажний речитатив Сергія Жадана — це дитячий лепет порівняно з музично­поетичним виступом, очоленим поетами Дмитром Лазуткіним та Павлом Коробчуком у рамцях перформансконцерту «Бензиновий ранок — зарядка на весь день». Хлопці зорганізували божевільноальтернативно­нецензурний панкімпровіз гурту «АДЄЖДА БАБКІНА», завбачливо попросивши вивести з концертного майданчика дітей або ж позатуляти їм вуха.

Але цю брутальну «жесть» продовжив півторагодинний наїв Василя Васильціва, що здобув своєрідну популярність піснею «Дякую, Руслано!». До цього львівського «самородка» публіка ставиться мало не як до блазня. Письменниця Таня Малярчук мало не плакала: їй було шкода хлопця, який виставляє себе на посміховисько.

— Хіба це похристиянськи — сміятись над людиною? — запитувала вона в Михайла Бриниха, арт­директора фестивалю й ініціатора приїзду Васильціва.

Слухачі й справді сміялися. А ще — танцювали, дуріли, жбурляли на сцену деталі нижньої білизни і... канючили в артиста автографи. Моєму здивуванню не було меж. Чекала будьякої реакції: скепсису, зневаги, знущання, але не аж такого дивно­просвітленого сприйняття. Зворушений Михайло Бриних, який спілкувався з артистом більше, ніж інші, розповідав, що Васильців — цілком просвітлена людина, від якої віє добром. І прогнозував, що ми колись матимемо в його особі українського Петра Мамонова.

Резюме

— Ні, це таки не львівський форум! — каже мені на прощання письменник зі Львова Іван Лучук.

— Авжеж! — сміюсь. — Як він може бути львівським? У Києві?

Справді, маючи одного президента, Олександру Коваль, ці два книжкові фестивалі геть різні на обличчя. І це прекрасно. Залишається тільки мріяти, щоб фестиваль прижився у столиці, як прижився він у Львові. А ще я б із задоволенням їздила на «Форум...» у Харків, в Одесу, в Тернопіль чи у Вінницю. І раділа б із його різних облич.